Неділя, 9 грудня

Я бачив його живим, мертвим і знову живим

Я бачив його живим, мертвим і знову живим. Кусок міни влетів у каску й, зриваючи її з голови, розтрощив череп, оголивши мозок. Він упав. Руки та ноги ще кілька секунд судомило, а потім – він застиг у своїй вічності. Хмари зупинились. Вітер стих. Туман ніс холод. Тільки світало.

Я бачив його живим, мертвим і знову живим

1.

Ми знову курили. Сиділи в рові й дивилися на танк, що сунув по тому березі ріки.

Звична справа забирати мертвих. Збирати їх частинами, а потім везти автомобілем на базу.

Руки липкі від крові. До пальців липне земля й тютюн. Нікотин і дим рятує, але ненадовго. Скоріше б змити усе це з себе.

– Хороший пацан. Був… – бубнить Гном.

– Угу, – відповідаю.

Ми сидимо на ящиках із боєкомплектами.

Гном дивиться на плями крові у траві. Ще кілька хвилин назад Ведя лежав там. Ще годину назад він пив із кружки розчинну каву та сміявся над смертю. «Усе мимо проходить», – казав він. «Уже прийшла», – подумки відповідаю йому уточнюючи: «Прилетіла».

Гном спокійний, як завжди. Він мудрий 40-річний чоловік, який свідомо обрав шлях війни. Гном курить повільно. Тютюн тріскотить при кожній неглибокій затяжці сигарети. Журливо дивиться на зелену гладь біля чорної вирви. Очі не видають ні страху, ні втоми. Інколи мені здається, що він байдужий до всього, окрім цього шматка землі.

– Нехай спочиває з миром! – шепоче Гном, кидаючи недопалок собі під ноги.

Так воно і буде. Спокій і земля. Спокій і вода.

2.

Річка виходить із берегів. Я пірнаю. Хочу дістатися дна. Тут неглибоко. Три метри – й намул. Я хочу відчути його рукою. Моя утроба. Моя чистота. Вода. Тут плавають велетенські риби, і я хотів би бути однією з них, але легеням не вистачає повітря, і я змушений квапитися виплисти на поверхню, аби зробити ковток кисню, а потім знову – до дна. Цього разу надовше.

3.

Від втоми гуділи п’яти. Здавалось, там оселився рій бджіл, які ніяк не можуть вирватися на волю. Коли робив крок, біль піднімався вище по ногах, й імпульсом бив під коліно, особливо лівої. Ніколи раніше такого не відчував. Гном казав, що то перевтома.

Скільки спав сьогодні?

Годину, можливо дві.

А вчора?

Не пам’ятаю.

В очі проникав дурман. Він пульсував сном. Зникнути б у його пелені назовсім, аби ніхто не знайшов; загорнутись у старі батьківські речі з головою і спати, спати, спати… як тієї ночі в листопаді, коли, упавши, велетенська тополя завалила наш будинок і залишила фактично на вулиці. Холод і сніг поруч. І тепло під плащами та куртками батька й матері. Усе як тоді, хоча б на хвилину, у глибину того сну…

4.

Ми поклали Ведю на носилки й понесли до машини, що приїхала за двохсотим. То був старий УАЗ, «таблетка». У його салоні лежало ще двоє. Один без берців.

– Чому?

ЙОМУ

– Їх вже не треба.

З

Н

ЙА

Л

И

? – літери зі слиною застрягли в горлі. Усе зрозуміло, без слів, поглядами на землю: трава зелена.

– Швидше давайте, – крикнув водій.

Ми залізли у салон.

Ведю поклали посередині.

– Давайте, братішки, удачі вам.

Мотор заревів.

УАЗ рушив.

Ми стояли при дорозі, поглядами проводжаючи авто вдаль.

5.

– Пасажири, оплачуємо проїзд, – крикнула жінка в уніформі. Важка хода, руде кучеряве волосся, помада на губах. Шкіра зорана зморшками. Вона йшла до мене.

– Шо у вас?

Подаю три гривні.

Вона відриває один квиток із пачки та віддає мені.

Беру.

Вона проходить повз.

Машинально, як завжди, дивлюсь на цифри.

9_8_7_7_8_8. Бл#ть, думаю я, і хто цей щасливчик? Хто в цьому грьобаному одеському тролейбусі щасливчик? Кому повезе, а? Цифри сходяться, думаю я, тралік номер дев’ять і цифра дев’ять в талоні наступна. Чому не у мене дев’ятка в кінці? А так близько…

– Пасажири, приготовьте за проїзд! – знову її голос.

Я глянув на спину  напис: кондуктор.

Жінка зупинилась.

Він повернувся й подав гроші.

Рухи повільні:

– вона рахує здачу з десятки;

– відриває квиток від пачки

і

– подає йому.

Серце пересмикнуло затвор і вистрілило в голову: Ведя стояв одягнений у капюшон. Блідий, як смерть. Блідий, як тоді…

«ЩАСЛИВЧИК»

6.

Вогонь горів. Чайник кипів. Ведя висипав у чашку пакетик Nescafé.

– Шеф, – крикнув Ведя мені, – тобі робити?

– А Мівіна є?

– Нє-а. Немає.

– Їсти хочеться.

– Вип’єш кофе з сухарями. Робити?

– Давай.

– А Гном?

– Гном спить. Хай спить.

7.

Я дивлюсь у вікно.

Тролейбус номер дев’ять не повертає на Канатну, а їде вздовж Куликового поля. Зупиняється трохи далі нічного клубу Palladium. Голос водія з шиплячих динаміків повідомляє про зміну маршруту, і люди виходять, штовхаються, щось перепитують одне в одного. Босоногий Ведя стоїть серед них опустивши голову вниз, й дивиться на свої покалічені ноги. Люди раз по раз наступають йому на пальці. А він?

Він заплющує очі.

Я теж.

8.

Пам’ять.

Скільки б я не тікав від неї, вона завжди наздоганяє і б’є в потилицю. Пам’ять дихає зі мною в унісон, дихає, ступаючи слід у слід. Вона – прокляття, яке ніяк не зітреш, не змиєш із себе.

– Тебе немає, – шепочу я.

НЕМАЄ.

ТИ – МЕРТВИЙ.

ТИ…

– Я замість цукру згущеного молока тобі влив, – його голос далекий, наче десь там, на дні. А я пливу в темряві. Я боюсь відкрити очі. Повітря мало. Секунди біжать вперто, й ось-ось потрібно буде випливати.

Я торкнувся дна й відчув луску риби.

Міна застигла в повітрі.

Три останні секунди його життя: Ведя стоїть дивлячись у туман, світає, вибух. Ми…

Валерій Пузік

1 комментарий

Залишити коментар