Четвер, 13 грудня

За плечами актора та режисера – багаторічний досвід роботи та історії реального успіху в Україні й не тільки. Останній рік його ім’я, здається, почало існувати невід’ємно від стрічки «Кіборги», остаточно перетворившись на бренд. Про межу між здоровим патріотизмом та пропагандою, героїзм в українському кінематографі, нав’язаний комплекс меншовартості та виконання «Кіборгами» поставленого завдання – у розмові Ахтема Сеітаблаєва з Opinion.

Ахтеме, прем’єра «Кіборгів» відбулася рівно рік тому. Стрічка виконала той план-максимум, котрий ви перед нею ставили, задоволені результатом?

Тут, мабуть, потрібно розділити запитання на дві частини. По-перше, кожен режисер мріє про те, аби якомога більша кількість глядачів побачила його фільм. Свого часу, рік тому, «Кіборги» встановили рекорд і по бокс-офісу за перший вікенд, і взагалі за весь період прокату. Це було для мене несподівано, адже це не комедія, не фентезі. Це військова драма на сучасну тематику. І мене це дуже тішить: ми викликали зацікавленість у глядача. А ще, ми всередині своєї знімальної групи разом із фондом «Повернись живим» та Міністерством інформаційної політики започаткували акцію «Я не байдужий».  Зміст якої полягав у тому, що п’ять гривень із кожного проданого квитка йшли до фонду «Повернись живим». Потім суму мали розподілити між родинами ста загиблих кіборгів. Гроші ми вже передали давно, але саме в річницю виходу «Кіборгів» (прем’єра стрічки відбулася 6 грудня 2017 року, у День Збройних сил України, — прим. ред.), буде офіційне підтвердження. Ми зібрали більше 1 мільйона 600 тисяч гривень. Це від нашого продакшену, не державні кошти, це та частка, яку ми, як виробники, передаємо особисто від себе.

Але зрозуміло, що без підтримки держави, без підтримки Міністерства оборони, Генерального штабу ЗСУ ми б не змогли зняти цей фільм. І це свідчення того, наскільки величезний крок був зроблений такою співпрацею між державою та виробниками кіно. Свідченням підтримки є і бюджет, виділений цьогоріч і на наступний рік – близько мільярда гривень на підтримку та розвиток українського кіно. Це все доказ того, що в держави з’явилося розуміння: кіно – це дуже потужний інструментарій для того, аби об’єднувати країну й розповідати власне про нас самих. Розповідати на території різних жанрів: не тільки історичної чи військової драми, але й комедії тощо. І це чудово, тому що кіно повинно бути різноманітним.

На той момент ніхто не зважувався розповісти про цю війну через кіно. А ми зважилися. Вважаю, що нам це вдалося. Чому? Є різні відгуки та думки про фільм, але, я запевняю, 99 % із них, особливо, від людей, які воювали, – позитивні. І коли Андрій Гречанов (позивний «Рахман»), котрий чотири рази був в аеропорту, після сеансу каже: «Дякую вам, брати», – я вважаю, це удача.

Виконали чи не виконали план-максимум? Мабуть не я повинен про це говорити. Але той відгук, який ми отримали й отримуємо досі від глядача, тішить. Є різні думки, різні оцінки нашого фільму, ви ж розумієте… Але я радію, що здебільшого вони схвальні, і насамперед  від тих, хто там був. І це дуже важливо, тому що саме вони є маркером того чи вдалося нам зняти чесне кіно. І в цьому контексті, мені здається, що так, ми виконали свою місію.

Про «Кіборгів» часто згадували в контексті відповіді на російську пропаганду, такої собі антипропаганди. Та все ж, як визначити ту межу, коли твоя картина ризикує взяти за основу саме пропагандистську чи, приміром, ура-патріотичну ідею? Або ж як розмежовувати здоровий патріотизм із «вишиватництвом»?

Насправді, це почуття смаку. Мені важко сказати, де проходить ця межа. Напевно, проходить усередині кожного з нас і залежить від того, які книжки ти читав, як ти висловлюєшся. Принаймні, мені так здається. Але, якщо казати про пропаганду в цілому, то є таке поняття як «пропаганда здорового глузду» або «пропаганда здорового способу життя». І ось в цьому розумінні я за пропаганду. (Усміхається — прим. ред.).

Чи хотів я піднятися на темі «Кіборгів»? Ні. Повірте, після фільму «Хайтарма», який об’їздив 70 країн світу, після моєї 25-річної практики актора та режисера, я не марив тим, аби прославитися на весь світ, підіймаючи якусь гостру чи болючу тему. Ні. Повірте мені, це страшно.

Наступною вашою прем’єрою має стати «Захар Беркут». Якось так виходить, що останнім часом ваші герої історичні, літературні, сучасні, не канонізовані, а прості, волелюбні, саможертовні: Саїде, власне Кіборги, Захар Беркут. Це збіг чи закономірність? Українське кіно сьогодні можливе без таких героїв?

Існування кіно можливе й без такий героїв, звісно. Але, мені здається, тоді картина буде неповною. Розповідати такі історії, навіть легендарні, скажімо, не підтверджені якимись історичними фактами, потрібно. Потрібно, бо це історії перемоги. Це історії високості людського духу. Історії про те, що в будь-які часи існування важливо.

У людини зберігалися фундаментальні цінності – свобода, гідність, любов до родини, до того місця, де ти живеш. І такі історії, навіть якщо їм вже чимало років, певною мірою допомагають нам зрозуміти самих себе сьогодні. Ми ж – усі ті, хто знімає кіно, пише книжки, пише картини, журналісти – разом, у такому симбіозі, у такій поліфонії наших висловлювань, певною мірою формуємо майбутнє. Як би це пафосно не звучало, але це так. І тому такі історії, про таких героїв, дійсно варто розповідати.

Багато хто запитує, навіщо до зйомок фільму «Захар Беркут» ми залучили голлівудських зірок, мовляв, невже немає українських акторів. Ні, звісно, вони є. І я радію з того, що в нас дуже багата країна на талановитих акторів. Більше того, я сам був проти залучення. Але порадившись, ми вирішили, якщо фільм вийде вдалим, то це буде чудовою промоцією України в усьому світі, нашої культури, традицій. Сигналом, що з нами можна співпрацювати. І мені здається, ще чудовий крок, аби відкрити Україну для подібної колоборації.

Якось ви сказали, що однією з рис, яка ріднить українців та кримських татар, є комплекс меншовартості, оцього нав’язаного «вас не було».  Кінематограф здатен приєднатися до викорінювання цього комплексу?

Так, звичайно, і ми намагаємося це робити, зокрема й на прикладі фільмів «Хайтарма», «Чужа молитва», «Кіборги». Ви цілком праві в тому, що це нав’язаний комплекс. Нам потрібно від нього якомога швидше звільнятися, тому що ми повноцінні люди, зі своєю історією, зі своєю культурою, своєю традицією. Якщо навіть подивитися на шоу-бізнес у сусідній країні, то більше 60 % людей, які там працюють та є визнаними зірками, – це ж вихідці з України. Про що це свідчить? (Усміхається – прим. ред.). Про те, яка талановита (якщо казати про талант як такий) у нас країна.

Ви ж розумієте, що будь-якій авторитарній диктатурі притаманне пригнічення всього того, що може зруйнувати імперську систему координат. Це намагалися зробити і Російська імперія, і Радянський Союз. І нині сучасна очолювана Путіним Росія намагається зробити те саме. Мовляв, ми «незрозумілий якийсь народ», який розмовляє  «незрозумілою мовою», «ерзацем російської мови», якісь такі «невігласи», «недалекі люди». Вони ж формують такий контекст, ніби ми не варті ані своєї держави, ані своїх традицій, ані своєї культури. І робиться це навмисно. Тому так, кіно є одним із таких інструментів, якщо казати про пропаганду, про яку ви згадували (сміється – прим. ред.).

«Захар Беркут» навряд чи буде фольклорним чи автентичним. Він скоріше буде більш наближеним до стандартів голлівудських історичних екшенів. Тобто з абсолютно зрозумілими меседжами, зрозумілими для кожного глядача в будь-якому кутку землі. Однак за масштабом зйомок, за кількістю декорацій, комп’ютерної графіки, іноземних акторів, каскадерів та костюмів, подібні фільми в Україні можна перерахувати на пальцях однієї руки. При тому, я вважаю, що в нас відбувається ренесанс українського кіно і за кількістю, і за якістю стрічок. 

Та водночас  «Чужа молитва», як мені здалося, не набула такого гучного розголосу порівняно, наприклад, із «Кіборгами».  Виходить, попри взаємопідтримку та єдність наших народів, українці все ж обирають дивитися кіно про себе, аніж стрічку, де головна героїня – кримськотатарська дівчина?

Мабуть, що так і є. Але в цьому немає катастрофи, тому що, можливо, якби «Чужа молитва» вийшла зараз, після «Кіборгів», була б й інша прокатна доля. Однак, розумієте, «Кіборги» – це сучасна історія, і глядач був більше залучений у неї, починаючи з назви, тематики. Тому цілком природно, що все відбулося саме так.

Але для тих глядачів, що прийшли на «Чужу молитву», і я вдячний кожному з них, це був свідомий вибір людини, яка має якісь дві вільні години на тижні та йде свідомо на фільм, котрий не буде її розважати. Вона іде не на комедію – вона іде на фільм, при перегляді якого можна мало чому радіти. Саме тому я вдячний кожному, хто зробив такий вибір. Порівняно з іншими фільмами схожої тематики ми з «Чужою молитвою» пройшли цілком пристойно. (Усміхається – прим ред.).

Ми зараз працюємо над екранізацією п’єси Олега Сенцова «Номери». Колись мені вже пропонували прочитати її текст, але я двічі відмовлявся, тому що ми з Олегом знайомі, і в мене відчуття, працюємо все ж на різних жанрових територіях. І до того ж я розумів, яка це відповідальність. Розумію і зараз, і, чесно кажучи, боюсь цього. Але п’єсу я все ж прочитав. І з великим страхом відкривав її. Тому що, з одного боку, дуже хочеться підтримати свого кримського брата, а з іншого – якщо тобі не подобається матеріал, то, мабуть, не варто й братися за нього. Але «Номери» мені дуже сподобалися.

У будь-якому випадку, як фільм про українців, та і про кримськотатарський народ, – це все кіно наше й про нас. Але як зробити, аби на це кіно ходили та воно, зокрема те, що фінансується державою, почало окуповуватися?

Тут цілий комплекс таких питань. Тут і збільшення кінотеатрів, екранів, і якість фільмів, і їхня промоція. Ще рік тому чи півроку я сам казав про те, що жоден фільм українського виробництва, бюджет якого перевищує 10 мільйонів гривень, не здатен окупитися в українському прокаті. Ми бачимо, що зараз «Скажене весілля» вже перейшло цю планку. Тобто це можливо. Якщо казати про систему, про те, аби фільми окуповувалися, потрібна, знову ж таки, інша кількість кінотеатрів. Значно більша, принаймні втричі. І, повторюсь, гарна промоція та якісне кіно.

Режисер Ахтем Сеітаблаєв: «Держава зрозуміла, що кіно – це дуже потужний інструмент для того, аби з’єднати країну»

Мене дуже тішить, що Олег дуже щільно залучений у цей творчий процес. Практично кожного тижня ми отримаємо по кілька листів від нього, і самі теж пишемо. Те, що Олег так розсудливо, чітко та образно розмислює про власну драматургію з точки зору кіно, це не може не радувати. Ми розуміємо, що в нього з’явилася ще одна велика додаткова мотивація, аби жити.

І, можливо, виховання аудиторії. Адже іти на «Скажене весілля» і йти…

Безперечно. Це має відбуватися з самого дитинства, починаючи з анімації, зробленої українськими аніматорами, із фільмів для родинного перегляду або фільму для дітей. Потрібно до цього привчати. Адже це майбутній глядач, і так потім сформується традиція ходити на українське кіно.

Розмовляв Дмитро Журавель

Залишити коментар