Неділя, 9 грудня

Усі втечуть, а я залишусь!

Новий кінопроект «2020. Безлюдна країна», про який говорять і яким інколи обурюються, малює дивовижну картину нашого майбутнього: на мальовничій українській землі залишилося всього лишень вісім мешканців.

У лютому 2018-го очільник МЗС України Павло Клімкін каже таке: «Лише минулого 2017 року Україну залишили більше мільйона українців. Подивіться – коли 100 тис. українців залишають Україну щомісяця, то це вже питання не тільки у тому, що “там” занадто високі зарплати, це взагалі розуміння майбутнього і якості життя».

У листопаді 2018-го зовсім юний український кінорежисер Корній Грицюк випускає в обмежений прокат стрічку в жанрі мок’юментарі, власне, фільм про розуміння «майбутнього» і про «якість життя». У тому разі, якщо з України виїдуть геть усі.

Фільм «2020. Безлюдна країна» вже спричинив локальний галас у творчих та глядацьких колах. Адже, о диво, навіть без підтримки Держкіно та інших поважних інстанцій, юнак-режисер (у величезних окулярах у роговій оправі!) створив свою псевдодокументальну історію тривалістю 1 год. 10 хв. – «аж» за 10 тис. грн. І розгорнув за цей екранний час і за ці куці гроші майже постапокаліптичну картину гуманітарного українського майбуття, про яке, очевидно, і натякав пан Клімкін.

Що ж то за майбуття таке, датоване 2020-м? Тобто роком, який ген-ген незабаром.

Усі втечуть, а я залишусь!

Кадр із фільму «2020. Безлюдна країна»

На думку режисера та його співавторів, «безлюдною» наша країна може стати вже найближчим часом. Якщо з неї масовим потоком виїдуть сім’ями, трудовими колективами, разом і поодинці. І це вже буде не «Кровотеча» (так називалася резонансна стаття Юлії Мостової на цю саму тему), а суцільне обезкровлення цілого організму.

Вважайте, саме таке «обезкровлення» і малює молодий режисер ледь-ледь тремтячою своєю камерою (ніби він апостол славнозвісної «Догми»). Очима режисера реального й очима режисера «внутрішнього» (котрий діє в системі мок’юментарі) і бачимо чарівну територію, багату землю, котра в результаті попередніх міжнародних договорів миттєво позбулася всіх своїх жителів. Тобто своїх артерій, вен, очей, ніг, рук, вух.

Жах, суцільна пустка. Всі знайшли щастя десь ген-ген за горизонтом. І у мальовничій пустелі залишилося тільки восьмеро диваків. Дівчина-модель, якій вже більше ні з ким конкурувати за перше місце на подіумі краси. Літній професор (його грає актор-франківець Олексій Пєтухов), котрий бадьорим голосом тужить за минулим та мудрує про специфіку відновлення організму.

Є і якийсь заблукалий «сепар», котрий шукає «укропів», а їх не знайти навіть зі свічкою посеред білого дня, тому що і вони, звісно, подалися на багаті села. Є колоритний образ чиновниці з Держкомстату, котра загрузла у своїх паперах, довідках, документах, вона буквально приросла до цієї паперової фабрики і ніяк не хоче поривати зі своєю земною канцелярією жодних зв’язків, бо ж надіється, що незабаром всі повернуться – і от тоді і знадобляться певні «ксиви». Оптимістка.

Є і ще декілька блукаючих зірок – ІТ-шник, блогер, бізнесмен, котрі ніби потрапили в якусь модифіковану кіноверсію знаменитої франшизи «Голодні ігри» і не знають до кінця, з ким би «погратися» на оцій загадковій землі – території чи то гри, чи примарної реальності?

Усі втечуть, а я залишусь!

Кадр із фільму «2020. Безлюдна країна»

І ще – це важливо. Псевдопрезидента Тараса Войтенка, який переміг на виборах 2018-го, грає у «2020» відомий журналіст Андрій Куликов. Втім, «грає» – це не дуже точно, він нібито підігрує молодому режисерові, доволі щиро поділяє і його гострий сарказм, і його державну турботу за наше світле майбутнє. Власне, Войтенко як фігурант фільму і зробив усе можливе, аби відчинилися двері, вікна, засуви – і поїхали всі. Хотів як краще, а вийшло – цікаво.

Так-от, хлопчина у рогових окулярах (власне, режисер) якраз і творить свій псевдодокументальний світ – поміж грою (Куликова, Пєтухова, інших) та примарною реальністю, котра насувається страшним вихором, фатальною невідворотністю, довідками Держкомстату, цитатами Клімкіна, розірваними кордонами, фантасмагоричною пустелею. Тобто тим «завтра», від якого може хтось і у захваті, а когось воно дійсно тривожить.

І хай вже мене вибачать артистичні фігуранти цього кінопроекту, зокрема чудові професійні митці, але особлива інфернальна напруга виникає на екрані у той час саме тоді, коли Грицюк час від часу дає картини-картини-картини – саме мальовничої пустки. Країни Zero, землі без хліборобів, вулиці без перехожих. От тоді його дешева камера ніби і прикіпає до оцих краєвидів і довго-довго не хоче відривати від них свої заплакані. Бо в цей час і сама земля нібито плаче – на когось очікуючи. Порожні міста заклякли, здивувавшись відсутності платників за комунальні послуги. Де-не-де шкандибають старенькі пси. Таким собі бовдуром все ще тиняється лабіринтами фатальної порожнечі розгублений «сепар» (а де ж «вороги»?) Згодом сама земля вже здається розчахнутою – на ній постіндустріальні пейзажі, звільнені від виробничого процесу, бо ж безлюдна територія (за версією авторів) чекає пришестя не людей, а роботів.

Антиутопія як така передбачає мотиви дегуманізації суспільства, пророкує катастрофічні наслідки, до яких призводить неадекватна діяльність людства чи окремого соціуму. Антиутопія – вже як жанр – б’є у дзвін, аби звернути увагу на драми, які згодом можуть стати трагедіями.

Усі втечуть, а я залишусь!

Кадр із фільму «2020. Безлюдна країна»

Саме з цієї позиції «2020. Безлюдна країна» – то і є наша перша маленька фанстасмагорично дешева (за кошторисом) псевдодокументальна антиутопія. Яка створена засобами – хай невибагливими, іноді дуже наївними, подекуди зі щирою, суто студентською, максималістською відвертістю.

До того ж зауважу: вже згадуваний у цьому тексті термін «мок’юментарі», здається, вперше входить у «кровообіг» нашого нового повнометражного кіно. Власне, мок’юментарі – про події, які ще не трапилися, але, на думку авторів, якщо такий рух буде аж занадто активним та послідовним, то таке мок’юментарі миттєво переформатується в суто документальний фільм. Отже, можливий і зворотний зв’язок.

На мій погляд, специфіка такого проекту, далебі, не в його кінематографічних особливостях (бо бачили різне), а в такій собі молодечій, хуліганській, хвацькій «узурпації» важливої теми, яка дійсно багатьом болить, тому що кровоточить.

І дійсно, здається така тема (проблема) максимально виправдовує художній задум, ба навіть його реалізацію, ба навіть відверто учнівську манеру кінооповіді. І навіть через певну художню незграбність таке кіно виявляє свою щирість та небайдужість.

Небайдужість на межі провокативності.

Тому й не дивно, що на адресу режисера вже лунають закиди в «непатріотичності».

Але в цьому питанні теж важливий ракурс зору – з якого боку на проблему дивитися.

Якщо мовчати і поблажливо мугикати, спостерігаючи, як витікає кров – це, очевидно, патріотизм?

Якщо бити у дзвін, тому що цей дзвін плаче і по тобі, якщо навіть такими-от наївними засобами кінематографічної виразності провокувати суспільний дискурс, аби шукати засоби чи якихось донорів для зупинки кровотечі, то хіба це не патріотизм?

Ще раз наголошу, що з давніх-давен у великому людному світі, задовго до нас, антиутопія сприймається як попередження. Як сигнал не тільки до роздумів, але й спонукання до дії. І тут навіть не варто озиратися на видатні зразки «антиутопічного» напрямку (наприклад, «Місто вічної ночі», «Війна з саламандрами», «Ми», «1984» тощо), тут важливо знову і знову голосно говорити про небезпеку. Про те, що рана не затягується.

До речі, у Києві, в чудовому модернізованому залі кінотеатру «Жовтень», я був на денному сеансі «Безлюдної країни», коли в залі сиділо всього сім глядачів. Я – був восьмим.

Олег Вергеліс

Залишити коментар