Середа, 19 грудня

Маніяк: відображення

 У наше життя увірвалося чудовисько. Його звати Джек. 

Життя йому дало інше чудовисько – священний монстр світового кіна Ларс фон Трієр, знявши нарешті свій довгоочікуваний фільм «Дім, який побудував Джек» (The House That Jack Built, Франція – Німеччина – Швеція –Данія). Прем’єра відбулася на Канському фестивалі, куди Трієр повернувся після семирічної опали, спричиненої його непродуманими висловлюваннями під час прес-конференції драми «Меланхолія». Понад сотні людей із обуренням покинули прем’єру The House That Jack Built. Ті, що залишилися, влаштували овацію.

Маніяк: відображення

Кадр із фільму «Дім, який побудував Джек»

Взагалі-то Jack – це не тільки ім’я власне, це ще й слово, яким англійською називають домкрат. Саме домкратом Джек і вбиває свою першу жертву – кокетливу й набридливу пані у виконанні Уми Турман. Це, мабуть, найкумедніший епізод фільму.

Спочатку Ларс фон Трієр планував зняти телесеріал, але в лютому 2016-го оголосив, що випустить повнометражний проект. У травні того ж року після ґрунтовного вивчення історій серійних убивць режисер завершив сценарій.

Так, «Дім…» – це фільм про серійного вбивцю. Таких насильницьких епізодів, як з Умою Турман, чи «інцидентів», як сказано в титрах, – ще чотири. У кожному з них Джек (Метт Діллон) убиває окремим способом. У кожному з них – своя режисура, своя пластика насильства, свій текст.

Маніяк: відображення

Кадр із фільму «Дім, який побудував Джек»

Текст тут – важливий компонент, можливо, найважливіший серед усіх фільмів Трієра. Адже герой не просто коментує події, як у Трієрових «Елементі злочину» (1984) чи в «Німфоманці» (2013) – він висповідається перед, до певного моменту невидимим, співрозмовником на ім’я Вердж (Бруно Ганц, одна з зірок «Неба над Берліном» Віма Вендерса, 1987), який веде його кудись таємничими до пори шляхами. Тож весь фільм – це вже ретроспекція. Це прощальний погляд Джека на своє життя, але й не тільки. Це також самовиправдальна промова на останньому суді. А ще – екскурс світовою культурою та історією, із відповідними рясними ілюстраціями, зокрема з цитатами з фільмів самого Трієра. Взагалі, різного роду ремінісценцій і алюзій тут маса: живопис Ботічеллі, Рембрандта, Курбе, Гогена, Клімта, Мунка, поезія Вільяма Блейка й Гете, музика Девіда Бові й Баха (у виконанні канадського генія-ексцентрика Гленна Гульда), архітектура: антична, готична й тоталітарна (Альберт Шпеєр). Розбирати й розплутувати ці конотації та символи можна нескінченно, проте набагато цікавіше зрозуміти, навіщо Трієрові знадобився цей «листковий пиріг» із культури, філософії та насильства.

Маніяк: відображення

Кадр із фільму «Дім, який побудував Джек»

Джек – узагалі-то інженер. А будинок він будує реальний, але ламає почате, бо його не задовольняють результати. Він – перфекціоніст. І, схоже, єдиний вид творчості, у якому він здатен досягти бажаного результату, – це вбивство; яскрава ілюстрація того – це ще один комічний епізод, коли Джек повертається на місце злочину мало чи не десяток разів, аби прибрати всі докази.

Фільми з серійним убивцею в якості центрального персонажа, від моторошного «Генрі: портрет серійного вбивці» (1986) до «Американського психопата» (2000) – не дивина. Не бракує в цьому жанрі й високоосвічених майстрів із власною філософією – лише Ганнібал Лектор чого вартий. Проте з Джеком трохи інакша ситуація.

Метт Діллон (1964-го року народження) мав блискучий старт кар’єри, знявшись у культових фільмах: «Бійцівська рибка» (1983, режисер – ніхто інший, як сам Френсіс Форд Коппола) та «Аптечний ковбой» (1986, Гас Ван Сент). В обох він зіграв лідера банди дрібних злочинців, але в «Домі…» – цьому його направду блискучому поверненні – він виконує дещо зовсім протилежне: безпристрасного соціопата. Але й з цим не так просто.

Маніяк: відображення

Кадр із фільму «Дім, який побудував Джек»

Його напхана високою культурою свідомість; його прагнення зробити все як слід, навіть незважаючи на високу ймовірність бути викритим; його переконання в байдужості роду людського й іще багато інших подібних рис утворюють дещо дуже знайоме. Будь-який уважний шанувальник упізнає цей портрет серійного митця: це власне сам Трієр. По суті, й попередня «Німфоманка» з Шарлоттою Генсбур, і «Дім, який побудував Джек» – це дві сторони його внутрішнього краєвиду. Просто в 2013 він говорив мовою кохання й сексу, а тут вдається до тортур і смерті. Вердж, із яким говорить-сперечається Джек – це власне Вергілій; і веде він цього героя цілком класичними колами пекла (проілюстрованими інколи майже кітчевими уповільненими картинками) аж до найнижчого, найболіснішого рівня. Джек – це саме «домкрат», тобто лише інструмент режисерського самовираження, вивернуте альтер-его Трієра; наскільки незворушний і товстошкірий перший – настільки вразливий і схильний до меланхолії другий. Обидва – не сприйняті світом; обидва – віртуози своєї справи; обидва, варто повторити, –  перфекціоністи, й ніколи не добудують свої «будинки».

Крізь кров і жахливий атракціон жорстокості Трієр укотре намагається докричатися до світу. Надто витончений для такого фізіологічного мистецтва, як кінематограф. Надто грубий для сучасності, у якій панують угоди й компроміси. Надто маніяк, аби все це кинути.

Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для opinionua.com

Залишити коментар