Вівторок, 19 лютого

… просто в нас діти не такі

Саме таке нарікання я часто чую від педагогів, батьків і людей, дотичних до освіти. Не такі діти – це про тих, що бігають у музеї, голосно сміються, стрибають у тролейбусі, штовхаються рюкзаками і, навіть, прости господи, матюкаються чи палять за рогом школи. От якраз коли заходить мова про те, що певна освітня система працює, припустімо, у Німеччині, то відразу знайдеться хтось, хто має сказати: «Просто в нас діти не такі». І це завжди чомусь із негативним відтінком.

Я люблю спостерігати за дітьми вдома та в подорожах. Подумки порівнюю їх зі своїм поколінням. Звичайно, вони різні: хтось робить якісь підлості, хтось біжить під мої вікна спробувати першу сигарету – й заходиться кашлем, хтось всерйоз займається спортом і вчить три мови. Власне, усе так, як було й у моєму дитинстві, хоча в цих навіть краще. Бо я, згадуючи свої підліткові пригоди, можу хіба молитися всім богам, щоб ні моїй дитині, ні цим сучасним дітям не доводилося такого переживати.

Звичайно, у сучасних дітей дещо розмиті авторитети. Ну, уже не вчать батьки їх, що вчитель святий тільки тому, що вчитель, навіть якщо він садист. Говорячи про повагу, сучасні батьки все частіше пояснюють, що старша людина не обов’язково мудра, розумна й варта поваги тільки за те, що вона старша, навіть коли вона тобі куртку на ґноття подерла в істериці.

Я пам’ятаю, як тато мені розказував, що навіть якщо вчитель помиляється у своїх вчинках чи словах – промовч, стерпи, не виступай, бо вчитель – це Вчитель, і він старший. Тільки після 18 мені дійшло, що вчитель може помилятися, старша людина може бути дурною й підлою, а свою гідність треба відстоювати, бо виростеш, таким самим підлим старим садистом.

А ще тато розказував, що їхні вчителі так само нарікали на них: мовляв, розбещені, от би їх у давнину різками відшмагали. Тож можна зробити висновки, що ідеальних дітей просто не існує.

Хоча, ні… існують, там… десь… за кордоном, точніше в уяві батьків, педагогів і дотичних до освіти людей.

Нещодавно я гуляла вулицями Кракова і приглядалася до різновікових груп школярів і дошкільнят. Їх було дуже багато чомусь саме в центрі міста, певно якийсь період екскурсій. Були й зовсім малесенькі дошкільнята, приблизно трирічного віку: усі в зелених жилетиках, із двома виховательками, так само як і наші дошкільнята. Вони цвірінчали, як горобці; і хтось хотів бігати, хтось бублика, комусь саме треба було пісяти, а комусь доганяти голуба. От тільки виховательки сміялися й з усмішкою відганяли голубів, водили пісяти, втішали… І навіть ніхто не кричав зірваним голосом: «Ану бистро стали по парах, бо я не знаю, що вам зроблю».

Підлітки… польські підлітки, так само як і наші, пробували «стріляти» в туристів сигарети, кричали, ганялися, штовхалися, недолуго залицялися до дівчат. Дівчата намагалися втекти в магазин із косметикою. От тільки вчитель із ними був один, і чомусь теж без істерики, і чомусь теж усміхався (малахольний, певно, якийсь). Вчителі весело сміялися з дівчатами, і щось таке говорили тихенько хлопцям, що ті переставали матюкатися і «стріляти» в туристів сигарети.

Якось ми з Надійкою зайшли у великий музей під Ринковою площею. Там саме була екскурсія в першокласників. Вони бігали залою, скрізь зазирали, перехилялися через перила, перегукувалися та намагалися пролізти попід стрічкою, якою огороджували закриті зони. Але працівники музею лагідно знімали їх із перил, відводили від закритих зон, і чомусь ніхто з них не заволав: «Ану бистро став де стоїш; тут тобі музєй, а не діскотєка; і роти позакривали». Вчителька на них теж не кричала, і взагалі її дует із екскурсоводом був взірцем спокою та витримки (я не знаю, може там вчителям дають якісь транквілізатори).

Наша Надія шукала компанії. Тому не дивно, що вона швидко опинилася в епіцентрі цього дитячого вихору; вони роздивлялися її косички, просили щось розказати, бо Надійчина українська їм здавалася дивною; потім вчили її рахувати польською, і намагалися вимовити правильно «дякую». І все це зі сміхом і вереском. Вчителька й екскурсовод не намагалися відігнати Надію, і не казали мені: «Заберіть дитину, у нас тут навчальний процес». Вони теж розпитували Надію звідки вона, запитали чи має вона монетки, і водночас розказали, як на цій площі колись давним-давно торгували люди зі Львова, і що є така країна Україна, і що в Кракові живе багато українців, а потім порівнювали гроші й наші копійки, злоті й гривні. І всім було цікаво й весело. І цей гамір не втомлював – він надихав.

Польські діти виявилися такими ж, як і наші, – різними. От тільки дорослі інші… такі, ніби ще пам’ятають ті часи, коли були такими ж дітьми; такі, ніби мають залізні нерви та неймовірну витримку; такі, що вміють поважати людину навіть тоді, коли їй три роки й вона хоче ганятися за голубом, а не йти в шерензі. Навіть той матюкливий неслух у них вартий поваги, може тому в них і працюють системи, бо діти, такі ж як у всьому світі, а от дорослі… інші.

Татуся Бо

Залишити коментар