Понеділок, 25 березня

Кінцуґі – давнє японське мистецтво реставрації розбитого посуду за допомогою соку лакового дерева, змішаного із золотим чи срібним порошком. Саме так називається дебютний альбом і сінгл одеського колективу Pokaz Trio, що вийшов минулого року. Нещодавно відбулася чергова презентація альбому в Києві, гурт виступав у новому складі. Ми зустрілися з Андрієм Показом, джазменом, класичним музикантом і викладачем, напередодні фестивалю JazzBez. Він поділився з Opinion своїми думками про дебютний альбом, музику та рідне місто.

«Три плюс один – це не завжди те саме, що чотири» – Андрій Показ про джаз, місто та викладацьку діяльність

Поняття «кінцуґі» має широкий спектр інтерпретацій, але для мене є цінною ідея показати недолік чогось як його перевагу. Ми намагалися розширити межі цього поняття в своїй роботі, застосувати його до одухотворених об’єктів. Ми довго відточували всі деталі в альбомі, і своє власне кінцуґі з ним теж відбулося. До того ж, нещодавно в нас оновився склад – у тріо тепер новий басист, і з цим теж з’являються нові «склейки».

Для мене сінгл Kintsugi, як і альбом загалом, – це шлях із вічності у вічність, спосіб задуматися над тим, що нас оточує, над власними змінами, що нас характеризуватимуть. Наші близькі люди стають ще більш цінними і прекрасними для нас із появою зморшок на їхніх обличчях. І скеля на обкладинці, обточена вітрами й морем, пасує як символ.

Я довгий час намагався зрозуміти для себе: що таке бути джазовим музикантом, але й досі не вважаю себе таким. Я все ж класичний піаніст.

Слово «джаз» в контексті нашого тріо слід розуміти ближче саме до європейського джазу. Один із найвідоміших лейблів там – студія ECM records, вона записує джазових і колоджазових музикантів. При цьому їх назва розшифровується як Edition of Contemporary Music. Це говорить про те, що вони не встановлюють меж під час вибору артистів. Це також є частиною нашого світогляду – мати можливість експериментувати, виражати себе, при цьому не звертаючи увагу на методи, якими це робиться: джазовими чи класичними. У нашій музиці можна почути і фанкові, і навіть барокові мотиви.

Зараз джазом можна назвати будь-яку імпровізаційну музику. Дух джазу – у новаторстві й експериментах.

Іноді ми, як і більшість джазових колективів, граємо джазові стандарти, проте я не вважаю себе артистом, який грає їх добре. Можу навіть зробити з ними щось жахливе, а поціновувачі класичного джазу можуть таке не сприйняти. Загалом, я не вважаю себе достатньо переконливим у сфері стандартів, але завжди захоплювався тими, хто дозволяє цим геніальним композиціям жити і знаходити нові прочитання.

Буває так, що організатори концертів з опису й демо, що ми їм надсилаємо, не розуміють, яку ми будемо грати музику. Таке стається, коли ми вперше виступаємо в якомусь місті чи на фестивалі. Публіка тоді просто не знає на що очікувати. Проте інші концерти там проходять набагато краще – ми отримуємо позитивні відгуки, про нас розповідають друзям.

Якось ми почули з залу, що граємо недостатньо джазову музику. Бувають різні коментарі, та при цьому ми постійно знаходимося в пошуках своєї ніші. Нині ми чітко усвідомлюємо, що маємо створити її самі, тому що в Україні цей напрям є ще не до кінця сформованим. Ми також робимо все для того, щоби розширити коло інтересів слухача та запрацював ринок такої музики.

«Три плюс один – це не завжди те саме, що чотири» – Андрій Показ про джаз, місто та викладацьку діяльність

Мені зручніше думати про тріо та special guest у контексті наших виступів. Квартет для мене змінює забарвлення й концепцію цілісності колективу. Три плюс один – це не завжди те саме, що чотири. 15 грудня в Urban Music Hall із нами гратиме Мирослав П’ятников, трубач. Ми готуємо унікальний концерт: звучатимуть нові треки й переосмислені композиції з першого альбому.

Я дуже рідко слухаю музику. Завжди намагаюся, щоб кожне прослуховування залишилося в пам’яті окремою подією.

Ніколи не слухаю музику в режимі «радіо», коли алгоритми самі підбирають, що й у якій послідовності відтворювати. На мою думку, так втрачається цінність окремої композиції. Тому я не настільки заслуховую музику, щоби потім її відображати чи якось копіювати у своїх композиціях. Часто, коли мені кажуть, що окремі елементи наших треків чимось схожі на музику інших колективів, я відповідаю, що ніколи їх не чув раніше.

Мені б не хотілося, аби Одеса застигала зимою. Хоча я і люблю передавати в музиці стан заціпеніння й очікування, та бачити, що Одеса переходить у формат виключно курортного міста, мені не подобається.

Я оточив себе унікальними людьми, і мені комфортно тут. Але в Одесі зараз відбувається чимало негативних змін. Засмучує навіть не стільки їхня глибина, скільки безсилля щодо такої ситуації. Я часто бачу, як мої знайомі намагаються просувати корисні ініціативи, але в них нічого не виходить. Проте, я вірю, що Одеса все це обов’язково переживе.

У мене раніше було багато сумнівів щодо себе в ракурсі викладацької діяльності, але зараз мені дуже подобається цей процес. Почуваєшся потрібним і на своєму місці. Багато речей, що їх необхідно пояснити студентам, я розумію інтуїтивно. У таких випадках доводиться самому сідати й заглиблюватися в теорію, вивчати й відкривати щось для себе. Це постійно тримає в тонусі та допомагає розвиватися.

Я вважаю, що за такої кількості студентів у музичних училищах Україні необхідно більше нових конкурсів. Потрібно створювати нові формати комунікації класичних музикантів у різних містах, надавати їм більше можливостей показати себе й на міжнародній сцені.

Текст і фото: Саша Населенко

Залишити коментар