Середа, 23 січня

Він виріс у бідній родині й зі студентських років шукав «халтури», аби підзаробити. У дитинстві пробував палити закручене у газету листя, а до школи ходив у зробленому батьком взутті з соломи. Він називає Україну могильником для талантів, але повернувся сюди після життя за кордоном. Про дитинство та життя генія сучасного мистецтва, про жінок, творчість, еміграцію та повернення до України – зі слів самого Івана Марчука у рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про дитинство, навчання та життя

Батько був майстром на всі руки і найкращим ткачем на округу. Буквально грецькі амфори з лози плів, та такі, що ми там ховалися. А як він робив мені взуття: кіска соломи, підошва – дерев’яна дошка, а на тій дошці – три дроти, і я де йду, там їду, так і до школи ходив. Спочатку солом’яні, а потім, як трішки розбагатіли, то вже з конопляної нитки робив, але підошва така і далі залишалася.

Я дуже любив географію у шостому класі, там вона фізична – тобто ріки, моря, держави, острови, півострови, столиці. Все це я знав і любив понад усе. Ще трошки в школі історію любив – а потім зовсім перестав любити у свідомий час, бо то все брехня навкруги.

Пива ніколи не любив. Почав пиво сьорбати в Австралії у 1989 році. А взагалі, в селі виріс. Шибеник був страшний. Лазив на дерева, крав у ворон яйця і у дівчат кидав. А коли приїхав на перші канікули з училища, всі шоковані були. Нікому дороги не загородив, нікого не обізвав, лиш сидів і всіх малював.

Палив, як пас корови. Бавилися. В газетку закручували не тютюн, а листя сухе і диміли щасливі, що за язик пекло. На щастя, дурна звичка не привилася…

Я малював, скільки себе пам’ятаю. Інколи не було чим – ані олівця, ані ручки. То я водив по паперу чим випаде – стискував стеблину й малював соком, виходив один колір, квітковий сік давав інший відтінок. Цупив у тата нишком із скриньки шматочки паперу, доки мені не подарували альбомчик. Малював усе, що бачив, але вершиною своєї творчості вважав портрети, які мені вдавалося перемалювати до певної схожості зі шкільних підручників.

Почалося з того, що я, хлопець із села, поступив до училища імені Труша у Львові. Це був найкращий і найпам’ятніший день в моєму житті! Вже в сьомому класі я мріяв бути художником, вже мене всі зробили художником в селі, портрет Шевченка намалював у район на виставку…

І от я поступаю в училище. Це був для мене такий переворот! Із хлопчиська-розбишаки сільського приїжджає на перші канікули святий хлопчик. І люди помітили відразу. Жінки казали: «Дивися, що ся з ним трапило?» Та я ж дороги не давав перейти – то кидав чимось, то прозивався. Мистецтво мене змінило повністю.

Ще зі студентських років звик працювати, шукав халтуру, щоб допомогти батькам. Скільки себе пам’ятаю, заробляв і роздавав. Адже рідня в мене величезна. І всі бідні. Хоч скільки даси – багато не буде.

Я ж знаю, що подовгу не можу бути навіть із друзями. Мені постійно потрібна зміна діяльності, вражень. Ось коли не зможу бути собою, підніму руки і скажу: «Здаюся». Але поки що зарання піднімати руки

Завжди випереджаю час. Коли жив у Нью-Йорку, то казав: «Ви живете ще у XVIII столітті, а я вже в XXI». У мене «сьогодні» ніколи немає – в мене є «завтра». Тому я історією не цікавлюся зовсім – цікавлюся майбуттям, що буде.

Я трохи скупий на час. Боюся його витрачати на порожні речі – на перегляд телепрограм, загальні просторікування ні про що. За цим можна і втратити всі оті миттєвості, що хтось називає щастям. Тому й поспішаю… Може, й за щастям.

Часто не можу заснути, думаю, що я повинен завтра встигнути зробити, і нікому мене штовхнути в бік і сказати: «Розслабся, відпочивай». Скільки разів я в себе запитував, коли ж почну жити для себе. І сам собі відповідав: «Це і є обрана доля».

А головне для мене – робити те, що хочу.

Іван Марчук

Про жінок

Я самітник, бо не можу належати жінці. Я належу мистецтву. Це – моя любов. Я мушу бути вільним. Я маю внутрішню свободу, яка мене ніколи не покидала – ні в дитинстві, ні в юності, ні тепер.

Тому й одинак, що надто жiнок люблю. Ну, дiстанусь я в господарювання якiйсь панянцi… А всi iншi на мене образяться. А що може бути небезпечнiше, нiж ображена жiнка? Нi, нехай вже все залишається, як є.

Досі мрію про те, щоби жінку знайти. Але жінку не шукають, вона являється. Якщо Бог мені не дасть, значить, так він вирішив, що я повинен бути «прикутий до мольберта». Колись був такий заголовок: «Марчук любить два “ж”: живопис і жінок». Живопис на першому місці, без цього не можна, а без жінок теж не можна.

Я вже так наситився свободою… Красива чи цікава жінка і … киця можуть допомогти отримати розрядку. Кицю я не можу завести, бо я «волоцюга»… Не буду ж я її з собою возити. Псів ненавиджу – вони надокучливі. Я люблю гордих. Тож мені потрібна жінка.

Про мистецтво та власну творчість

Мистецтво – то солодка каторга. То є і мука, і радість водночас. Воно захоплює тебе всього і не відпускає. І ти стаєш рабом того, що твориш. Твориш тяжко, до знемоги.

Сучасне мистецтво – це якщо вам дати віника, замоченого у фарбу, і ви собі з ним танцюєте і щось робите. Вам будуть аплодувати, і це дійсно цікаво.

Якщо дивитися на моє мистецтво назагал, із позицій Рафаеля, то є що критикувати, безперечно. З позицій когось дуже модерного, концептуаліста, теж є що критикувати. Але тепер такий світ, що мистецтво дуже розмаїте, критеріїв оцінки мистецтва майже немає. Критерієм є певний час і опитування. Кожен художник завойовує людей, і те, скількох завоював, і буде критерієм того, що він на поверхні й вартий уваги людей.

Знаєте, коли стоїш перед мольбертом – це один чоловік. Коли я з кимось – то я зовсім інший чоловік, тоді тішуся, балагурю, дурію, спілкуюся з людьми. Мені кажуть часто: «Ви такий нормальний ніби чоловік, такий веселий, а чого так малюєте?» «Та то інший чоловік там малює», – кажу. Тут я такий – а там я художник. Це два різні світи.

Я часом собі думаю, що досі ніби і не жив, не відпочивав. Лише робота, робота. Але інакше не можу, бо мистецтво для мене – це і життя, і одкровення, і радість, і моя печаль. Альтернативи цьому нема. Я працюю 365 днів на рік, у мене немає червоних днів на календарі. Я їх усіх повикреслював і працюю, працюю.

Я роблю все важко і довго. Пейзажі малюю на столі, схилений над ним день в день – це важко. Технологію свою я не передам, бо я мушу бути в одному екземплярі. Я мушу робити те, чого ви ще не бачили.

Я малюю ворону – у мене вона філософ. У мене квітки думають, трава думає, дерева думають. І всі люди думають, яких я перетворюю вже не на натуральних людей – це вже духи людські. Але все воно затихло і в очікуванні. Не люблю динаміки.

Такі фокуси, як «роздягнув дівчину», розмалював, разом посміялися, разом відмили – це не для мене. Не можу витрачати на ці дурощі час і не намагаюся здивувати публіку дешевими речами, надто серйозно ставлюся до своєї роботи. Таке – це не мистецтво. Як і попса в музиці. Хоча на все є любителі.

Я не песиміст – я реаліст. Багато хто каже, що мої картини дуже песимістичні. Я кажу: «Вони не песимістичні, вони мудрі». Коли ви подивитеся на будь-якого філософа, ви в задумі – ви що, смієтеся? А він думає, він не плаче.

Я індивідуаліст, тому не подаюся на жодні конкурси і салони. Не хочу ні з ким змішуватися. А то ж повісять мої картини, які є дуже інтимні, серед кількох крикливих мальовидел і вб’ють все, що в них є.

Я імпровізатор. Дію так, як хочу в даний момент. Єдине, до чого себе зобов’язую, – це не робити підлоти.

Завжди розумів, що поставити підпис під своєю роботою – то велика відповідальність. Тому працював і працюю до знеможення. Так, я міг жити краще, як живу. Але моє життя закодоване. Я ним не керую, а живу так, як живу. І працюю, мучуся і далі працюю. Я і сам не знаю, що воно таке. Є і все.

Іван Марчук

Фото: The Ukrainians

Завжди заздрив поетам. Він узяв клаптик паперу, їде в трамваї – і вже працює. А художник – це ціла індустрія. Якби в мене було більше місця, то фарби не в банках, а в відрах стояли б. Я розливав би їх і в них качався. У мені надто багато експресіонізму, який нікуди діти.

Уже казав колись: дайте мені тисячу років – і я розмалюю небо! Тільки дайте таку можливість. Це ж така була б картина! Там, у високості, стільки простору, стільки безмежжя, тільки працюй і працюй. Фантазуй, заливай це все фарбами, твори і радій, що твориш…

Про життя своїх робіт

У совєтські часи я багато картин дарував, бо тоді не було візитки. Мені казали: оця людина тобі щось поможе. А ніхто не допомагав, бо я був забороненим. А я беру під пахву картинку і несу. Так задобрив людей. Потім усі ці картини на аукціонах продавали.

Коли мої картини ходять по людях, це вже поза відомством художника. Вони можуть і до чорта потрапити. Так ходить мистецтво по світах. У мене три тисячі картин розсіяні на п’ятьох континентах. Хіба я знаю, де і в кого вони є? Це вже товар. Те ж саме, ніби ви купили в магазині якусь цяцьку.

Мене копіюють, підробляють. Інколи телефонують, щоб подивився, чи це моя картина. Бо вже Марчук пішов по людях.

Про еміграцію, життя за кордоном та повернення

Я жив у Сiднеї, потiм у Торонто, в Нью-Йорку. Але тягнувся душею до України. Коли мене питали, навiщо повертаюся сюди, то казав: «Я повертався на свою землю, до моїх землякiв. Бо земля i держава – це рiзнi речi. Державу я нiколи не полюблю».

Якби залишився в Австралії, то вже до України не приїхав би. Приїжджав би раз на три роки, набирав би масу матеріалів, українських пейзажів. Бо там пейзажі для малювання мені чужі, нецікаві, і в Америці теж. Моя природа – це моя природа, такої нема ніде у світі, малювати можу тільки свою природу.

Я прожив 12 років у Нью-Йорку, скільки я дивився всякого художнього сміття – маса! І завжди мені казали: «І чого ти завжди щороку їздиш в Україну?» Та щоби нормальне мистецтво подивитися!

Америка вплинула на мене дуже позитивно в тому, що навчила цінувати час. Хоч я його і тут цінував, але там – особливо. Америка навчила не гуляти де попало, як попало, бо ти нікуди не підеш, тебе ніхто не кличе. Навчила бути дуже дисциплінованим, хоч я й так дуже дисциплінований. І розширила мій діапазон мистецький, моє розуміння мистецтва.

В Америці я 24 години на добу належав собі. Телефон мовчав. Трудися скільки хочеш, хоч на десятьох роботах. Головне – сплачуй податки. Там мені нічого не залишалося, як творити і сплачувати.

Підсвідомо я знав: не хочу провести своє життя в Америці. Тим паче не хотілося помирати в чужій країні.

Я вернувся не в Україну, а на землю. Я пишаюся нею. А люди страждають, бо дурні. Бог дав рай, а забрав з голови усвідомлення, що вони можуть за себе постояти.

Іван Марчук

Про Україну

Україна – це могильник для талантів. Таланти тут гинуть.

У нас немає ні пошани, ні любові, нічого немає. Зараз тут жити сумно, соромно і страшно. При цьому в нас добрі люди, з ким не поговориш – «добра людина», а чому тоді в нашій країні все так недобре? У нас всюди проблеми: вода – проблема, газ – проблема, електрика – проблема. У світі того немає.

Я знаю, що таке добро, любов, щедрість. А люди роблять часто зло, бо його легше робити і дорого не коштує. Робити добро – багато вартує. Україна ніколи не буде країною. Бо є заздрість в душі.

У нашій країні живе, за моїми підрахунками, 50 % ненависників України як держави. Ще 30 % – це хохли, як їх називають, тобто ті, яким байдуже, на якій землі жити, було б що їсти і де спати. І лиш 20 % – люди, які готові таки дійсно постояти і таки люблять.

Україна досі наполовину совкова. Ще у 90-х, як тільки Україна стала незалежною, говорили, що вона буде заповідником комунізму – так і сталося. Тому вся надія на молодих людей, які не знають, що таке Радянський Союз, але знають, як живе світ і як вони хочуть жити. Тоді Україна зміниться.

Коли заговорили про Європу, я десь сказав, що буду першим, хто виступатиме проти того, щоб Європа прийняла Україну. Таку гниль, розбещеність, хамство і смітник приймати не можна, бо засмердить уся Європа.

Ця війна буде тривати, поки ми живемо. Або поки Україна не зникне як держава. Я не бачу просвіту. Я завжди казав, що я не песиміст, я – реаліст. Дай Боже, щоб я помилився.

Знав і знаю, куди йде Україна, що з нею буде. Я це знаю, але говорити не буду. Діагноз поставив. Я бачу, спостерігаю, інтуїтивно відчуваю.

Здається, ми історично приречені так жити. Таке враження, що хтось нас прокляв.

Про Росію

Ми самі багато в чому винні, але почалося з Росії. Росія війну розпочала. У Путіна є план «Барбаросса»: просто ліквідувати Україну як державу. Я не бачу сили у світі, яка поставила би шлагбаум перед ним і це все зупинила. Ніхто не хоче. Україна нікому не потрібна. Вона потрібна лише як падаль, на яку грифи злітаються і розривають її на шматочки.

Росія лишилася тим самим занедбаним господарством. Росія – це тільки Москва, ще, може, Санкт-Петербург. Я був у їхній глибинці ще за совєтських часів. Зараз та глибинка набагато гірша: всі вимерли від алкоголю. Їсти не мають нічого, хоч і живуть на землі.

Росіяни – найлінивіший люд на Землі. Вони хочуть жити за рахунок України. Ось чому вона їм так муляє. Вони чорно заздрять, що Україна піде в Європу.

Який може бути братній народ, коли тебе завоювали, ти знаходишся під шапкою, людей асимілюють, а вони говорять, що «ми рідні» для того, щоб не розсипалася імперія.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний з-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації. 

Залишити коментар