Понеділок, 25 березня

Для більшості українців свято Андрія асоціюється з ворожіннями. Дівчата збираються разом у ніч на 13 грудня, щоб дізнатися, за кого й коли вони вийдуть заміж. Існує безліч ворожінь від випікання балабушок і сіяння конопель до виливання воску й замовлянь на сон, які досить активно зберігаються й досі як у містах, так і в селах. Така увага до власного майбутнього в цей час має своє пояснення. Попередній період весіль закінчувався до Пилипівського посту, а новий починався після Водохреща. Тож зимові святкування були шансом знайти собі пару серед тих, хто не встиг восени.

Важливу роль у дошлюбному спілкуванні відігравали вечорниці – молодіжні зібрання зі спільними застіллями, іграми й забавами. Саме вони й були головною формою святкування Андрія, а ключовим дійством був обряд кусання калити.

Що це за обряд?

У хаті, яка спеціально винаймалася для спільних гулянь, дівчата замішували тісто на калиту. Це був обрядовий хліб, який готувався саме на Андрія. Він випікався у вигляді великого круглого коржа з діркою посередині. Робили його досить сухим, щоб важче було вкусити. Калиту змащували медом, посипали маком і родзинками, могли прикрашати калиною. Коли все було готово, хлопці підвішували корж до сволока за допомогою червоного дівочого пояса або стрічки. Далі розпочиналося ігрове ритуальне дійство.

До калити приставлявся сторожем пан Калитинський, який тримав в одній руці кінець стрічки, а в іншій – квача, обмащеного в сажі. Це мав бути веселий, дотепний хлопець, «душа вечора», як писав Олекса Воропай. Інколи йому допомагав писарчук, який стояв із мискою сажі з водою та квачем.

Під калитою або неподалік від неї клали навхрест коцюбу та рогача. Учасники мали швидко перестрибувати через них під пісню, але при цьому намагатися не зачепити їх. Якщо це все ж не вдавалося, то під загальний сміх писарчук вимащував сажею лице учасника.

Парубок, якому вдавалося це завдання, підіймав коцюбу та, осідлавши її, під’їжджав до калити. Тепер його вже називали паном Коцюбинським. Далі відбувався такий діалог:

– Добрий вечір, пане Калитинський!
– Доброго здоров’я, пане Коцюбинський!
– Куди їдете?
– Калиту кусати.
– А я буду по зубах писати!
– А я вкушу!
– А я впишу!

Як зазначає Олекса Воропай, Коцюбинський може кусати калиту тільки якщо витримає всі жарти Калитинського й не засміється. А якщо пан Калитинський помічав усмішку на вустах пана Коцюбинського, то сам або з писарчуком розмальовував обличчя учаснику.

У деяких місцевостях кусати калиту дозволялося тільки хлопцям, а вже в кінці, якщо ще щось лишалося, то корж порівну ділився між дівчатами. В інших районах дівчата на рівних із хлопцями змагалися за право вкусити калиту. На західній частині України за калитою стрибали тільки дівчата. Вдало пройдене випробування мало означати швидке заміжжя.

Що символізує калита?

Насправді дослідники досі не мають одностайної відповіді на це питання. Свого часу Олександр Потебня вказував, що кругла форма калити, яку печуть незадовго до дня зимового сонцестояння, має давній зв’язок із культом сонця. Микола Сумцов писав про спорідненість українського обрядового хліба з французьким pain de calende та албанським колєндра, який пікся під Різдво й роздавався колядникам.

Саме тому назву калити, як і коляди, виводять від календи – давньоримського святкування, яким завершувався старий рік і починався новий. У період зимового сонцестояння старе світило символічно помирало й народжувалося нове. Як вважає більшість дослідників, калита була солярним символом і, можливо, жертвопринесенням язичницькому божеству сонця.

Проте таке пояснення лишається неповним, якщо оминути увагою одну важливу деталь. А саме – еротичну спрямованість землеробських обрядів, у яких повсякчас використовується магія подібного (коли дії людського тіла повинні активізувати сили землі). Тож якщо подивитися на кусання калити з цього боку, то змагання за круглий корж із отвором посередині, оздоблений червоними ягодами і підвішений на червону стрічку (давні символи дівочої цноти), наводить на зовсім інші паралелі. До того ж пригадаймо, що в цьому дійстві брала участь неодружена молодь. Тож калита не лише символізувала жіноче тіло, але, як зазначає Елеонора Нарвселіус (Гаврилюк), була об’єктом ворожіння на заміжжя (у тих регіонах, де стрибали тільки дівчата).

Як ви вже, напевно, помітили, в обряді кусання калити була ще одна особливість. Пану Коцюбинському не можна сміятися. Така заборона супроводжувала ритуали, пов’язані з переходом чи наближенням до світу померлих, які, як вважається в традиційній культурі, позбавлені можливості сміятися. Через це не дозволялося сміятися під час замовлянь і ворожіння, адже в цей час іде спілкування з тим світом.

З цієї ж причини утримання від сміху й тимчасове оніміння є типовою поведінкою наречених на весіллі. Річ у тому, що перехід до нового статусу уявлявся як ритуальне вмирання в одній іпостасі й народження в іншій. Під час проведення цих обрядів головні особи проходили випробування, уподібнюючись померлим (не можна сміятися, говорити, їсти, торкатися інших тощо).

З огляду на все сказане, кусання калити вже не виглядає такою простою традицією та приховує в собі ще багато нерозгаданих таємниць.

Чи проводять цей обряд сьогодні?

У живому побуті обряд кусання калити вже не відтворюють, проте ви могли брати в ньому участь в інституті, якщо у вас проводилися вечорниці, або завітати до музеїв традиційної культури. А ще з великою ймовірністю ви стикалися з цим обрядом у ранні шкільні роки (ваші або вашої дитини) й, напевне, могли помітити, як охоче він прижився в школі.

Особисто я про Андрія та калиту дізналася в перших класах київської гімназії, коли серед уроку до нас заходив переодягнений в шаровари вчитель із палицею, до якої за червону стрічку була прив’язана кругла паляниця. Ми по черзі під’їжджали до пана Калитинського на швабрі чи вінику (що в класі було напохваті), а далі, якщо не вдавалося дострибнути й одразу вкусити калиту, то були пописані крейдою по обличчю. Ця забава усім страшенно подобалася, і я добре пам’ятаю, що в дитинстві ми дуже чекали на свято Андрія через цей конкурс. Саме так цей обряд сприймається тепер. І це далеко не єдиний випадок, коли фольклорні твори переходять із дорослого вжитку до дитячого.

Наприклад, добре відомі нам казки про тридев’яте царство оповідають про подорож у потойбіччя й зустріч із мерцями. Вони оповідалися не дітям на добраніч, а тим, хто готувався до обряду переходу – якраз як така собі інструкція з підготовки до того, що на них чекає в печері чи в лісі. Ігри в піжмурки перейшли до дитячого фольклору з поховальної обрядовості (пригадайте сленгове жмурик у значенні покійник). Той, хто ловить із заплющеними очима, уособлює смерть, яка шукає собі наступну жертву. Вважали, що якщо символічно програти ці ситуації, то вони вже не трапляться в реальному житті. Фактично всі веснянки тепер перейшли до репертуару дитячого садочка, те ж саме сталося з багатьма колядками, які колись співалися тільки молоддю.

Здитинчення фольклорних творів – один із логічних процесів їхнього існування. Це відбувається тоді, коли стирається первісне розуміння необхідності дотримуватися певної традиції. Зазвичай спершу вона відтворюється формально, за інерцією, але вже без розуміння реальної суті. Часом твори підхоплюються дітьми та приживаються в їхньому середовищі (як сталося з іграми, примовками й веснянками), часом перелаштовуються на дитячу спільноту завдяки дорослим (як казки й деякі страшилки). А інколи традиції повністю переосмилюються й отримують нове життя. Здається, кусання калити має всі шанси потрапити в останню категорію.

Текст: Дар’я Анцибор

Фото: Богдан Пошивайло, зі збірки НЦНК «Музей Івана Гончара»

Залишити коментар