Понеділок, 17 червня

20-ті й 30-ті роки ХХ століття в Україні – період таких несподіваних, кардинальних і часом безповоротних змін, що за цим навіть устежити важко, а тим більше запам’ятати – густі, міцно збиті абзаци дат, подій, імен, перемог, ідеологій та безкінечних точок неповернення. Письменнику Хвильовому довелося побувати не скраю, не на маргінесах, а в самісінькому епіцентрі гарячого й чадного вулкана, яким була тоді Україна. Магма того вулкана поволі вичахла, застигла, залягла в ґрунт, утворивши сталу й міцну основу, на якій згодом багато виросло, зацвіло й дало плоди. Майже неможливо собі уявити подальшу українську літературу без імені Хвильового. Він фактично змінив прозу – як стилістично, так і тематично. Він проголосив орієнтацію на європейські цінності. Він обіцяв, що новий, «азіятський ренесанс» почнеться саме з України. Його світогляд поєднував у собі два, здавалося б, несумісні начала, утворюючи гримучу суміш під назвою націонал-комунізм. Революційне минуле, нестабільна психіка, думки про самогубство, дискусії на небезпечні теми, пильне око влади. Хтозна, як він примудрився з усім цим прожити навіть свої 40 років.

Микола Фітільов народився 13 грудня 1893 року в Тростянці – тоді Харківської, нині Сумської області. Батько, Григорій Фітільов, походив із дворян, за словами сина був «в высшей степени безалаберным человеком». Учителював. У вільний од роботи час захоплювався алкоголем. Полюбляв полювати. Повсякденні сімейні труднощі – такі, як пошук грошей чи кращої роботи – його не дуже цікавили. Мав істеричну вдачу – міг пожбурити в дружину тарілкою. Свого часу його вигнали з гімназії за це бунтарство. Син багато в чому піде його слідами.

Мати, також учителька, невдовзі не витримала такого життя, забрала дітей і покинула кляте родинне гніздо. Сімейні сварки і страх залишилися позаду. Як і добра батькова бібліотека. У Зубівку до тітки Микола повіз не тільки жахливі спогади, а ще й немалий багаж прочитаного, який за плечима зовсім не відчувався, зате зіграв немалу роль у подальшому житті.

Охтирську чоловічу гімназію Миколі довелося залишити через участь у «так званому українському літературному гуртку». З Богодухівської гімназії його теж вигнали – за зв’язки із соціалістами під час революційних заворушень. Батькове насіння проростало. Його вже було не виполоти.

Почалося строкате мандрівне життя. Підліток Фітільов блукав Донбасом і півднем, шукаючи заробітків. Працював то слюсарем у ремісничій школі, то канцеляристом у волосній управі. Кидався з полум’я в ополонку. Ходив на збори «Просвіти». Було йому тривожно і весело.

У 1916 році Фітільова затягнуло в жерло Першої світової. Про жахіття, там побачені, згадувати він не любив, розповідав про ті роки небагато. Але саме там, в окопах, Фітільов зробився більшовиком і… українським націоналістом. Як він це поєднував у свідомості – невідомо. Хоча тогочасні реалії, коли країна з блискавичною швидкістю переходила з одних рук в інші, змінювала режими, погляди та зовнішню політику, могли поєднати ще й не таке. 25-річним Фітільов очолював повстанський загін, воював проти УНР, воював проти німців, воював проти гетьманців. Проти кого тільки не воював…

У квітні 1919 року Микола вступив до лав КП (б) У. Одружився з учителькою Катериною Гащенко. Шлюб не був щасливим. Молодша сестра дружини Дарія Гащенко згадує: «Кожен його приїзд викликав незадоволення нашої мами, бо він її “агітував”, щоб вона допізна по суботах не затримувала своїх служниць Олену і Настю, а також конюха Варівона, і щоб вони ходили до “лікнепу” вчитися грамоти. Нашій мамі було найбільше дошкульно, що якийсь “невінчаний зять” вмішується в її домашнє “царство”. Потім не подобалось нашим батькам, що Микола Григорович завжди мав домашні “мітинги” про той “рай”, що буде при комунізмі, а в комунах будуть жити люди, як у наших рамкових вуликах бджоли, що стояли в квітучому садочку. Він так завжди говорив із захопленням, що навіть ми, діти, слухали з великим зацікавленням, ніби казку…»

Невдовзі Хвильовий залишає дружину й дочку Іраїду й вирушає шукати щастя далі.

У Харкові він ким тільки не працює. Вантажником, навіть двірником. Блукає бараками вагонобудівного заводу. Вплутується у вуличні сутички. Ховається від влади. Урешті, втомившись боятися арешту, Фітільов кидає Харків і втікає в Рубльовську волость, залишивши на згадку про себе вірш у періодиці – «Я тепер покохав город». Знову організовує загони, піднімає повстання.

У 1921 році Хвильовий повернувся в Харків. Надрукував дві поеми та збірку віршів, отримав схвальні оцінки, навіть Сергій Єфремов прихильно відгукнувся про нього.

Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває,

туман ховає даль і Відень посірів.

Але тепер ніхто мене вже не спитає:

чому зійшлись кінці моїх нервових брів.

Тут же, в Харкові, Хвильовий удруге одружився – з Юлією Уманцевою. Дружина мала доньку від попереднього шлюбу. Саме Любові Уманцевій Хвильовий і адресує одну з двох своїх передсмертних записок через 12 років.

Микола Хвильовий із дружиною Юлією Уманцевою та пасербицею Любою

У Харкові Хвильовий активно друкувався в часописах і альманахах. Заявив про себе як прозаїк, а ще більше – як організатор літературно-художнього процесу, як засновник численних письменницьких спільнот. У цьому сенсі значення Хвильового для української культури переоцінити важко. «Гарт», «Урбіно», «ВАПЛІТЕ», «Політфронт» – і це не повний перелік організацій, до створення яких долучився Микола Хвильовий.

У 1923 році Хвильовий видав свої знамениті «Сині етюди». Академік Олександр Білецький назвав письменника «основоположником справжньої нової української прози». У цей період Микола Хвильовий активно листувався, зокрема – із Зеровим, нібито ворожим і чужим за поглядами «елементом». Проте з Хвильовим не все так просто. Він ніби й комуніст, проте активно цікавиться Ніцше, замріяно позирає в бік Європи.

«Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом – ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник». (Володимир Коряк)

Усе почалося в 1925 році. Чи не найбільша справа життя. І водночас найбільша біда. У газеті «Культура і побут» Хвильовий надрукував статтю «Про “сатану в бочці”, або Про графоманів, спекулянтів та інших просвітян». Ця стаття фактично й спричинила масштабну літературну дискусію 1925–1928 років. До кінця 1925 року Хвильовий устиг надрукувати цілу серію гострих памфлетів. Головні тези – боротьба з ідеологічно правильною графоманією, якій сприяє влада; вимога підвищити загальний культурний рівень українських письменників; думка, що варто припинити наслідувати російську літературу, перестати бути загумінковими малоросами й орієнтуватися на європейські цінності. Позицію Хвильового підтримали неокласики, Микола Зеров – серед них.

«Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру. Європа – це досвід багатьох віків.» (Микола Хвильовий, «Московські задрипанки»).

Дискусія забарвлювалася у виразно політичні тони – і реакція не забарилася. На Хвильового звернув увагу навіть особисто Сталін. У листі до Кагановича він назвав виступи Хвильового «проявами поширення антиросійських настроїв в Україні». Лист спричинив гостру критику – як із боку московської верхівки, так і з боку республіканської.

«Хвильовий – це певна сукупність рис, це озброєний ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу і тим дуже небезпечне». (Станіслав Косіор)

Націонал-ухильництво. А ще, за тодішньою «доброю» традицією, суто іменні штампи – «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина».

Хвильовий давно хотів звести рахунки з життям. Ще в 1924-му писав у листі до Зерова: «Словом – достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повертався живим і невредимим: очевидно боягуз я великий, нікчема». Тепер лещата стиснулися міцніше. Намагаючись урятувати «ВАПЛІТЕ» від розпуску, Хвильовий публічно кається, засуджує свої погляди. У ГПУ в цей час на нього заводять справу. Починають стежити.

Попри все, у грудні 1927 року Хвильового випускають за кордон, на лікування. Відень, Берлін. Намагання популяризувати українську культуру в Європі. У листі до Аркадія Любченка Хвильовий схвильовано пише: «Як справа з перекладами на німецьку мову? За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись – наше “впереді”». Хвильовий сподівається, старається бачити перспективи. Залишає за собою право надіятись. Але «ВАПЛІТЕ» закриють, а жорстка партійна критика набуватиме вже загрозливих обсягів, змушуючи Хвильового каятися знову і знову. Він навіть спробує писати в правильному партійному ключі, однак це вже не допоможе. «Ми написали “зречення”? Написали. Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю чи що?» (Лист Миколи Хвильового до друга Михайла Ялового)

Подорож на Полтавщину навесні 1933 року була для Хвильового фатальною. Те, що він побачив там на власні очі, його остаточно зламало. Останньою пір’їною став арешт Ялового.

13 травня до Хвильового прийшли письменники Микола Куліш та Олесь Досвітній. Напружено обговорювали арешт Ялового. Думали, чим можуть йому допомогти. Вирішили будь-що домогтися прийому прокурора Верховного Суду. Коли гості вже збиралися йти, Хвильовий сказав, що зараз покаже їм, як має творити пролетарський письменник у нинішніх умовах. Вийшов у сусідню кімнату. Ніхто нічого не встиг зрозуміти. Пролунав постріл.

Записка Хвильового письменникам:

«Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. “Отже”, як говорить Семенко… ясно… Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво.

Хай живе комуністична партія.

Р. S. Все, в тому числі авторські права, передаю Любові Уманцевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй і моїй матері.

Микола Хвильовий. 13. V. 1933 р.»

14 травня він лежав на столі в труні. З лівого боку скроню прикривала вата. Хвильового поховали на міському кладовищі, яке згодом стало парком. Від його могили не залишилося нічого.

«З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія».

Текст: Сергій Осока

Залишити коментар