Понеділок, 17 червня

Коли випадає нагода, він любить читати твори Григорія Сковороди, однак наголошує, що головний відпочинок – це молитва. Він переконаний, що церкву, котру підтримує народ, неможливо знищити, а зміни після вступу до ЄС будуть неймовірно корисними для українського православ’я. Про дитинство та життєвий шлях предстоятеля майбутньої автокефальної помісної православної церкви, Україну та підтримку населення, РПЦ та російських офіцерів в УПЦ МП – зі слів самого митрополита Епіфанія в рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про дитинство, шлях до церкви та вільний час

Дитинство моє пройшло в селі Стара Жадова Сторожинецького району, де закінчив середню школу, ходив до місцевої церкви.

Без роздумів вступив на навчання до Київської духовної семінарії, продовжив освіту в духовній академії, в Афінському національному університеті (Греція)

Бажання стати ченцем виникло ще під час навчання в семінарії. Знав, що це надзвичайно відповідально. Звичайно, було лячно. Але під час викладання в Рівненській духовній семінарії життєвий вибір сформувався – я однозначно вирішив прийняти чернецтво.

Після смерті митрополита Даниїла (Чокалюка), який був для мене духовним наставником, я продовжив навчання в Афінському національному університеті. І лише коли пройшов цим шляхом, зріс як особистість і набув певного досвіду, то прийняв чернечий по­стриг у Михайлівському Золотоверхому монастирі Києва.

Чому саме мені випало стати патріаршим намісником? Справа в тому, що за Статутом місцеблюстителем є митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський. Тобто архієрей, який посідає кафедру в Київській області. У той момент цю посаду обіймав я. На моє тверде переконання, Святійший Патріарх Філарет заклав таку основу, яка не дасть у майбутньому жодних шансів нашим недругам зруйнувати Київський патріархат.

Цей хрест нести мені неважко, бо він мій. Це підтвердження слів Патріарха Філарета, який не втомлюється повторювати: «Якщо це твій хрест і ти можеш його нести, то Господь допомагає».

Для мене молитва – справжній відпочинок.

Читаю й перечитую труди святих отців, намагаюся перекладати їх українською мовою.

Серед улюблених художніх творів – книга Генрика Сенкевича «Quo vadis» чи «Камо грядеши». Гортаю прекрасне повне видання Григорія Сковороди – там багато християнської мудрості.

Я завжди пам’ятаю, що радість здатна потьмарити почуття обов’язку й породжує самовпевненість, а служіння вимагає подвигу, готовності терпіти труднощі, скорботи й випробування.

Про Україну, народ та Європейський Союз

Якщо Україна увійде до ЄС, то, сподіваюся, почнуть відбуватися позитивні, незворотні процеси. Для українського православ’я вони будуть досить корисними.

Після обрання нинішнього Президента всі насторожилися. Проросійські сили пішли в наступ. Від них були пропозиції зняти з реєстрації Київський патріархат. Однак, цього не сталося. Бо нас підтримують мільйони українців.

Коли народ підтримує, то таку церкву знищити неможливо.

Українські патріоти віддавна прагнули мати свою незалежну церкву. З’явився чудовий шанс. І ми його вже не випустимо з рук. Рано чи пізно, але народ України матиме свою помісну православну церкву, як має державу, президента, уряд, військо, гімн, герб, прапор… Це неминуче.

Коли інститути церкви й віра людей використовуються закордонними політиками і спецслужбами для впливу на країну, чи навіть для її руйнування, то обов’язок держави, як і всього суспільства, – захист від зовнішньої агресії.

Усі силові методи вирішення релігійних питань, які знаходяться поза площиною закону, ми вважаємо неприпустимими. У першу чергу тому, що ми – християни. А по-друге, такі речі працюють лише на користь нашим антагоністам.

Про Помісну українську православну церкву

Ми мусимо створити свою Помісну українську православну церкву. У нас є для цього всі можливості, усі атрибути: архієреї, монастирі, навчальні заклади. Ми маємо повноцінну базу для того, щоб претендувати на визнання. Але це дуже болюче питання як для Москви, так і для Константинополя.

Становлення об’єднаного православ’я у нашій державі повинне відбутися на фундаменті євангельських принципів любові, порозуміння та справедливості, а не на основі кривавих сценаріїв, написаних у Кремлі.

Українці повинні мати свою помісну православну церкву, але при цьому не притісняти інших.

Якщо відверто, від РПЦ нам надходять пропозиції щодо об’єднання. Та вони не підходять, бо ми не бажаємо бути під омофором Московської патріархії. Нас не задовольняє й те, щоб ми стали екзархатом чи митрополією Константинопольського патріархату. Бо тоді будуть дві визнані українські церкви: Українська православна церква Московського патріархату й Українська православна церква Константинопольського патріархату. А де ж тоді буде справжня Українська православна церква? Тоді не буде української церкви. А будуть церкви різного підпорядкування.

Ми повинні сіяти любов до наших співбратів, які перебувають у підпорядкуванні Московського патріархату. Ми не повинні ворогувати з ними, навпаки – маємо шукати взаємопорозуміння. Якщо ми його знайдемо, об’єднаємося, то станемо потужною православною церквою.

Ми зуміли об’єднати три гілки української церкви в єдину помісну православну церкву, пам’ятаючи слова господа Ісуса Христа, щоб усі були єдині. Ми молимося за єднання усіх, і Господь почув нас, і надав цю єдність. Ми змогли подолати всі спокуси, незгоди й об’єднатися в єдину православну церкву.

Ми довели, що ми можемо об’єднатися і створити єдину помісну православну церкву нашими спільними зусиллями. Маємо висловити щиру подяку його Всесвятості патріарху Варфоломію за такий рішучий крок із надання автокефалії нашій церкві. Цього не відбулося, якби не рішучість нашого високодостойного Президента Петра Порошенка.

Про РПЦ, Московський патріархат в Україні та кремлівську агентуру

Наших воїнів на передовій та мирних жителів у палаючому Донбасі вбивають не російські кулі, міни чи «Гради». Убивають ідеї «русского мира», які спрямовують руки агресорів на постріл. І вбивають творці та пропагандисти цих ідей – незалежно від того, носять вони костюми, мундири чи парчові ризи.

Можна скільки завгодно говорити про мир та нібито заради нього закривати очі на явні прокремлівські дії певних керівників УПЦ МП, їхнього оточення й покровителів, але очікувати від них справжнього миру – все одно, що очікувати миру від «сепаратистенфюрерів» Захарченка і Плоницького або деокупації Криму від Аксьонова.

По церковній лінії життя УПЦ МП контролюється і спрямовується на догоду кремлівський владі як особисто патріархом Кирилом (Гундяєвим), так і структурами Московської Патріархії – Відділом зовнішніх церковних зв’язків, Інформаційним відділом та Відділом взаємодії церкви та суспільства.

Є всі підстави вважати, що так само, як і в Москві, тут працюють і добровільні співробітники, і відрядженні під прикриттям російські офіцери.

Агентура відіграє роль розпалювачів протистояння, а рядові священики та віряни, які досі наївно вірять своїм провідникам, – роль жертв.

Стає все більш очевидним, що російські політичні та церковні кола через свій структурний підрозділ УПЦ МП роблять все можливе, щоби використати її як інструмент проросійського впливу на державу, владу та суспільство в Україні

Усі ці кремлівські та прокремлівські чинники в житті УПЦ МП нагадують паразитів, що проникають у тіло людини, живуть у ньому й за його рахунок, викликаючи хвороби, часом навіть дуже важкі. Можна чекати, сподіваючись, що тіло саме собою одужає. Але краще, особливо зважаючи на смертельну небезпеку, терміново зайнятися фаховою діагностикою та лікуванням.

Можливо, очистившись від кремлівських паразитів, УПЦ МП стане здоровішою.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації. 

Залишити коментар