Середа, 23 січня

В ізоляції

Вперше і, мабуть, востаннє я побував на Донбасі у квітні 2014 року, коли вже з’явилися барикади перед ОДА і СБУ, на в’їзді до міста постали блокпости, а кремлівська агентура почала своє багаторівневе проникнення у всі структури майбутньої окупованої території.

Тоді в Донецьку на території колишнього заводу відбувався літературно-мистецько-філософський фестиваль «Ізоляція», де я зазнайомився з цікавою місцевою інтелігенцією,зокрема й з нащадками насильно переселених лемків.

Лемків після Вісли розкидали по різних місцинах, але Донбас виявився для них пеклом. По-перше, вони потрапили у відверто вороже середовище, яке люто ненавиділо «западенців», по-друге їх тупо не розуміли і насміхалися з їхньої мови. Тому лемки воліли відмовчуватися. Найсміливіші тікали. «До Донбасу саком-паком (з торбами), а з Донбасу з голом сраком». Осіло їх там небагато, тлумлячи свою тугу за горами.

Ті, що потрапили на Сибір, а потім на Донбас, розповідали, що навіть росіяни в сибірській глухомані були значно людянішими, аніж наїзники Донбасу. За всі роки від часу Голодомору, коли в українські села й міста Донбасу влилася московитська рабочє-крєстьянская орда і змішалася з місцевими, там витворилося особливе середовище з не менш особливою ментальністю. Ще Борис Грінченко в забороненій за совєтського часу повісті «Сонячний промінь» описав цей моральний занепад і денаціоналізацію місцевої людності.

Ніколи не забуду суворий погляд з-під брів звичайних продавців у крамницях чи супермаркетах. Залізобетонне «Гаварітє!» – перше слово продавця в крамниці звернене до покупця. І цей пронизливий погляд, як на допиті.

Мистецький простір «Ізоляція», де зараз утримують військовополонених, розмістився на вулиці з чудернацькою назвою Свєтлий Путь. Насправді вулиця не виглядала світлою, це була промислова забудова – сіра й непривітна, а у вихідний день ще й безлюдна.

З готелю нас возили автобусами і не радили ніде волочитися. Але я свій автобус пропустив і викликав таксі. Приїхав негр чи то пак афродонбасянин. Дорогою він щось молов невиразною російською, я угукав. Раптом зателефонував Любко Дереш, який той фестиваль організував, я відповів українською. Після того таксист уже мовчав решту дороги. Може, вирішив, що я якийсь посланець хунти.

І от в розпал фестивалю з’явилося в мене бажання придбати вино. Я вийшов на вулицю Свєтлого Путі в пошуках гастроному. Але жодної крамниці ані за сотню, ані за дві сотні метрів не було. Аж в самому кінці вулиці натрапляю на похмуру буду з вивіскою «Маркет». І, власне, тут мене зустрів похмурий погляд продавчині. І не лише її – поруч стояв ще й місцевий покупець. І він теж дивився на мене допитливо-пронизливим поглядом. Здавалося, що він мене ненавидів, бо я своєю появою перебив його милу бесіду з крамаркою.

Таке враження, що вони в мені безпомильно вгадали чужинця. Когось, хто руйнує їхній простір, зазіхає на їхню ідилію. І ось під цими перехресними настороженими поглядами я в своєму вічному намаганні ніде не виділятися, приховувати від незнайомого співрозмовника, хто я насправді (ні-ні, в жодному разі не письменник, в крайності журналіст), не відважуюся говорити українською. Надто, що нас попереджали бути обережними й не покидати території фестивалю.

«Я пасматрю», – відповідаю на її «Гаварітє!», ковзаючи очима по рядах пляшок. Але вина там нема. Є горілки («атвйортка»!) і шмурдяки.

Почувши мою відповідь, обоє продовжують за мною стежити зі ще більшою пильністю. Просто не зводять очей. «Пасматрю? Шо значіт пасматрю? – думають вони. – У нас так не буває. У нас всі знають, чого хочуть». Мені під тими поглядами стає ніяково. Хочеться чимдуж покинути це непривітне місце. Але я не можу вибрати пляшку.

Двері відчиняються, і заходить ще якась жінка. Радісне й голосне «Здра…» раптово обривається на півслові і застрягає в зубах, коли її очі виловлюють мене, а потім – перетинаються з напруженими поглядами крамарки і її знайомого. Вона застигає на місці і витріщається вичікувально на мене. Ті не відповідають. Жінка чомусь не підходить до прилавка, а стає десь ізбоку і приєднується до них у своєму допитливому стеженні.

Врешті я цього не витримую і тицяю пальцем в шампанське «Артемівське». А воно, як і варто було сподіватися, – «сладкає». Одне слово, люра для люмпену. «А сухова ілі полусухова нєту?» – запитую і бачу, що все, повний гаплик – я остаточно провалився. Штірліца викрито. Зараз його почнуть мочити. Яке сухе? Яке напівсухе? Такого тут не буває, зрештою, як і в наших богоспасенних маленьких містечках і селах. Тільки шмурдяк і солодке пійло, переважно фальшоване.

«Нєту, – суворо відповідає крамарка і не менш суворо: – Будєтє брать?», при цьому свердлить мене вже відверто ненависним поглядом, її ліва рука щось намацує під прилавком: дробовик? відбійний молоток?

Чоловік, який досі стояв упівоберта, напружується і розвертається до мене. Його рука лізе в кишеню. Що там? Заточка? Атвйортка? Жінка підступає з-за спини. Я чую її важкий сап, як у коняки. Вона шарудить у своїй торбі, щось шукає: ножиці? пляшечку з сірчаною кислотою?

«Да», – кажу поспішно, хоча щойно на язику було «ні», й кладу гроші на прилавок. Ліва рука крамарки, наче збитошний кіт, висковзує з-під прилавка, згрібає гроші, шукає решту. Ховаю пляшку до наплічника. Ще один прокол – наплічник. Еге ж – тут ще ходять з торбинками. А з наплічниками – десь, мабуть, у центрі та й то молодь. А тут якийсь підозрілий тип… сухого йому хочеться… акцент не наш…

Виходжу і чую на спині три пари очей, вони мене пропікають, відчуваю, як спина паленіє. Попереду знову тиша і сірість.

А вже звечоріло. Ніде ні душі. Ліхтарі не горять. Іду й думаю, що я неймовірний дурень. Якого дідька було сюди пертися? Хіба не зрозуміло, що в цьому задуп’ї доброго вина не купиш? Як і ніде в жодному іншому задуп’ї.

За спиною чую, як рипнули двері крамниці і – тиша. Їх не зачинили. Хтось стоїть у відкритих дверях і дивиться мені вслід. Я не озираюся. Я крокую швидкою ходою і вслухаюся в тишу. Вчуваються чиїсь скрадливі кроки. Шепіт, шелест, тріск гілки. Десь занявчали коти. Мої кроки відлунюють у розрідженому повітрі.

Нарешті колишній завод. Перед прохідною нарешті озираюся. В принишклій темряві нікого не видно. Далеко вдалині блимає підсліпувате око «Маркету».

– Куди ти ходив? – питає знайома. – За вином? Твоє щастя, що субота, людей на вулиці нема. Тут чужинців упізнають миттєво. Усі зараз насторожені, в тривожному очікуванні. Що ти купив?.. О, не вірю – і ти це купив?

– Не було вибору. Хоча я просив сухе.

– Сухе? Ти втратив пильність. Сухе буває лише в супермаркетах. Ну, добре, ходімо.

Ми знаходимо затишну лавку і п’ємо гидотне тепле шампанське з горла. Воно обурюється, піниться і намагається вирватися назад. На волю. Як і я. Щоб ніколи не повертатись.

Юрій Винничук

Залишити коментар