Субота, 24 серпня

Практичний посібник українського некроманта

Світлана Тараторіна. «Лазарус». Київ: КМ-Букс, 2018. 416 с.

Годна, якісна книжка – це та, яку будуть перечитувати. У 1960-і вийшло одне дослідження, яке наробило галасу, його сприйняли як хуліганське і провокаційне. А головна його теза власне так і звучала: добрі книжки перечитують, якість книжки визначає не те, як її написали, а те, як її прочитали. Погана новина для крутолобих поборників високої прози: перечитують охоче ті книжки, які уміють розважити.

Гарантую, «Лазарус» Світлани Тараторіної в укрліті надовго. Його будуть перечитувати, позаяк у книжці розкидано чимало «маячків» і «пасток», аби не втратити увагу читача і при повторному читанні. Коротше, перед нами добра жанрова проза, якою сучасна література тішить нечасто, але вже коли тішить, то таки на всю міць «жанру».

1913 рік, Російська імперія. Рік виняткового фінансового, політичного й соціального благополуччя для країни (його й досі використовують у популярній історіографії як «золотий стандарт» імперій). Київ квітне і благоденствує за рахунок цукрової промисловості й унікального місцевого продукту, що йде на експорт по всій імперії, – сухого варення. Місто тихо-провінційне, але життя в ньому бурхливе: півстоліття тому по ньому пролягла «межа осілості».

Наприкінці попереднього століття в південних провінціях пройшла серія погромів і заворушень, яку ініціювала етнічно-біологічна більшість імперії проти меншин. Тепер наче все спокійно, і народи живуть у поміркованій злагоді; меншини мають свої квартали-гетто і привілейовані бізнеси; у навчальних закладах і державних установах працюють квоти для меншин, мізерні, але працюють; чорносотенці і прихильники расової чистоти галасують, але не безчинствують; в Думах є представники всіх груп населення, хоч і складно збагнути, у чиїх руках тут влада насправді. Коротше, все живе й існує так, як нам знайомо з підручників історії.

І наростає внутрішня тривога, от-от має пронестися небом комета Делавана, появу якої читають як апокаліптичне знамення; тривалий мир вселяє неспокій тим, що може раптово закінчитися; спадкоємець престолу хворіє (йому, до речі, у нападах дуже помічне сухе варення). Зрештою, теж нічого негаданого, бо ми ж то знаємо, що очікує на Київ у 1914-у.

А тепер відкоригуємо трішки картинку відповідно до світу «Лазаруса».

Меншини, про які йдеться в світі Тараторіної та яких стосуються жорсткі умови проживання в Межі, – не люди. Політкоректна назва для них – «нечисть», образлива – «мерзота», офіційно-ділова – «людиноподібні». Поруч із біологічними людьми існують людиноподібні найрізноманітніших видів: злидні (найкращі базарні злодюжки), мавки (жовтобілетні дівчата і травниці), чорти (політики, крамарі), перелесники (жиголо), жаболюди (ворожки й надокучливі сусідки), водяники (рибалки), відьми (бандерші й рестораторки), чугайстери, змієголовці, гмури, русалки, перевертні та упирі (останні дві групи – еліта, хоча вовкулаки вважаються найдурнішими з людиноподібних). А ще є кощі – зомбі, минулий раз їхня безвідь-навала спричинила в південній провінції люту епідемію. Від укусу кощів ніхто не застрахований, а перетворюються всі: люди – тут же, а водянники, скажімо, за пару днів, але «тупими мертвими» стають усі. Поговорюють, між іншим, що кощів знову бачили поблизу Києва.

Офіційна релігія цього світу – православ’я. Але ті, хто носять лаврські ладанки, не цураються раз-по-раз перевертати їх та помолитися зайве і зворотному боку, де зображений Змій. Змієпоклонників вистачає і серед нечисті, і серед людей. Розповсюджувати інформацію про цей давній київський культ заборонено, вона існує на правах фольклорних артефактів типу надійно закодованих пісень («Цвіте терен»!) і надійно переплавлених на казки сивої давнини збірників легенд. Лазарус із назви – це ім’я автора (псевдо, очевидно), який такий збірник зібрав і видав. А в одному примірнику ще й залишив підказку, як Змія оживити.

Не занадто розумно повертати божество, яке воліє зватися Змієм і жило-почило в районі недоброї слави Кирилівської гірки? Не так все просто. Змій – божество; він – ані добро, ані зло, служіння йому – ані любов, ані ненависть; він – хтонічна первісна сила, поклоніння йому – це прийняття тієї амбівалентної сили. «Сліпа й безжальна сила життя», яка за антонім має милосердну і прозорливу смерть (але смерть у цьому світі ще треба заслужити).

Змій народився від шлюбу мерзоти й людини; їхній союз був проклятим і мав би залишитися бездітним, але сталося диво. Те, що міжвидові шлюби у світі Тараторіної можуть давати плідне потомство, важливо, ба більше – це засадниче для її світу та роману; до цього ще повернемося. Отже, Обадая – дитина візантійського імператора й жінки-змії, прямої нащадки «нечистих дітей» Ліліт. Після народження його виховував батько, як людину виховував. Але тоді «маленькі народи» подарували Обадаї магічні речі, котрі надали йому сили перетворитися на Змія і запанувати на землі. Ці речі по смерті Змія повернулися власникам. А Змія звісно що зрадили й убили. Люди, звісно.

Цукор і сухе варення, якими славний Київ, мають насичений червоний колір. Кажуть, вони таким є через кров змієву, що стекла в Дніпро і просочилася в ґрунти. Нудотливо солодкі наїдки мають магічні властивості – вони повертають тілу молодість і здоров’я (якщо пити добре розбавлений «живий сік»: вино плюс сухе варення) та є надміцним галюциногеном-ейфориком (якщо вживати зацукровані фрукт у чистому вигляді). Київ живе з продажі наркотиків, саме так.

Тараторіна пише фентезі, вона цього свідома, творить альтернативні світи на всіх рівнях – від релігії до щоденного побуту, типу який напій на обідом вживає кожен із видів (між іншим: польові збори карпатських мавок залишили далеко позаду китайський чай). І щоб читач не забував, у конвенціях якого жанру він нині існує, авторка «Лазаруса» час від часу нагадує про це. То навдивовижу глибока шафа промайне, переказавши вітання К. С. Льюїсу, то мандри катакомбами виведуть у світи Ніла Ґеймана, то в фотоапаратах поселяться демони, що швиденько замальовують побачене, емігрувавши зі світу Террі Пратчета. Такі алюзії «Лазарус» не перевантажують, але тримають читача в тонусі. Одна з найкращих підказок-підморгувань пов’язана з сюжетом, де розслідують справу ожилих мерців у Києво-Печерській лаврі. То тут, то там вирине омаж до історії Симона Стовпника, дива якого (пов’язані зі зціленнями) читають таки просто як біографію давнього некроманта.

Тараторіна пише альтернативну історію, вона цього свідома. І тут без алюзій і нагадувань не обійдеться. Чого варта, скажімо, згадка про задавлене Упирське повстання 1863–1864. Та простять цю вольність Польські повстанці, бо, нагадаю, упирі в цьому світі – таки еліта з еліт. Війна імперії з чеченськими демонами припадає на роки Кавказьких війн 1860–1864. А щоб співвіднести погроми нечисті у 1892 році з єврейськими погромами на Київщині, не треба магічних куль Мадам Солохи (неймовірно прекрасний персонаж другого ряду ця ворожка-жаба).

Тільки-от Тараторіна пише детектив ще!

Шість кримінальних справ, на перший погляд між собою не пов’язаних нічим, окрім пришлого московського слідчого, який розплутує злочини різних штибів. Перший погляд помиляється: п’ять убивств чітко ведуть до шостої справи, яка пояснить ієрархії і системи продуманого світу «Лазаруса», і призведе роман до логічного фентезіного фіналу. У фентезі логічних фіналів, здається, тільки два й буває: кінець світу та остання битва перед імовірним кінцем світу. Чекати гепі-енду в романі, який завершиться навесні 1914 року, себто акурат перед початком Першої світової, було б наївним. Але треба – наполягаю – спробувати це зробити.

Головний герой «Лазаруса» – той таки слідчий. Зветься він Олександром Петровичем Тюриним (на початку роману). І він – підполковник та чиновник із особливих доручень, людина (на початку роману). Тюрину 33 роки, і без цієї вказівки, либонь, можна було б обійтися, і не тільки через нав’язливий символізм «віку христового». А ще й тому, що мені зараз доведеться викрити частину його романного життя: підполковнику доведеться в «Лазарусі» померти й воскреснути. Власне, лазарус – це вказівка на його біологічний вид, т. зв. «відживленні», ну дуже рідкісні в Межі людиноподібні.

У Тюрина є помічник, околодочний Топчій Парфентій Кіндратович, – палкий прихильник соняшникового насіння і не такий дурень, якого послідовно з себе вдає. Зрештою, тут всі – не ті, кого із себе вдають, буквально кожний персонаж роману має за душею таємницю. До речі, Парфентій – це від «parfait», ідеальний і досконалий. Які б бузувірства не коїв цей опецькуватий блазень, варто про його часто згадуване ім’я пам’ятати: він тут, либонь, єдиний претендує на звання безумовно позитивного героя (й іронії в цьому авторському ході є чимало, Парфентій – брехло і вбивця).

Значить так. П’ять злочинів. Справа № 1. Знайшли тіло хлопчика-з-людей, якого виховували водянники. Хлопця буквально випатрали. Звинувачують одного з водянників. Справа № 2. У Думі з’явився явно сфальшований документ, який за всіма перевірками є справжнім. Одночасно з тим знайшовся мертвий чорт, що виконував бажання за душу. Справи пов’язані. І сherchez la femme. Справа № 3. Хтось убиває вдів-людей. Труїть їх купоросовою олією. Пов’язує жінок люта ненависть до нечисті, бездітність і те, що перед смертю їх бачили у компанії їхніх відсутніх чоловіків. Підозрюється перелесник, який може набувати подоби будь-кого та має сексуальну владу над жінками. Справа № 4. У Печерській лаврі зафіксоване диво: воскрес монах, який присвятив все життя пошуку грошового скарбу, для єпархії, звісно. Чудо це сильно скидається на те, що монаха обернув вампір, що суворо заборонено. Підозра падає на монаха-затворника з нечисті. Справа № 5. Дмитрій Богров щойно убив Столипіна. А на фресках Стрітенської церкви проступили малюнки, у яких можна впізнати однокашників Богрова по першій Київській гімназії. Згодом хлопчики із фресок почали один за одним зникати чи помирати. Слідство запідозрило роботу тоталітарного культу під прикриттям політичної партії.

Речові докази по всіх цих справах підозріло скидаються на артефакти, якими можна прикликати Змія. Та і дієві особи по ходу починаються складати ідеальний для ритуалу шабаш. Тут і надходить час для справи № 6, у який Тюрину уже бути не тільки слідчим.

Детектив, фентезі, альтернативна історія… Без любовної лінії справа не обійдеться! Так і є, буде тут і любовна історія, кілька навіть. Усі еротично-романтичні стосунки в цьому світі – міжвидові, це просто неможливо не зауважити. Відьма й чоловік. Чорт і мавка. Лазарус і людина. Зміївна і чоловік. Перелесник і жінка. Водянник і русалка. Перевертень і сємкі. Цей хід в романі більший за полуничку «той-такий віддає перевагу сексу з мавками» (такого теж не бракує). Ба більше: стосунки дітей і батьків теж сягають теми контактів між видами. Перелесники, виховані людьми. Люди, виховані водянниками. Зміїголовці, вирощенні людьми. І таке інше, що до добра не доводить ніколи. До речі, продукти таких педагогічних експериментів – або злочинці, або жертви злочинів. Між іншим, розмножуються неприродним шляхом хіба кощі, упирі й вовкулаки (через укус), саме цим трьом видам категорично заборонено розмножуватися. Дитя зґвалтованої мавки, наприклад, уже легітимне, а новонароджений вампір – ні. От навряд варто дивуватися, що у всіх героїв «Лазаруса» проблеми з батьками: як не в жертву дитину свою принесуть, так маніяка-убивцю виховають.

У цьому світі, де насправді все визначає походження, документально зафіксоване і юридично контрольоване (ми ж про Межу осілості говоримо!), ніхто не хоче бути тим, ким народився. І всі при тому без зупину торочать про історичне призначення, яке кожному доведеться виконати. Людиноподібні прикидаються людьми, це можна зрозуміти, позаяк люди мають вищий соціальний статус у суспільстві. Але ж у «Лазарусі» чимало людей, які видають із себе «мерзоту»! Світ, у якому всі втомилися бути самими собою? І так, і не зовсім так. Нечисть у романі юридично має доводити свою потрібність, люди цьому світу буцімто потрібні автоматично. Та невже?

У книжці є два головних «напівкровки»: Тюрин, живий і неживий, та Обадія-Змій, людина й нелюдина. Не всі напівкровки, ясно що, – принци, але проблеми всі постачатимуть стабільно. І так, всесвіт Гаррі Поттера тут теж присутній, от не даремно ж буде зватися один із героїв Вальдемаром Степановичем (мерзенний тип, до речі). Але ми про нечистих дітей змішаних шлюбів говорили. В одному з фінальних моментів роману Тюрин назве Змія «історичною аномалією». Чому історичною, а не біологічною, скажімо? Гадаю, справа знову в тому останньому мирному 1913 рік.

Та рубіжна дата – ще й початок стрімкої модернізації Європи, перегляду інформаційних меж національних спільнот (котрі скоро так зло-іронічно підживить перегляд державних-політичних кордонів). Це початок довго шляху вставлення гібридних ідентичностей. Момент, коли людина, яка сполучає й генерує в своїй особистості безліч конфліктних культурних кодів, має перетворитися на постлюдину – ідеальну істоту для опрацювання інформації у постсучасному мультикультурному суспільстві. На цей момент відчайдушно чатують сотні-сотні філософів останні півстоліття. Що я вам скажу, їм просто бракує детективних талантів героїв «Лазаруса».

Перечитують добрі книжки, які уміють розважити й зацікавити. Запам’ятовують книжки, до яких можна поставити прості запитання й не чекати на них простих відповідей. Запитання для «Лазаруса»: хто має право розказувати мені, ким я є? Не варто сподіватися, що це питання скоро втратить актуальність. І так, ця книжка Світлани Тараториної залишиться відкритою для численних перечитувань…

А ще в ній є рецепт ідеального підкату: розкажи дівчині, що ти насправді – перелесник, і вона уже автоматично знаходиться під твоїми (над)природними чарами, і тягни розпашілу зачаровану в кущі.

І ще: Булгаков – ординарна людина, а от Франко й Шевченко – не люди (а я і не сумнівалася в цьому).

Ганна Улюра

Залишити коментар