Середа, 19 лютого

Яблука закінчення і початку

Вітер гойдає засніжені гілки чужого саду, струшує із них холодний білий пух. У ранній темряві, ловлячи відсвіт вуличного ліхтаря, зблискують яблука, схожі на ялинкові іграшки. Невеличкі жовті плоди на самій верхівці, до яких не дісталися у вересні й залишили зустрічати зиму. Вони й звуться відповідно – Сніговий кальвіль. Автохтонний вінницький сорт, із тих «старих», що й не кожен тепер згадає.

У зими мого дитинства були напівтемні, безмежні, сповнені лоскітливої темряви овочеві магазини, схожі на казкові підземні царства. На першому плані зали, викладеної плиткою, котра чомусь навіювала асоціації з лікарнею, з операційною, височіли сітчасті циліндри у три-чотири моїх зрости. Там гостро пахла і тихо шаруділа, проростаючи назустріч весні, картопля, темніли буряки з волохатими щурячими хвостиками. Далі видовжувалися обабіч проходу коробки з брудно-кораловою морквою і твердою лискучою капустою. Цей прохід вів туди, де явища змінювали свою властивість, свіжість поступалася альтернативним характеристикам матерії, огірки в цистеренках ставали блідими й солоними, а помідори у велетенських банках – м’якими й квашеними. Пам’ять на запахи – одна з найпронизливіших. Я пам’ятаю, як він підступав із дальнього, найтемнішого закутка і огортав усе довкола – запах мочених яблук, що наповнювали розставлені уздовж стіни ванни. Золотаві антонівки. Їх потрібно було набирати в пакет м’ятим алюмінієвим черпаком, вслухаючись, як мляво хлюпає у темній ванні рідина, і потім зважувати на шальках терезів, – сині дзьобики металевих птахів гойдалися і завмирали на одному рівні, коли яблука врівноважувалися набором іржавих гирьок, – і нести додому, відчуваючи, як яблука тверднуть на морозі, і викладати вдома на тарілку, насолоджуючись запахом ферментованого літа, що наповнював кухню. Так, я справді пам’ятаю той запах, хоча майже забула безцінний смак зимових ласощів, який тішив задовго до того, як взимку стали доступними мандарини й помаранчі.

Якось так вони завжди йдуть за людьми, ці яблука, ступають слід у слід. Вкрадені із саду Гесперид і таємних угідь Гери, піднесені змієм-спокусником Єві (хоч насправді й не яблука), вкладені в руки граціям на ренесансних картинах і – золоті, важкі – правителям на тронах, намальовані на геральдичних щитах – у кабанячих пащах, прохромлені стрілами, в річці поруч із рибами й на землі попід пташиними ногами, зелені яблука на обличчі Маґріттового Сина людського, ба навіть бліде яблуко зимового сонця, що котиться тареллю зимового неба у ці найтемніші дні й чекає рівнодення. Яблуко – це базова асоціація, з ним легко порівняти будь-що: від незнайомих раніше овочів-фруктів, завезених в Європу (pomme de terre, тобто земляне яблуко, картопля, і pomme d’amour – яблуко любові, помідор), до постарілого, зморщеного людського обличчя, справді схожого на печене яблуко.

Коли моя родина отримала клапоть землі на околиці Вінниці, бабуся Марія майже зразу купила саджанець яблуні. Вона мріяла про сорт Білий налив. Як це часто буває, продавці обдурили її – яблука виявилися червоним сортом Слава переможцям. Проте ми жодного разу не пошкодували. Яблунька на глинистому ґрунті вдалася малорослою, однак родила старанно й рясно. Бабуся встигла застати не один її врожай і щоразу дитинно раділа великим, як кулаки, соковитим і червоним яблукам. І ось її нема вже дванадцять років, а вперта Славка, хоч так і не виросла високою, зате розляглася на півділянки, і щовесни квітне рожевим, і родить, її пекучо-червоні плоди всю зиму лежать у холодильнику, а сік із них, заздалегідь вичавлений і закритий в банки, повертає у серпень посеред будь-якого похмурого зимового дня. Підлітком я прочитала, що Славу вивів на Мліївській дослідній станції Левко Симиренко, «батько» знаменитого Ренету. Вивів ще 1928 року, а на державних випробуваннях сорт перебував уже з 1948 року. Про яких переможців могло йтися у цьому часовому проміжку? Про яких завгодно насправді. Не те щоб я намагалася про це не думати, але для мене ці червоні жарини – передовсім про перемогу над смертю, про тяглість пам’яті, просту й чесну, як смак соковитого яблука.

Наша родинна Слава теж належить до «старих» сортів, що їх рідко знають молоді любителі яблук. І саджанці розшукати буде дуже важко, якщо раптом виникне бажання замінити віджиле дерево. Такі ж «старі» – і Данешта (строго кажучи, Донешта, але народна фонетика воліє тут А), про яку в мене є життєва історія й вірш; і Пепінка зі своїм блідим рум’янцем і маслянистим блиском майже людської, ніжної шкірки, і ще один вінницький автохтон – сорт Панночка, довгасті біло-зелені ліхтарики з м’ятним присмаком. Ця прикладна помологія могла би бути тестом, не гіршим за вимову слова «паляниця» – пригадати якомога більше давніх яблучних сортів української селекції.

Яблунь-антонівок біля рідної батькової хати, посаджених моїм дідом Костею, давно немає. Їх зрізали без нас, а я й досі шкодую часом за тими деревами з довгою пам’яттю і за прохолодними плодами, піднятими з трави у подвір’ї. Шкодую й за великим міським яблуневим садом неподалік вінницького вокзалу, замкненим поміж двох трамвайних колій. На його місці давно вже виріс муніципальний ринок, а тепер потроху постає новий житловий комплекс, та я, їдучи трамваєм з вокзалу, щоразу згадую і запаморочливе цвітіння, і вантажівки з осінніми врожаями, і те, як плакала, коли ці дерева різали. Але трапляються і дивовижні історії, наче у компенсацію. Наприклад, одна чудова колега-поетка розшукала й посадила в своєму садку Данешту – імені мого вірша. Тепер колега в гарячій Африці, а яблуня зимує в українських снігах і чекає її додому. Або ще ось – на ділянці поруч із нашою старою Славкою ростуть і яблуньки-переселенки – Кандиль Синап, аборигенний кримський сорт. Друзі з Криму подарували батькові пару саджанців іще задовго до окупації. Зміна клімату важко далася молодим деревцям, вони довго приживалися і міцніли – аж до того моменту, коли сталася анексія, а на моєму холодильнику стали зрадницьки вицвітати сувенірні магнітики з Бахчисараю й Чуфут-Кале. Тоді яблуні-переселенки й дали перші плоди, видовжені й шляхетні, схожі на жовто-червоні святкові ліхтарики. Щороку яблук більшає і вони самі стають більшими. І я думаю про те, що Крим за киримли уславився своїми пишними садами – це засвідчували усі мандрівники; а от після депортації 1944 року сади дуже швидко всохли. І продовжую думати, що поки плодоносять мої маленькі вперті дерева, зберігається й можливість саду, тонкий зв’язок із землею, на яку скоро повернуться господарі.

І, зрештою, в передсвяткову пору варто пригадати, що ялинкові кулі – це прямі спадкоємиці яблук, тих самих райських яблук, якими здавна прикрашали різдвяні деревця. І процитувати собі Андруховичів переспів Пастернака, від якого щоразу хочеться плакати – про «всі думи століть, і пориви, й вітри на площах майбутніх». Бо щодня буває так, що «все злішав зі степу розлючений вітер». Але вони завжди є і завжди зігрівають – «всі яблука світу і всі кольори». Найвитриваліші переживуть зиму, і коли їхні зморщені личка виймуть на світло денне із глибоких прохолодних комор – це означатиме, що настала весна.

Катерина Калитко

Залишити коментар