Неділя, 16 червня

Моя бабуся народилася на Різдво

Того року мені здавалося, що зима не закінчиться ніколи. П’ять місяців зими були нескінченно довгими. Сніг випав 3 листопада, а 26 березня ми з друзями ходили фотографуватися в парк на Сирці, там, де дитяча залізниця, і величезні кучугури снігу ще навіть не починали танути. Довгих п’ять місяців зими з листопада по березень. Не три, а п’ять. І я пам’ятаю їх усі, тому що на початку грудня тієї довгої зими я дізналася, що у мене буде він. Син.

Чомусь одразу розуміла – син. Ні, я не мала мегапредчуттів. Жодна інтуїція мені ні про що не говорила. Я взагалі не дуже усвідомлювала, що відбувається. Я просто знала – буде син. Схожий на мене.

Увесь грудень я прислухалася до себе і намагалася зрозуміти: «Так? Точно так? Нічого не зірветься? Він там є?» Я боялася йти до лікаря, здавати аналізи, сполохати саму себе. У грудні тієї довгої зими будь-якої секунди я могла сказати, що саме відчувала кожна клітинка мого тіла і які думки пульсували в моїй голові. Я не вірила, прислухалася сама до себе і чекала якогось підтвердження. А вранці 24 грудня я приїхала до бабусі.

– Бабусенько, а що це в тебе за ложки-виделки на столі лежать? Ти нащо їх діставала, та ще й так багато?

– Так, гості мене навідали. Сиділи, розмовляли, чай пили. У мене ж день народження, а я хворію, раптом вони більше не зможуть до мене прийти.

Моя бабуся народилася у переддень Різдва. 24 грудня кожного року ми всією сім’єю святкували день її народження, наступного дня вітали одне одного з Різдвом, а ще за тиждень обов’язково забігали привітати її з Новим роком. Протягом останніх двох років моя завжди енергійна бабусенька ставала все менш активною, і я розуміла, що саме це люди називають «згасанням життя».

– Як? Ти ж майже не встаєш, щоб гостей вітати. Хто приходив? Вчора? У тебе ж день народження сьогодні. Чому мені не подзвонила, я б зайшла, приготувала щось смачненьке. Хто був?

– Це були особливі гості, дівчинко. Дід твій, Степан Федорович, мама моя, Оксана Григорівна. І Толечка заглянув, брат мій. Толечка, хоч і молодший, а пішов так давно. А я ось все живу й живу. Вчора всі прийшли. Так добре мені стало. За мамою я дуже скучила, прабабусею твоєю. Просто сил нема чекати, коли зустрінуся з нею не на п’ять хвилин.

Мені на хвильку стало моторошно. Бабуся говорила про тих, кого вже давно не було на цьому світі. Невже справді літні люди бачать тих, хто знаходиться за непереборною для нас межею, і можуть розмовляти з ними?

– Бабусенько, що ти таке кажеш? Як вони могли прийти до тебе, адже їх уже давно немає?

– Ох, не все ми знаємо про життя, – сказала бабуся, – ох, не все. Вір мені. Правду кажу. Але знаєш що. Хоч і добре мені з ними було, а не хочу я йти на Різдво, хочу ще з вами побути. Взимку помирати не дуже добре. Самий клопіт! На вулиці холодно, та й земля мерзла. Народжуватися взимку можна, а помирати ліпше влітку. Попросила гостей моїх не квапити мене. Вони погодилися. Так що побуду ще з вами. Та й правнука треба дочекатися. Ти ж вагітна? Ось дочекаюся правнука, а там подивимося.

Я поглянула на бабусю. Звідки вона дізналася? Адже по мені ще нічого не було видно.

– Чого ти на мене так дивишся? Ти забула, хто я?

Моя бабуся була акушеркою. Народившись у ніч напередодні Різдва, вона майже все життя пропрацювала в пологовому будинку, допомагаючи з’являтися на світ дітям. І при моєму народженні вона теж була присутня. Якщо чесно, то народила мене разом з мамою, виблагавши мене у Боженьки або когось там нагорі.

– Бабусю, а ти пам’ятаєш, як я плакала перед весіллям? Мені тоді ще лікар сказав, що у мене може не бути дітей? А ти мені сказала: «Тільки чоловікові не кажи!» Чому?

Два роки тому я вийшла заміж, і перед тим як зробити цей найважливіший вчинок у моєму житті, я пішла до лікаря на огляд. І почула вердикт, від якого в перші секунди не змогла рухатися. Доктор сказав: «Є проблеми, чим раніше завагітнієш, тим краще, можливо, дітей не буде взагалі». Він ще багато чого наговорив, той дивакуватий лікар, але я практично нічого вже не пам’ятаю. І навіть його прізвище я забула одразу, як вийшла за двері. У голові пульсувала лише одна думка: у мене може не бути дітей.

Щиро кажучи, на той момент я і не думала про них серйозно. Я закінчувала університет, будувала плани на запаморочливу кар’єру і сама була ще дитиною. Але мені тоді стало страшно. Це я зараз розумію, що треба було піти до іншого лікаря, обстежитися, але на той момент я повірила йому в одну мить.

– Ох, дитино, я такого надивилася свого часу, стільки дружин чоловіки кидали через те, що жінка не могла дитинку мати. Я за тебе переживала. Ти вже пробач мені. У вас молодих зараз все інакше. І слава богу, що чоловік тебе не кинув.

– Він би мене не кинув, бабусю. Він мене любить. А я його. Я по-чесному жити хочу. І щоб між нами не було жодних таємниць. Яке може бути сімейне життя, якщо брехати від самого початку?

– Дівчинко моя, життя довге, всяке бачила… І як з вагітністю обманювали, і як чужих дітей забирали, бо чоловік хотів хлопчика, а не дівчинку, і як кидали, коли з’ясовували, що дружина народити не може. Боялася я за тебе дуже.

Від фрази «забирали чужих» я здригнулася і вирішила спитати в бабусі те, що мучило мене вже багато років.

– Бабусю, а скажи, я точно мамина донька? Мені часом здається, що я їй чужа і вона мене не любить. Ми постійно сваримося, вона весь час незадоволена мною і тим, що я роблю. Може, все ж я їй нерідна?

Бабуся посміхнулася, спочатку погладила мене по голові, а потім легенько по ній постукала.

– Ото вже дурненька! Звісно, ти мамина, рідна. Як ти з’явилася на світ, я дуже добре пам’ятаю. Мене лікарі та інші акушерки з пологового залу виганяли. А як же я піду, якщо моя дочка народжує. Все ж коли рідна людина поруч, це набагато легше, хоча дивитися, як твоя дитина страждає і кричить від болю, дуже страшно. Мамина ти. І моя. Ось тільки тобі не допоможу вже.

– Бабусю, ти не турбуйся, тепер можна з чоловіками народжувати!

– Прости господи! Навіть і не думай! Ото недобре – всі ці ваші новації. Він тебе потім любити перестане, як все це побачить. Ох, шкода, що мене вже не буде і я не зможу тобі допомогти.

– Чого це тебе не буде, бабусю! Будеш! Я встигну.

Бабуся поклала свою руку на мій живіт і сказала:

– Домовилися, правнука дочекаюся, а тоді й піду до своїх.

– Звідки ти знаєш, що правнука? Може, правнучку?

– Ні, дитино, хлопчик у тебе буде. Повір моєму досвіду. Та й дід твій, Степан, підтвердив це. Там знають про нас все, що на кого чекає і коли. Тільки я тебе дуже прошу не сваритися з мамою. Недолюбила я її в дитинстві. Вона ж старшенька моя, первісток. Народилася перед війною, до 7-го класу в мами моєї росла і в Толечка в родині, у брата мого. Ми її лише в 14 років до себе забрали. А вона мені жодного разу слова не сказала, не скаржилася, що я її кинула. Я перед нею в боргу. Але вона добра і любить тебе, турбується. Просто не вміє сказати це. Я їй так мало дала цієї любові. А ти пожалій її. Від мене пожалій. Нехай вона відчує від тебе мою любов.

Зараз я майже нічого вже про неї не пам’ятаю – про бабусю, на честь якої я отримала ім’я і руде волосся. Залишилися фотографії, привітання на поштових листівках, написані справжнім лікарських почерком, і уривки спогадів, з яких складно зрозуміти, а чи було це все насправді.

– Не сварися, прошу тебе. Ти ж скоро теж станеш мамою. Любить вона тебе дуже. Характером мама твоя вся в діда. Степан вольовий був, жорсткий, але дуже добрий. І вона така сама. А ти, коли народилася, всі лікарі та акушерки сказали – вилита я.

– Бабусю, мені страшно щось. Ти кажеш, що приходили ті, кого вже немає. Як це?

– Не бійся, дитино. Це добре, що приходили. Я хоч поговорила з ними і спокійна тепер, що там точно не одна буду. Іди, моя маленька, ладнай свої справи. І нічого не бійся. Все буде добре з тобою. Я обіцяю.

Ми зустріли бабусин день народження, Різдво, Новий рік. Навесні тієї довгої зими я фотографувалася зі своїми друзями в парку на Сирці, де дитяча залізниця. А влітку я стала мамою. В мене народився син. Бабусенька дочекалася мого хлопчика і в теплу ніч рівно за тиждень після його народження пішла до мого діда і до своїх мами й тата. Влітку. Коли тепло. Щоб нікому не бути тягарем.

Олена Богатиренко

Залишити коментар