Понеділок, 13 липня

ТОП-7 книжок сучукрліту, які означили 2018

У 2018-му в сучукрліті було багато дебютів, але майже не з’явилося яскравих нових імен. Утім, знані автори не розчарували. Нових жанрів письменники здебільшого не освоїли, зате й не надто дотримувалися рамок звичних. Реальне життя здебільшого опинялося на сторінках книжок у форматі нон-фікшн або замаскованим під містику чи фентезі. Гарної поезії було більше, ніж прози, але автори переважно повторювали самих себе.  У цілому це був не найгірший для літератури рік, хоч і без особливих феєрверків.

Юрій Андрухович. Коханці Юстиції. – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2018

ТОП-7 книжок сучукрліту, які означили 2018

Фото: yakaboo.ua

Узагалі кажучи про сучукрліт, треба бути обережними в оцінках: навіть якщо вам здається, що в тій чи іншій книжці «немає нічого такого» (особливо порівняно з Умберто Еко), згадайте, що в основному масиві все в принципі не дуже… Згадайте і станьте добрішими (постійно це собі кажу… а ні, це мені так постійно кажуть!).

Тож як би не хотілося дати Юрію Андруховичу ще одну Золоту бульку сказати, що автор «Коханців Юстиції» нічим не здивував, знову повторює те саме, це взагалі не роман і нагорода від журі «Книги року ВВС» – вияв кумівства й кругової поруки, варто лише розгорнути зо три книжки із «довгого списку» 2018, щоб знов упевнитися: Андрухович – це як мінімум література. А це в наш час рідкість.

Так, із цими персонажами ми вже зустрічалися, тож у якомусь сенсі вони й наші коханці – когось із колишніх бачити приємно, хтось і далі дратує, а з кимось може початися знову! Тим більше якщо ви не цитуєте напам’ять віршів авантурника Самійла Немирича, подільського шляхтича й баніта, чи не ходили вже тричі на виставу «Альберт, або найвища форма страти» про «колишнього циркового штукаря й новіція бернардинського ордену, злодія та ренеґата» Альберта Вироземського: тоді книжка Андруховича має всі шанси стати для вас новим романом (у любовному сенсі).

Звісно, це не читання для всіх: інтелектуальне й естетичне тут неможливо розділити, і відчитувати авторські коди – окремий бонус для поціновувачів. По суті, більшість історій є інтелектуальними мелодрамами, адже змальовані автором коханці Юстиції – переважно нещасливі невдахи; їхні життя завершуються печально. Але в цьому й криються чари цієї книжки – сумних і красивих історій про вбивць, провокаторів, ошуканців, які втрачають усе, прагнучи молодості, кохання, слави. Історій, що написані бездоганно й приносять задоволення від читання. А це велика рідкість у наш час.

Макс Кідрук. Де немає Бога. – Харків : КСД, 2018

ТОП-7 книжок сучукрліту, які означили 2018

Фото: rivnepost.rv.ua

На відміну від Юрія Андруховича, автор творів, у яких риси технотрилера можуть поєднуватися з містикою, фантастикою, детективом, психологічною драмою та соціальним аналізом, не змушує довго чекати на появу нової книжки. І як не крути, щоразу це – роман!

Макс Кідрук – один із небагатьох сучасних українських письменників, чий приклад свідчить, що можна писати не лише про історію родини, страждання нашого народу чи навчання в радянській школі, нагромаджуючи безсюжетні фрагменти тексту та авторські рефлексії, бо так прийнято в постмодернізмі. Якщо вас цікавить хороша жанрова література – вам до Кідрука.

«Де немає Бога» – на позір роман-катастрофа, тому багато хто в захваті від власної проникливості кидає читання, щойно зрозумівши, що пасажирський літак таки да розіб’ється в горах (у принципі, на це недвозначно натякає сама обкладинка книжки). Натомість суть нового тексту Кідрука – в особистих історіях персонажів, яких не назвеш типовими для сучукрліту: пілот-росіянин, найвідоміший політик Баварії, гравець американської Національної футбольної ліги, кардинал Католицької церкви, ізраїльська лікарка. У горах Пакистану виживуть не всі, але всі пройдуть власну ініціацію, і всі особисті лінії вправно вплетуться в загальний сюжет: якщо вам нецікаво, кого «замочить» Кідрук до кінця роману, вам до інших жанрів.

Напружений сюжет, психологічно переконливі характери проблемних персонажів, які опиняються в ситуації «де немає Бога» задовго ДО катастрофи; легкий стиль – цю книжку варто прочитати. Ну хіба що американського футболу справді могло бути трохи менше, але для різноманітності й він сучукрліту не зашкодить.

Світлана Тараторіна. Лазарус. – Київ : КМ-Букс, 2018

ТОП-7 книжок сучукрліту, які означили 2018

Фото: deskgram.net

Ще одна суто жанрова книжка – і водночас дебют авторки, чиє ім’я досі не було відомим не тільки широкому загалу, а й професійним читачам, розповідає про дуже дивний Київ початку ХХ століття. Тут не надто мирно співіснують люди та… людиноподібні істоти (водяники, упирі, змієголовці, відьми, перелесники), а історичні алюзії легко прочитуються під вигаданими ситуаціями: скажімо, Київ є столицею Межі – провінції Імперії. Саме тут виготовляється чарівне «сухе варення», потрібне для лікування «царської хвороби» спадкоємця престолу, і стаються дивні злочини, розкривати які береться слідчий з особливих доручень Олександр Тюрін. Сищик «із великої землі» опиняється в Києві нібито випадково, але насправді його цікавить страшна таємниця, пов’язана з долею батька, який загинув саме тут і якось дуже стрьомно…

Скажу чесно: якби мені отак переказали зав’язку роману «Лазарус», я би підкотила очі й 20 хвилин розповідала, що сучукрліт буквально заполонили мелодрами й фентезі в історичному антуражі (опційно з домішками стімпанку чи детективу, готики чи бурлеску, космоопери чи окультизму). За останні роки чогось подібного не написав тільки лінивий, адже всім чомусь здається, ніби значно легше вигадувати всіляку чортівню, ніж писати про важливі проблеми сучасності… Наскільки це переконання хибне, доводять самі тексти, котрі досить часто не тримаються купи й сприймаються як самопародія.

Так от у «Лазарусі» все інакше. Світлані Тараторіній несподівано вдається вищий пілотаж жанру: витворити химерну реальність, яка не викликає сумнівів, і не зісковзнути в іронію і стьоб, витримавши інтригу протягом усього розвитку дії. Можна сказати, авторка впевнено дихає у спину кращим у цьому сегменті сучукрліту: і Юрію Винничукові з його чортами й відьмами, і Володимиру Єшкілєву з таємничими богинями та планетарними війнами й катастрофами, і Владиславу Івченку з його розсадником чудовиськ і «найкращим сищиком імперії» Іваном Карповичем Підопригорою.

Звісно, фінал цього роману міг би вразити й більше, та й хоча б одну сексуальну сцену на всю книжку варто було написати… Але думаю, для Світлани Тараторіної все ще попереду.

Сергій Дзюба, Артемій Кірсанов. Позивний “Бандерас”. – Харків : Фабула, 2018

ТОП-7 книжок сучукрліту, які означили 2018

Фото: tsn.ua

Якщо аудиторія попередньої книжки все-таки ризикує бути обмежена колом фанатів жанру фентезі, наступний твір можна радити якнайширшим колам читачів. Так, «Позивний “Бандерас”» – не інтелектуальний бестселер, зате це одна з удалих спроб у художній формі говорити про війну, яка триває в Україні. У жанрах нон-фікшн таких текстів уже є багато (щоденники чи спогади тих, хто був причетним до бойових дій чи перебував на військовій службі), тоді як ключові романи «нібито про війну» («Інтернат» Сергія Жадана та «Сірі бджоли» Андрія Куркова) насправді правлять про ситуацію «сірої зони» та персонажів, яких героями війни не назвеш.

Натомість у романі Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова, які написали сценарій однойменного фільму (спираючись на щоденник бійця АТО Сергія Башкова), таких героїв багато. І це не лише головний персонаж, Антон Саєнко, розвідник із позивним «Бандерас», головна мета якого – знешкодити рашистського диверсанта в українській військовій частині, але й решта «наших», таких дуже різних і переважно далеко неідеальних у щоденному побуті військових, які в рішучий момент виявляють силу характеру й готовність віддати життя за Батьківщину. А Батьківщина для всіх теж є різною. Скажімо, для Антона і для Льохи, який на перший погляд видається його антагоністом (адже втік від сєпарів, але й до українців не пристав), – це Донбас. У романі й у фільмі вустами персонажів озвучено найпоширеніші стереотипи, названо травми, які досі стають вододілом між Сходом і Заходом, так що здається, ніби розв’язання проблеми немає.

Натомість автори намагаються довести, що таке розв’язання можливе, і говорять про це зрозумілою мовою. Говорять часом надто просто й прямолінійно, але без зловживання пафосом і повчальністю (звісно, якщо не зіставляти з Трієром). «Позивний “Бандерас”» – хороший гостросюжетний бойовик із елементами детективу й мелодрами, який не вичавлює сльозу, а показує українців, що воюють і перемагають. Я рідко таке кажу, але здається, саме такого нам для масового читача і глядача потрібно більше.

Катріна Хаддад. Ніч чужинців : двокнижжя – Київ : Санченко : Електрокнига, 2018

ТОП-7 книжок сучукрліту, які означили 2018

Фото: goodreads.com

Хоча поетичні книжки 2018 цілком заслуговують на окремий топ, прикро було би зовсім не згадати їх і в цьому огляді, адже вірші український читач отримав хороші й різні: зі складною образністю й метафорикою для інтелектуалів (Катерина Калитко чи Остап Сливинський); більш хуліганисті й неформальні (Артем Полежака чи Гєник Бєляков); молитовно-релігійні (Богдана Матіяш); ніжно‑тривожні (Дмитро Лазуткін); такі, як завжди останнім часом у Сергія Жадана (Сергій Жадан).

Хоча чому тільки в Жадана? За великим рахунком, уся лірика 2018 нагадує переважно саму себе: передруковуються вірші з попередніх збірок, повторюються образи, мотиви, художні прийоми. Окрім «справжніх» дебютів, у поезії відбулися й дебюти «фіктивні», коли давно знані автори вперше видали друком книжки (Світлана Поваляєва чи Олег Каданов). Так сталося й у випадку Катріни Хаддад, чия збірка «Ніч чужинців» містить і відносно давні тексти (макабрична історія про продавчиню з харківського ринку «Барабашово» чи поема «Дві тисячі посивілих революціонерів»), і нові поезії, які розгортають актуальні простори Майдану, Криму, Донбасу.

Вірші Хаддад, на перший погляд, теж є звичними для покоління двотисячників: поєднання складної символіки з іронією та епатажем, формальних експериментів із філософським наповненням. Водночас авторка має власний виразний поетичний голос, який важко сплутати з іншими. Міфологічні, фольклорні, барокові, біблійні й апокаліптичні образи роблять художню реальність цих віршів химерною й очудненою (її чільною метафорою є загадкова «Ніч чужинців», яка «приходить і змінює все ззовні і зсередини»). Попри те, змальовані картини постають перед нами дуже яскраво й відчутно, так що не виникає труднощів із розумінням часом парадоксальної символіки («смерть відкладає яйця у гніздах снайперів»). Іноді ці вірші видаються страшними казками, однак надії (зокрема й у християнському сенсі) у них все-таки більше, а ідентифікація з ліричною героїнею дуже природна, адже це вже майже щоденна історія — «як усі ми намагаємося прослизнути між куль і градинок — і встигаємо, і не встигаємо зберегти спокій».

Артем Чапай. The Ukraine. – Чернівці : Книги-ХХІ, 2018

ТОП-7 книжок сучукрліту, які означили 2018

Фото: dzerkalo.media

Уже в анотації до збірки Артема Чапая вказано, що в пропонованих текстах «зумисне порушено кордон між художнім і документальним» – і це дуже характерно нині для жанрової системи сучукрліту. Тоді як номінація «есеїстика» з’явилася майже в усіх «річних» преміях, ЩО саме ми розуміємо під поняттям «есей» – і далі не дуже ясно, тож під цією широкою назвою проходять і повноцінні художні тексти («Церебро» Андрія Бондаря), і репортажі («Наші інші» Олесі Яремчук), і загальнокультурні роздуми – відгомони дисертацій («Коли я чую слово «культура»…» Вано Крюґера чи «Плинні ідеології» Володимира Єрмоленка).

«The Ukraine» складають короткі прозові тексти, котрі вже були опубліковані. Багато з них перейшли до цієї збірки з книжки Артема Чапая «Подорож із Мамайотою в пошуках України» (2011). Мамайота – це мотоцикл, на якому автор проїхався з Коломиї до Луганська й назад, ставлячи зустрічним людям запитання: «Про що ви мрієте?» та «Що для вас значить Україна?» (по-перше, це сміливо). Звісно, якщо ви стежили за цим проектом та іншими публікаціями автора, вам може бути нецікаво. Натомість якщо вперше брати до рук книжку «The Ukraine» як цілісний продукт, вона справляє сильне враження саме цією сукупністю голосів із різних точок нашої держави, що їх фіксує автор, більшою чи меншою мірою вбираючи в художню форму.

Деякі тексти я не можу назвати інакше, ніж новелами, бо вони сюжетно завершені й глибоко психологічні (історія «баба Надя vs сержант міліції» під назвою «Синок, пожалуста!»); інші є ближчими до репортажів – із нефільтрованою прямою мовою («ополчєніє прийшло і ушло, а ми тепер для Києва всі сєпари, да?»); ще інші – взагалі випадкові уривки дійсності (дядько, який травить байки про ведмедя, чи два Антони, що допомагають поставити ланцюг на Мамайоту). Разом вони творять реалістичну й не надто естетичну в її «романтиці занепаду» версію країни the Ukraine з її жахливими і прекрасними людьми. України, яку всі ми любимо, але переважно – через ненависть.

Ганна Улюра. 365. Книжка на кожен день, щоби справляти враження культурної людини. – Київ : ArtHuss, 2018

ТОП-7 книжок сучукрліту, які означили 2018

Фото: yakaboo.ua

Зрештою, остання книжка нашого огляду теж не має чіткої жанрової приналежності: вона не потрапила до шотів з есеїстики, хоча й традиційним літературознавством її не назвеш (насамперед тому, що поняття «традиційне літературознавство» звучить зараз так само нудно, як «Шевченківська премія» чи «Вісник такого-то університету»). Хай там як, для вітчизняного нон-фікшну Ганна Улюра зробила важливе й майже неможливе: написала «365 захопливих новел про 365 захопливих книжок» із чотирьох континентів, 60 країн, від давньої Греції до європейських двотисячних (це я цитую анотацію), причому написала коротко, цікаво й інформативно (це від себе).

«365» – не збірка спойлерів і не просвітницький проект, розрахований на масового читача. Авторка має ґрунтовну освіту, широку ерудицію й розраховує на співрозмовника, який буде «в контексті». Разом із тим, із чогось же треба починати, тож для тих, хто моніторить ТОПи й порадники «Які книжки слід неодмінно встигнути прочитати до кінця [наступного] року», видання буде суперовим подарунком під ялинку (картинки тут теж є – оригінальні й несподівані колажі Крістіни Золотарьової), адже це шанс відразу встановити для себе верхню планку «списку літератури».

Власне, кожен есей тут – авторська версія прочитання того чи іншого твору (хоч би відомих нам іще зі школи, хоч би й екзотичних для більшості текстів японців, вірменців, корейців, африканців та інших), тож можна полемізувати, чому було обрано саме цю книжку Салмана Рушді чи Генріха Белля, а можна зіставляти з власними враженнями. Нудно не буде: Ганна Улюра пише дотепно і з гумором, у той же час не «нависаючи» над читачем і не переводячи увагу з об’єкту аналізу на себе. Розмовні інтонації не перетворюються на фамільярність, а якщо й провокують, то мисленнєвий процес: «Білий хлопчику, дочекайся, поки уб’ють навіженого тата і вшивайся освоювати нові землі» – зрозуміли, про кого? У будь-якому випадку, вам до Ганни Улюри.

Тетяна Трофименко