Понеділок, 17 червня

Вона хотіла стати артисткою із самого дитинства, а свою першу роль отримала обманом. У неї немає якоїсь життєвої філософії, натомість найбільше в людях вона цінує любов. Про життєві принципи та переконання легендарної акторки, театр, роботу з донькою, виступи на фронті та відмову від виступів у Росії, – зі слів самої Ади Роговцевої у рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про дитинство, життя та власні принципи

Я у п’ятому класі зрозуміла, що хочу бути хорошою артисткою, щоб серце народу віддати, – це було на такому рівні. А потім уже ти розумієш, що без розуму й без знань, без терпіння й без мужності нічого не буде.

Якби не акторкою, то була б журналісткою. Як нерідко буває, пішла вступати до Театрального  інституту випадково, разом із подругою. Але, напевно, долею було призначено – у школі я вважалася артисткою: співала, танцювала, грала. Моя фотографія навіть до журналу потрапила: на новорічному балу в 10 класі я була «королевою Марго», комір на сукні – із дроту… (Сміється).

Я не знаю, як у чоловіків, а є жінки, які народжуються старенькими; я була з дитинства серйозна, мудра, старенька. Може, не дуже розумна, але мудра, дуже мудра.

Життєва філософія? У мене її немає. Існує просто єдина всесвітня філософія – Бог і кохання.

Щастя – це коли хочеш хлопчика, і в першу хвилину його життя тобі кажуть: «У вас – хлопчик!». Це був мій Костик, який подарував мені 50 років чистого материнського щастя. Із горем, із бідою, із відчаєм, із таким піднесенням… Це було велике щастя в моєму житті, народження хлопчика.

Мені треба або розуму, або серцю харчування; якщо немає ні того, ні іншого, я – у жаху.

Я весь час із людьми, і дуже відверта, часто собі на шкоду. Але це й надає мені енергію.

Найбільше ціную в людях любов. До сонечка любов, до дощику, до снігу, сніжинки. До дочки, мами, тата, сестри, брата. Ця любов – велика вдячність до проявів життя.

Мій вік був перекреслений смертю сина. Стало неважливо, скільки мені років і чи будуть наступні роки попереду. А так, відчуття віку – усвідомлення того, що весь час щось псується в тілі. Це дратує.

Останню пропозицію руки й серця отримала в 60 років. Я так сміялася, що в мене аж кольки почалися. Кандидат на посаду чоловіка образився. Уявіть собі, я 46 років прожила з чоловіком. Як можна поруч уявити когось іншого?

Не люблю підлості, жорстокості, агресії. Не люблю дурості, тупої настирності. Заідеологізованості. Стикаюся із цим майже щодня. Можу сказати, знаю в житті все.

Негативно ставлюся до свята 8 Березня. Це щось дурне. Ось День матері… А «8-ме» – що? Квітку сунуть, зварять картоплі на сніданок. Або кави принесуть у постіль?

У мене жіночості не так багато. Я така жінка-чоловік, бо з дитинства на моїх плечах було стільки відповідальності! Стільки людей потребували не тільки моєї уваги, а й матеріальної підтримки. Я мала заробити немалі кошти, щоб вони не повмирали. І ця відповідальність стала рисою мого характеру. Хіба ж це жіночість? А мою жіночість остаточно не дозволяє втратити сцена, екран.

Я довго живу на світі. Так сталося. І хочу ще трішечки пожити, щоб побачити, що наша держава витримає оце – те, що зараз випало на її долю.

Про театр, мистецтво та популярність

Якщо я можу сказати про українську поезію, прозу, літературу й музику, що вона якось після революції просто вибухнула талантами, іменами і творами прекрасними, то театр завжди відставав. І кіно трішечки-трішечки запізнюється. Особливо, драматургія – це стосується і кіно, і театру. Мені здається, що вся проблема не в акторах, не в режисурі, а у драматургії. І, звичайно, фінансування має бути серйозним.

Театр не переконує. Митці не переконують, а нама­гаються добратися до правди, справедливості, до честі, гід­ності. А переконувати ніколи в житті. Бо тоді це вже буде про­паганда.

Свою першу головну роль я отримала обманом. Режисер Лесь Швачко, коли в мене довго не виходила сцена, де я мала гірко ридати, сказав мені: «Адо, іди додому. У тебе нічого не виходить; і в нас є інша акторка. І, до речі, тебе відрахували з інституту». Як же я тоді заплакала! А в цей час вони включили камери, і зняли цю сцену.

Мені дуже часто говорили: «Боже, як я вас люблю!». Я до цього дуже звикла. Потім стали говорити: «Боже мій, як вас любить моя мама». Я до цього теж звикла. Потім стали говорити: «Як вас любить моя бабуся!». Тепер мені кажуть: «Як вас любила моя бабуся». До будь-якої популярності потрібно ставитися по-філософськи.

Закінчувати взагалі нічого не можна. От як закінчують актори? У нашому світі закінчувати – це коли ти вже нікому не потрібен, а до тих пір, поки ти потрібен і ноги ходять, артисти про це не думають. Є такі, що виходять і в 90 років, бо вони потрібні.

Мені здається, що те мистецтво, яке сьогодні приходить у кожну родину через екрани телевізорів, – це диявольське породження. Навіть якщо подивитися на обличчя акторів, душа дуже рідко зрадіє по-справжньому гарному створінню Божому. Створінню гарному не просто ззовні, але і всередині. А внутрішня краса – це такт, благородство, гідність, доброзичливість. А цього всього на екрані немає. Від того, що є, хочеться просто відвернутися, або навіть вимкнути телевізор.

Влада має бути зацікавленою в тому, щоби художники творили. Це – її турбота, а не турбота художників. Тобто, влада має створювати їм умови для творчості – іншого шляху немає.

Про роботу з донькою

Я останні роки працюю зі своєю донечкою, Катериною Степанковою. Вона – режисер. І коли мені зараз пропонують якусь виставу, то я кажу: «Я не можу, тому що в мене вже є свій режисер до кінця мого життя».

Ми – навіть не подруги. Така дружба буває рідко навіть у чоловіків. Між нами – чоловіча дружба, де є і порада, і підтримка, і доб­ре слово… Завдяки їй я живу на світі. Особливо зараз, коли Костик пішов, я би не жила, якби не Катерина. Як вона вміє і накричати, і вголос зі мною поплакати, взяти мене міцно за плечі й подивитися у вічі так, що мені аж дух перехоплює.

Про поїздки на фронт та війну

Я часто їжджу на фронт, і хочу сказати, допоки ти не обійняв того солдата, не зазирнув йому в очі та не почув, як він захлинаючись розповідає про свої мрії, – ти нічого не знаєш про війну.

У мене багато різних нагород, котрими я пишаюсь, але довіра солдат на фронті для мене залишається справжньою та найціннішою нагородою.

Це велике щастя, що мені вдалося по­бувати на передовій. Щоб на власні очі поба­чити, особисто поспілкуватися з тими, хто нас захищає.

Там все розбите, розтрощене. І коли ти працюєш навіть на якійсь роз­валині, і вона стає твоєю деко­рацією, коли говориш із тими людьми, які там живуть, – це багато чого варте. Те, що ми там побачили, – це та правда, яку треба знати, бо не можна бути до цього непричетним.

Їду туди, щоб сказати тим людям щось хороше. Це вони там стоять на смерть! Люди там жи­вуть щодня.

Там не лише бійці – туди приїжджають вдови, матері загиблих дітей. Я з ними часто зустрічаюся. Вони знають, що мені можна розповісти про своє горе. Або помовчати зі мною. Тому що вірять мені. (Довга пауза). Серце розривається. Але воно розривається з приводу «не свого»… хоч як дивно. Це жорстке й жорстоке відчуття.

Ми приїжджали, і я запитувала: а чим пахне? А це було літо. А пахло трупами, котрі неможливо прибрати, тому що все заміновано. Ми були в таких місцях, у яких не варто бути людині. І не потрібно, аби такі місця були на планеті. Але страху ніякого немає. Чому? Тому що їм страшніше.

Хай це зовсім небагато, виступити перед військовими з концертом чи відіграти виставу, але коли мені дорослі чоловіки кажуть: «Ось вам би стати нашим міністром оборони», – їхні слова мені дорожчі, ніж всі мої численні ордени, та навіть «зірки Героя», що на грудях.

Знаєш, що найстрашніше на фронті восени? Миші. Вони завжди страшні, але коли настають холоди, миші у бліндажах – смертельна небезпека! Хлопці приходять із позицій чорні від утоми після 24-годинного наряду, поспіхом їдять тушонку і, часто навіть не помивши руки, провалюються у важке забуття. А миші обгризають їм пальці. Уві сні.

Можна не йти в бій фізично, але йти серцем із тими, хто в бою. Коли ти не стоїш осторонь, коли за кожного, хто загинув, ти б став поруч та вчинив би так само. Це такий розділений біль та розділена надія.

Хто втомився – хай лягає спати, усе пройде. А от ті, хто не хоче перемоги, хто підтримує іншу сторону… оцих людей я ненавиджу.

Про виступи та зйомки в Росії

Я не знаю, як наші артисти там працюють. Через заробітки? Я вважаю, що взагалі людина не має обирати між статками та совістю, гідністю. Такого вибору просто бути не може.

Я працюю на «бендерівців», і сама – «бендерівка». Не вони мене закрили. Я закрила для себе можливість працювати. Продюсер ще півроку кликав – вистави, треба, щоб грала! Я кажу: «А до кого я буду звертатися своєю душею? Вони мене почують? Не можу їх вважати своїми – вони проти моєї землі».

Вони мене просили не раз. Але я жодного разу не погоди­лася. Сказала: «Людоньки, а до кого я вийду? До тих, хто вва­жає, що нема такої держави, як Україна? До тих, хто вважає, що нема такої мови? Що це вига­дана мова? До тих, хто вважає, що ми їмо дітей?» Мені нема до кого звертатися зі сцени, переконувати. Я не вмію цього робити.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації. 

Залишити коментар