Понеділок, 25 березня

До цього стресу неможливо звикнути. Чонгар, КПП, наш бік «кордону». Воєнний стан, має бути ще важче і напруженіше, ніж зазвичай. Чоловік у камуфляжі при вході – раніше тут просто перевіряли наявність паспортів – запитує ім’я та адресу прописки й відправляє комусь смс. Через хвилину киває: можна йти. Власне, це все. Решта – як завжди, і навіть речі не дуже дивляться ані з нашого боку, ані з «їхнього». На сонці гріються різнокольорові коти. Я в Криму. Можна видихати.

Зима. Як насувалося свято

У лютому минулого року тут, на Чонгарі, збивав з ніг крижаний вітер зі снігом, викручував кофр із рук на ожеледиці, люди ковзалися по кризі, яку ніхто не лише не чистить, а й навіть не посипає сіллю, падали, ледь не ламаючи ноги, піднімалися, йшли. Нині до Криму їдуть тільки ті, кому насправді дуже треба. Додому або до своїх.

На «російському» боці ходить маршрутка – дві хвилини, щоб трохи зігрітися перед чергою на КПП. У маршрутці тоді працювало радіо. Схвильований чоловічий голос розповідав, що йому випала велика честь: представити саме цього кандидата в президенти Російської Федерації. І далі – про маленького Володю, який з дитинства вирішив стати розвідником, про його просту, а не дворянську, родину і непростий шлях до мрії…

Стилістика – СРСР доби застою. Машина часу назад.

На Крим насувалися вибори. Цього року їх ніби випадково прив’язали до березневої дати анексії, яка претендує на чільне місце в каноні державних російських свят. І свято загрозливо наближалося. Про нього щохвилини волали з репродукторів-«матюгальників», встановлених на центральних вулицях кримських міст, по радіо й телебаченню, з білбордів та інших носіїв зовнішньої реклами. Навіть на квиточку міжміського автобуса я прочитала нагадування прийти на вибори.

Бо на горизонтальному, людському рівні ці вибори, здається, ніхто не сприймав як подію взагалі. Про них у Криму не говорили – ані в транспорті, ані на базарі, ані серед сусідів. Про що говорити, якщо не було сюжету, не було інтриги, не було навіть примарного шансу щось змінити? На сувенірних розкладках продавалися календарі на 2018 рік з портретом, щодо актуальності якого виробники не мали жодних ризиків.

Коли потім у соцмережах писали, что кримчани й справді єдиним фронтом проголосували за Путіна, це було смішно. Годі уявити, який величезний адмінресурс був кинутий на досягнення саме цього результату, скільки від цього залежало чиновницьких кар’єр, добробутів, теплих місць, які різноманітні важелі були залучені з одного боку, і наскільки з іншого це не мало жодного значення. Жодного стосунку до громадянської позиції конкретної людини і взагалі до реального життя.

Навіть не предмет для розмови.

Коли з’являється предмет – усе цілком інакше. Кримчани не знають і не хочуть знати, що в Росії не можна збиратися більше двох. Кримчани добре пам’ятають, що свої права можна і треба відстоювати.

Коли наприкінці зими кримські автовокзали – теж, мабуть, під вибори – почали обгороджувати ґратами по периметру, так званими «антитерористичними парканами», феодосійська громадськість збунтувалася. Власники навколишніх крамниць, бізнесу яких паркан перекривав кисень, мешканці будинків, що до них не змогла б під’їхати пожежна техніка, виступили єдиним фронтом – і зупинили будівництво. Уже пробурені дірки під стовпчики забетонували, грати кілька тижнів лежали штабелями, і навіть здавалося, що це локальна перемога.

Потім були громадські слухання, паркан суттєво посунули, але все-таки встановили, як і в інших містах півострова. На кримських автостанціях тепер насправді страшно. Рамок, які мали б виявляти (що теж сумнівно) терористів, досі немає – а паркан є. У разі чого немає куди бігти.

Весна: кримський міст

Нині Крим перебуває в інформаційному кластері. Правда, яку хочуть чути про окупований півострів материкові українці, – це суцільний негатив, на інше немає соціального запиту. Втім, усе симетрично: позитив забезпечують своїй аудиторії російські мас-медіа.

Та будь-який кластер викривлює реальність, і це неприпустимо.

Крим прекрасний – це перше, що бачиш і відчуваєш, залишивши позаду «кордон», як страшний сон. Прекрасний, незважаючи ні на що. Надто навесні.

Цього року весна була дуже теплою, наче посунулася на місяць: березень – як квітень, квітень – наче травень, і травень, схожий на літо. 4 травня ми з молодшою дочкою відкрили купальний сезон у прохолодній прозорій бутхі. Вже відцвітали персики й тюльпани. Починали квітнути троянди.

Біля мого будинку зупинився автомобіль, водій запитав, чи не знаю я, що тут, у селищі, є на продаж – певно, маючи на увазі нерухомість. Коротко кинула «не знаю»: в цьому дикому краї непривітні аборигени.

У нашому садовому селищі другий рік кипить будівництво. Люди з іншого інформаційного кластеру скуповують тут землю, ігноруючи очевидні ризики, яких в їхній реальності просто немає. Постять у соцмережах фоточки на фанерних верандах нових літніх будиночків. Це вже третя, після військових і чиновників, хвиля окупантів – мирні «саквояжники», які теж нібито люблять Крим.

Населення Криму змінюється, Росія всіляко сприяє цьому процесу, проте й Україна, держава і суспільство, дає йому карт-бланш. Материкові українці готові співчувати кримчанам-переселенцям – але в тих, хто залишився на своїй землі, тотально бачать зрадників і колаборантів, хіба що роблячи виняток для кримських татар. Викривлений інформаційний кластер працює проти повернення півострова в Україну – це, на жаль, факт.

У російському ж інфокластері Крим жив цієї весни суцільним грандіозним будівництвом. Дороги, насамперед траса «Таврида», новий термінал сімферопольського аеропорту і – та-дам! – відкритий за путінською вказівкою завчасно, у травні, для руху легкових авто той самий міст.

Наша інформаційна поразка: адже Україна до останнього стверджувала, що це неможливо, я особисто програла на парі кілька шоколадок, бо точно знала – ніяк його там не побудувати. Проте все можливо – якщо ресурси необмежені, наказ не підлягає обговоренню, а на місцях кожен звітує головою перед безпосереднім начальством, але ніхто не відповідає за якість кінцевого результату.

Невідомо, скільки простоїть цей міст, але в інформаційній війні це вже перемога Росії. Окупанти, які будують, а не руйнують – нібито й не дуже окупанти, цей аргумент постійно доводиться чути від тих, хто досі вважає, що Крим «пішов до Росії» сам.

Головне – не згадувати, хто будував попередній кримський міст.

Літо. Велика посуха і зрадотуристо

Повертаюся на початку червня – і бачу сухі, як сіно, трави на пагорбах й у саду. Всю весну в Криму не було дощів. Разючий контраст з 2016-м (минулого року мене тут у червні не було), коли цілий травень йшли зливи, в саду буяла зелень і троянди, а наче засохле персикове деревце викинуло нові лискучі листочки.

Інтернетом поширюються супутникові карти: зелений Крим-2016 – і суцільна пустеля 2018-го. Відверта маніпуляція: якби справді йшлося тільки про перекриття Північно-Кримського каналу, варто було б порівнювати ситуацію з 2013 роком. Погода є погода – просто тепер кримчани як ніколи вразливі й беззахисні перед нею.

Ніщо так не напружує, як тотальна відсутність достовірної інформації. Українські ЗМІ змальовують Крим випаленою пустелею – та навіть у контрольованій кримській пресі на початку літа почалася прихована паніка: водосховища не набралися за весну, треба щось робити. Хтось із феодосійських чиновників запропонував обмежити полив приватних господарств.

Одного дня я виявляю, що в мене порожній бак для води. Аварія на лінії – а я не знала і продовжувала поливати сад. А може, про аварію – офіційна версія, а насправді воду вже перекрили зовсім, назавжди? Кілька днів у стані жахливого стресу, біля мийки пластикова пляшка для миття рук, у саду на очах гинуть квіти. Потім вода з’являється знов. І так кілька разів за літо – пориви на трубах стають звичною справою, а чутки з міліючих водосховищ – все більш панічними. Зрештою, екологічна катастрофа на «Кримському титані» під Армянськом, яка теж моментально обросла чутками. Від нас це далеко, я не знаю, що там насправді. Крим балансує поміж двома пропагандистськими реальностями і все більш звикає вірити тільки власним очам.

Приїхати і подивитися – не остання мотивація туристів, які обрали цього літа для відпочинку Крим.

Тут мав бути кількісний аналіз турпотоків, але жодну оприлюднену цифру немає підстав вважати достовірною. Росіяни прискіпливо рахують «українських туристів», тих, хто в’їжджає до Криму через КПП Каланчак, Чонгар і Чаплинку. Особисто мене, наприклад, за цей рік порахували туди-сюди з десяток разів. Мою маму з її кримською пропискою – теж.

Влітку на цих КПП палюче сонце і спека, від якої нікуди подітися. Довжелезні черги автомобілів. Російські митники вимагають повністю звільнити авто від речей, перевіряють кожну сумку і ретельно оглядають саму машину: на одне авто йде не менше години, тож черг не може не бути, це зовсім не означає, що українці масово їдуть сюди на відпочинок. Я повторюю знов і знов: до Криму ніхто не їздить просто так, з ватної байдужості. Їдуть до родичів, до власних домівок. Або ж це люди, які надто люблять Крим і готові на жертви: зрештою, таких зовсім небагато, в межах похибки.

Та щороку українська патріотична громадськість вибухає праведним гнівом на адресу «зрадотуристів». Коли влітку в Криму зникла українська родина з маленькими дітьми, цим людям у соцмережах не співчував майже ніхто: самі винні, а нащо вони туди попхалися?! Мовляв, у них давно вибивають свідчення в ФСБ, ліплять чергових «терористів», а чого вони хотіли, інакше й бути не могло. Родина, на щастя, знайшлася – просто затрималися й не купили карточку в телефон.

Українці, які свідомо «закрили» для себе окупований Крим, мають рацію: це й патріотично, й безпечно, й спокійно. Однак у цьому немає жодного геройства. Як і в приватній поїздці до Криму – жодної зради.

А чи є реальна небезпека?

Репресії в інформаційному суспільстві влаштовані дещо інакше, ніж в доінтернетну добу. Кримських політв’язнів не так багато – рахунок на десятки – але безглуздість звинувачень доводить, що на їхньому місці може опинитися кожен. Давній репост у фейсбуці, свідчення незнайомих людей, перебування в невдалий час у невдалому місці – і ви вже «диверсант» й «екстреміст». Єдине, що нас усіх у Криму захищає, – закон великих чисел, ефект «невловимого Джо». Але ризик є для кожного, це факт.

Із ним доводиться жити.

В іншій реальності, за версією російської пропаганди, жодного ризику, ясна річ, немає. Зате є міст – і цього літа, ближче до серпня, до Криму і справді поїхали давно обіцяні туристи.

Проте добудувати під’їзну трасу до мосту так і не встигли, і на Керченському шосе – вузькому, у дві смуги – автомобілі відразу ж потрапляли у величезний корок: сотня кілометрів від Керчі до Феодосії розтягувалася на сім-вісім годин. Більшість із цих туристів далі Феодосії вже не рушили: місто прийняло удар на себе. Запруджені дороги, щоденні ДТП, загазоване повітря. Сусідній Коктебель, де ніяк не можуть вирішити проблему з каналізаційними стоками, зустрів численних гостей спалахом «коктебелочки» – гострої кишкової інфекції.

Подивимось, скільки цьогорічних «свідків мосту» доїдуть до Криму на наступний рік.

Осінь: морський бій

У передостанній день літа я їду з Криму. Осінь – це час моєї ностальгії, гострої, нестерпної. Відстежую Крим на відстані, в інтернеті. Голодування політв’язнів, для яких Україна не може нічого зробити, але може бодай не забувати. Продаж усе нових об’єктів на узбережжі. Проходить інформація, ніби Тиху бухту під Коктебелем передають у користування ФСБ і закриють; ні, помилка, йдеться про іншу Тиху бухту, близ Сімеїза, а нашу, коктебельську, лише забудовують – прагнули й до окупації, але тоді її вдалося відстояти.

Повний оптимістичних звітів «Крим-інформ» – так, я читала і його як вікно в інший інформаційний кластер – в Україні заблокували.

І раптом – керченський стрілець.

Магістральна версія українських соцмереж – постановка, штучний теракт від ФСБ. А я одразу згадую рекламу кримських військово-патріотичних таборів, дітей і підлітків у військовій формі на свята, саперні навчання для школярів. Мілітаризація свідомості має неминучий побічний ефект: якщо зброя доступна, а цікавість до неї серед юного покоління соціально прийнятна та навіть схвальна – рано чи пізно хтось обов’язково почне стріляти. І це набагато страшніше від конспірологічних версій, де ворог свідомо заливає звичайний провінційний коледж кров’ю без жодної мети, лише тому, що він – ворог.

У свою осінню поїздку до Криму я не відстежувала новин і суспільних настроїв, я випала з інфопростору взагалі – бо саджала сад і була щаслива. Це варіант, це вихід – внутрішня еміграція. І я дуже добре розумію кримчан, які обирають саме його.

Наступного разу Крим потрапляє в епіцентр подій уже наприкінці осені. Морський бій, захоплення наших кораблів, полонені моряки. За одну добу кримчани зібрали для них шестизначну суму грошей і декілька ящиків передач, які довелося потім везти до Москви; довезли. Ви будете й далі розповідати про байдужий, інертний, усуціль ватний Крим?

І водночас – нова хвиля вже звичного, суто кримського стресу, який супроводжує життя п’ятий рік. Воєнний стан, підважена непевність. «А ти не думаєш, що Крим тепер закриють?» – питають доброзичливці. Їм усе одно, мені – ні.

Знову настає зима.

P. S. Я в Криму, в Орджо – зимовому, майже безлюдному. Фотографую штормове море, самотню ялинку з прикрасами у триколорі перед старезним будинком культури, Леніна, що вказує на пагорби вдалечині. Зупинений час.

Та скоро Новий рік.

Насправді ж усі ми знаємо: зупинити час неможливо.

Текст і фото: Яна Дубинянська

Залишити коментар