Понеділок, 25 березня

Американська театральна режисерка з українським корінням Вірляна Ткач поєднує у своїх виставах далекі між собою культури, мови і жанри. Вона працює у нью-йоркській театральній студії «Ля МаМа», що свого часу започаткувала експериментальний американський театр. У 1990-му Вірляна Ткач заснувала при «Ля МаМі» власну мистецьку групу «Яра». Тут вона – єдина має коріння з України, попри це група стала таким собі неформальним промоутером української культури. Завдяки Вірляні Ткач мешканці Нью-Йорка познайомилися з «Лісовою піснею», віршами Павла Тичини та музикою «Жадана і Собак». До України режисерка вперше потрапила у 1990-му. Відтоді часто буває тут зі своїми виставами та експозиціями. Цього разу з пані Вірляною ми зустрілися у київському Мистецькому арсеналі, де вона організувала виставку «Курбас: нові світи».

– Ми дуже чітко окреслили свою ціль – показати роботу Леся Курбаса як режисера, – каже Вірляна Ткач, проводячи екскурсію. – Це тяжко, бо немає артефактів з того, що він створював. Всі оригінали – реклама, програмки, афіші – не мають безпосереднього стосунку до роботи режисера. Через те ми створили інсталяції, в яких намагалися пояснити, що саме нового привніс Курбас. Часто стається, що люди хмарно уявляють його здобутки, тому чим простіше говориш, тим ліпше.

Інсталяцій тут є шість, і всі вони про якусь одну хвилину вистави. Наприклад, через серію збільшених фото на лайтбоксах і аудозапис акторів, що можна прослухати поруч у навушниках, ми розповідаємо про один момент із вистави «Газ». У цій постановці актори спершу грали робітників, потім – машини, врешті – стають газом, який вибухає. Саме ця хвиля перетворення зафіксована на фото. Курбас використовує тіло та рухи акторів для відтворення вибуху на сцені. На той час це були передові ідеї у світі.

Ви народилися у Ньюарку. Коли і як почали цікавитися Курбасом і культурою країни ваших батьків загалом?

Я виросла в родині, де говорили по-українськи, і мій дід започаткував українські школи в Америці. Але я вибрала поїхати до передового мистецького коледжу, де ніколи нікого не було з українців. Протягом чотирьох років навчання говорила рідною мовою тільки до кота, щоб чутися трохи вдома.

Я дуже цікавилася американським експериментальним театром. Мої викладачі навіть не знали, де Україна, не те що про Леся Курбаса. Про нього і донині мало відомо.

Усе почалося з того, що на магістратурі в Колумбійському університеті я зробила авангардну виставу за п’єсою Юджина О’Ніла (американський драматург, лауреат Нобелівської премії з літератури – прим. ред.). І мій науковий керівник з театрального мистецтва сказав: «Вірляно, ти ніколи не скінчиш, якщо візьмешся про нього писати ще й дисертацію. Про нього є 600 книжок, які треба читати. Мусить бути якийсь український режисер». Тоді я собі нагадала, що дід колись говорив про такого режисера Курбаса. Казав, що вчився з ним у Відні. У бібліотеці знайшла всього дві книжки про нього. Зраділа, що скінчу роботу за вихідні (усміхається). Вивчаю його досі.

Що змусило глибше зацікавитися Курбасом?

Вистави «Газ» і «Джиммі Гіґґінз», а саме – як він у них вживає рух і кіно. Коли про це прочитала, зрозуміла, що Курбас є суперрежисер, про якого не знають.

Збереглися перекази про Курбаса від вашого діда?

Ні, бо коли була малою, тим не цікавилася. Щодня шкодую. Але торік, коли переносили стару виставку в театральному музеї, я задихалася, присіла і побачила програмку з шевченківського вечора у Відні 1910 року. Там було написано, що Курбас читав вірш «Кавказ», а нижче – прізвище мого діда Костя Кісілевського. Як виявилося, він теж тоді читав поезію. Так що у мене є дотичні з Курбасом моменти. Я думаю, ще є багато артефактів і речей, які ми знайдем про нього. Мені всі говорять: «О, ми вже всьо про Курбаса знаєм». Сміюся з того.

Ви згадали, що вас цікавив авангардний театр і спершу етнічні речі були чужі. Як прийшло розуміння цінності традиційної культури?

Традиціями мене вперше зацікавила Ніна Матвієнко, коли я почула від неї старовинні пісні. З нею ми зробили виставу про воду «Водоспад/Відблиски». То була дуже цікава річ. Далі я поїхала в Бурятію і зацікавилася їхніми звичаями, зробила шість чи сім вистав. Так часом через чужі культури приходиш до своєї.

У ще одній виставі з Ніною Матвієнко «Коло» ви піднімаєте тему поступової втрати традиційної культури. Як ви бачите способи її збереження?

Кожен мусить у своїй родині дбати про це, мама має переказати доньці. Це родинна і громадська справа. Хоча, думаю, також митці це роблять. Коли вони беруть щось традиційне – як Курбас вертеп – і перетворюють на нове мистецтво, переосмислюють на нинішній день. Воно тоді жиє. Як вживають коломийки і джаз водночас, то є добре не тільки для джазу, але і для коломийок.

У своїх виставах ви поєднуєте різні культури. Як прийшли до такого способу?

То для мене дуже натурально, бо в Ньюарку всі мої сусіди вдома спілкувалися іншою мовою, і ніколи не було проблеми порозуміння. Деякі діти говорили італійською, я – українською, і ми цілком добре разом гралися. Я вже не пам’ятаю навіть, якою мовою між собою спілкувалися. То було неважливо, часто дітям мови не треба.

Як ваші глядачі сприймають двомовність вистав?

Часом вистава йде і трьома, і чотирма мовами. Виходить так само, як тоді, коли ми бавилися дітьми. Немає проблем із розумінням. Вперше, коли ми ставили «Лісову пісню», актори Львівського театру імені Леся Курбаса говорили українською, а мої – англійською. Одна із провідних нью-йоркських критиків після вистави сказала: «А як то було, що я все розуміла, а половина з них на іншій мові говорили?» Вона підійшла до Олега Драча (актор, режисер, один із фундаторів Львівського театру імені Леся Курбаса – прим. ред.) зробити інтерв’ю і лише тоді зрозуміла, що він не говорить англійською. Після вистави написала дуже гарну рецензію.

Цікаво зрозуміти, як ви працюєте над своїми виставами. З чого вони починаються?

Все – з одного вірша. І навколо нього все ліпиться. Багато – з Тичини. Наприклад для вистави «1917-2017: Тичина, Жадан і Собаки» взяли за основу вірші зі збірки «Замість сонетів і октав». Вона дуже співзвучна з тим, що я чую від молодих донеччан про війну зараз. Мені тоді важило передати ці паралелі між 1917 і 2017 роками.

Які маєте вимоги до актора?

Мої актори є співтворцями наших проектів. Хто тільки говорить чужі слова, мене не цікавить. Хто любить творити – той для мене актор.

Коли вважаєте, що вистава вдалася, що для вас є показником?

Коли я люблю ходити щодня на неї. А якщо не хочу – то щось не те. Вистава мусить мені подобатися, бо я найбільше її бачу – у постійних репетиціях, на сцені. А про глядачів загально тяжко думати, хіба про тих моїх знайомих, до кого маю велику повагу.

Ще до війни ви часто приїздили у Харків і Донецьк із виставами чи експозиціями. Чим вас притягує схід України?

Мене спеціально Схід завжди цікавив. Я була дуже великим патріотом Харкова, всі дивувалися. У 1990 році, коли вперше приїхала до України, хотіла того ж дня їхати назад. Тут все було таке дивне, сіре. Думала: «Я що здуріла, що сюди приїхала?» Залишилася тільки через харківський будинок «Слово». Роман Черкашин (актор і режисер, працював у театрі «Березіль» із Лесем Курбасом – прим. ред.) привів мене до будинку і показав: «Бачиш, там Тичина пише вірші, а там Курбас готує виставу, а Хвильовий – стріляється». Це була космічна хвилина для мене, ніби усі предки явилися. Я собі подумала, що знаю щось про це місце. Я могла говорила про тих митців, що тут жили, дуже довго. Черкашин постійно дивувався: «Як ти то знаєш?» А я ще в Америці тим цікавилася, багато дізналася у розмовах з Йосипом Гірняком (актор і режисер, грав у театрі «Березіль», емігрував до США – прим. ред.), який написав одну із тих двох книг про Курбаса.

Порівняно з 90-ми, коли ви вперше приїхали до України, які найважливіші зміни помічаєте?

Люди тепер менше бояться, не такі налякані. Поволі той імперський страх відходить. Але то дуже повільний процес. У 90-х найстрашніше було побачити в Україні меншовартісність перед усім російським. Усі постійно орієнтувалися на Росію, посилалися на якихось росіян, а я нікого з них не знала. Ну, хто дбає про тих людей у світі? Думаю, що це найбільше мене вразило. Зараз це ще є, але набагато менше. Та наймолодша генерація, яка навіть не вміє по-російськи говорити, є дуже цікава.

У 2008-му ви сказали в одному з інтерв’ю, що українська культура – закрита. Відчуваєте зміни у цьому констексті?

Потроху ситуація змінюється, але то дуже довгий процес. Потрібно більше закордонних інституцій, перекладів. Ми так багато стараємся в цих справах, але треба у 20-30 разів більше робити, щоб надолужити.

Чим українська культура зараз може бути цікавою світу?

Лесем Курбасом і всім, що наші модерністи зробили. Ми повинні багато чого навчитися з того.

Розмовляла Лілія Шпотенко

Фото: Іван Печений

Залишити коментар