Середа, 26 червня

У пошуках Ольги Герасим’юк. Новорічна історія

Сніг летів такий густий і лапатий, що годі було розгледіти стежку внизу. Ми з матір’ю по черзі визирали у вікно й дивувалися, що от же ж бач, дві години тому все було сіре й буденне, а тепер – дивись. На столі блищали іграшки й розплетений серпантин. У вітальні лежала ще не прибрана ялинка. Пахло мандаринами – мати завжди їх багато купувала напередодні новорічного свята. Було 24 грудня…

Мати щось розказувала, розпитувала про роботу – вона дуже пишалася, що я працюю журналістом на телебаченні. Правду кажучи, тоді, у перший рік роботи, я й сам цим пишався, але старанно це тамував, намагався говорити якомога байдужіше й буденніше.

– А знаєш що, – раптом завмерла мати й відклала велику зелену кулю, так і не засиливши в неї нитки, – тут треба помогти…

І вона розповіла мені сумну історію.

У селищі колись жила весела й легковажна дівчина. Батьків у неї давно не було, баба не могла встежити за онукою – і Тетяна проводила своє дозвілля як заманеться: на дискотеках, вечірках, у п’яних компаніях. Народила хлопчика. Про нього здебільшого дбали сусіди – Тетяні було не до дитини. Якось холодного осіннього вечора вона залишила хлопчика у дворі в сусідів і зникла. Данилко залишився в чужих людей, які стали йому ріднішими за рідних. Із часом ті сусіди всиновили його. Тетяна згодом написала, що вона живе в Туреччині. Дитиною не цікавилася.

– А тепер, через шість год, вона приїхала й хоче його забрать! – мати рішуче підвелася.

Я не розумів, чим можу зарадити…

– У суд подала, – скрушно зітхнула мати. – Як відсудить, то Наталка не переживе.

– Ну й шо я можу?

– Ти журналіст! Покажи по телевізору, хай люди почують! Це ж страшне діло! Хтозна, нашо їй дитина!

– У нас канал зовсім новий. Його тільки в Полтаві показують. Це якби…

Мати запитально на мене дивилася.

– От якби це взнала Ольга Герасим’юк… показала б у своїй передачі «Без табу». Там якраз такі теми.

– Та так… тільки як же вона взнає?

– Складно, – відповів я, – але спробувати можна. Є ж телефони «1+1». Може, додзвонюся?

Увечері ми поїхали в село до діда, повезли пиріжків. Розказали ситуацію йому. Поділилися надіями щодо Ольги Герасим’юк. Дід скривився.

– На чорта ви їй здалися? Їй, жінці, може, ніколи й угору глянуть, а ви полізете – поможи.

Дідів скепсис трохи охолодив мене. Проте я все одно затявся знайти ті телефони. Засинаючи, мріяв, що поговорю з Ольгою особисто.

– Що у вас сталося? – запитає вона співчутливо-уважно, як на екрані.

Я їй розкажу. Вона слухатиме, іноді зітхатиме, даючи мені зрозуміти, що перейнялася, що допоможе. І допоможе. Аякже… Уві сні я бачив, як Ольга Герасим’юк ходить по студії з мобільним телефоном у руці. Телефон весь час дзвонить, а Ольга не відповідає, усе не відповідає. Переступає через дроти на підлозі, владними жестами дає вказівки чоловікам у жилетках – «Отой софіт перетягніть отуди. Та ні, лівіше. Ага, отак. Половину верхнього світла вимкніть. Вимкніть, кому я кажу. Де освітлювач? Курить? Ну як завжди. Ні на кого не можна покластися на цьому каналі. Хоч бери та вимикай сама». І напівпрозорі дівчата із крильцями підносять їй на тацях дивовижні напої та наїдки фуршетного характеру, а вона відмовляється, ходить, через дроти переступає, а телефон дзвонить, дзвонить, дзвонить…

Я багато разів намагався додзвонитися до Ольги Герасим’юк. У мене не вийшло. Передноворічні дні. Телефон або взагалі мовчав, або відповідав холодним голосом щось на зразок: «Її немає, залиште повідомлення, передзвоніть пізніше». Пізніше, пізніше… Тягнути було нікуди. Мати дзвонила – питала про результати, а я нічим не міг її порадувати.

Мати вирішила зіграти ва-банк.

Прихопила подругу, пішла до тієї Тетяни й розказала їй – по чім ківш лиха. Пригрозила програмою «Без табу». Повідомила, що Ольга Герасим’юк уже все знає й, мабуть, у ці хвилини вирушає в наше забуте Богом селище – творити суд і розправу. Я сміявся, коли мати мені це розповідала. Сміявся і уявляв, як Ольга Герасим’юк поверх блискучого новорічного вбрання вдягає розкішну шубу й покидає свій чертог, цокаючи підборами по блискучому паркету, рвучко розсуваючи на ходу якісь балдахіни з червоного оксамиту, штовхаючи ковані двері, – так, що аж китайська порцеляна тоненько дзвенить на полицях із мореного дуба, а напівпрозорі дівчата ховаються в тінях, даючи дорогу. Потім вона сідає в джип, а, може, й у карету, запряжену білосніжними оленями, і мчить, мчить, мчить до нашого селища, встигнувши вирішити на ходу ще два десятки чужих житейських проблем.

Точно не знаю, як там уже сталося, але хлопчик із матір’ю нікуди не поїхав. Чи то суд так вирішив, чи то Тетяна злякалася гніву Ольги Герасим’юк і відступилася. Не знаю. Із того часу випало дуже багато снігу. Він рівненько вкрив і події, і людей, і пам’ять. Уже давно немає на світі моєї матері, яка стояла біля вікна, дивилася на снігопад і тривожилася про хлопчика Данилка. А сам хлопчик уже, певно, виріс, став принцом й одружився з принцесою. Вони, мабуть, досі десь живуть і ростять діточок. Усе ж так і має бути, правда? Інакше ж як?

Про Ольгу Герасим’юк я забув не зразу. Ще довго вона ходила в моїх снах, оточена то напівпрозорими красунями, то сумними людьми. Вона запитувала крізь туман: «А що у вас сталося?». І телефони дзвонили. І дроти зміїлися. І освітлювачі ходили курити. «Ні на кого не можна покластися на цьому каналі. Зараз сама полізу на верхотуру!» – грозила Ольга Герасим’юк пальцем комусь, кого я не бачив. Я прокидався з жалем, що так і не зміг сягнути телевізійної зірки.

* * * *

Два роки тому я розповів Ользі цю історію. За галушками в Полтаві. Вона дивувалася й жалкувала, що не вийшло допомогти. Я сказав, що вийшло. Буває ж так, що особиста участь і не потрібна, буває так, особливо перед Новим Роком, коли карети й білосніжні олені виникають просто нізвідки. А вона сиділа переді мною – без соболиної шуби, блискучого плаття теж на ній не було. Був чорний светр. Аби тоді, 15 років тому, мені хтось сказав, що все виявиться так просто, я б не повірив. І дід не повірив би. Скептично подивився б на мене і сказав: «Ось не бреши».

Сергій Осока

1 комментарий

  1. «Уже давно немає на світі моєї матері, яка стояла біля вікна, дивилася на снігопад і тривожилася про хлопчика Данилка» — дуже сумно… Все минає.

Залишити коментар