Середа, 23 січня

Минулий рік давав закордонним виданням чимало підстав поговорити про Україну. 1 січня 18-го видалося зовсім не святковим – було знайдено мертвою правозахисницю Ірину Ноздровську. Далі – «бабах» від Савченко, голодування Сенцова, вистава з Бабченком, напади на активістів, вбивство Катерини Гандзюк, і навіть це – ще не все. Про те, чим запам’яталась наша країна на шпальтах іноземних ЗМІ, – в огляді від Opinion.

Вбивство Ірини Ноздровської

Січень вже минулого року розпочався зовсім не з післясмаку святкових страв чи продовження святкування. Першого ж дня 2018 року було знайдено тіло правозахисниці, котра зникла ввечері 29 грудня. І хоча підозрюваний у вбивстві вже 8 січня визнав свою провину, активісти та родина загиблої Ірини Ноздровської переконані: все може бути не так просто.

Вбивство правозахисниці сколихнуло не лише сторінки та ефіри українських видань, провідні закордонні медіа також долучились до висвітлення теми. Так, вже 2 січня про вбивство Ноздровської та перші версії повідомили журналісти британського телерадіомовника BBC. Текст складався з коротких та часто непідтверджених заяв та ніяк не претендував на якусь аналітику. Втім, інколи достатньо навіть факту наявності уваги з-за кордону.

«Вбивство Ірини Ноздровської потрясає віру українців у систему правосуддя», – текст із таким заголовком з’явився на сторінках німецького видання Deutsche Welle. Автори наголошують: система правосуддя України, від поліції до прокуратури та судів, десятиліттями зберігає на собі відбиток корупції. За словами німецьких журналістів, лише 20 % населення вірять у правоохоронні органи. Ба більше, законопроект про створення антикорупційного суду був зареєстрований лише під тиском міжнародної спільноти та опозиції.

Втім, символом боротьби проти свавілля правосуддя та бездіяльності правоохоронних органів Deutsche Welle називає зовсім не вбивство Ноздровської, а випадок, коли у селищі Врадіївка Миколаївської області два офіцери тогочасної міліції разом із таксистом після групового зґвалтування намагалися вбити свою жертву – місцеву жительку Ірину Крашкову. Той факт, що один із підозрюваних не був затриманий судом, викликав численні громадські акції та протести, котрі багато хто порівнює з Євромайданом.

Про протести проти «кримінальної системи», викликані вбивством Ірини Ноздровської, написали й автори британського видання The Guardian: «Жорстоке вбивство адвокатки викликало величезний гнів та протести на тлі тверджень про укорінення корупції в українській системі правосуддя».

Розповідаючи про акцію кількох сотень людей з вимогою справедливого розслідування вбивства правозахисниці, журналісти, цитуючи нардепа Мустафу Найєма, наголошують: цей випадок є конкретним випробуванням ідей Майдану.

«Спочатку – успішна боротьба за справедливість, потім – вбивство», – так кількома словами описали трагічні події в Україні автори The New York Times, однієї з найстаріших та найбільш популярних газет США.

У виданні впевнені: хоча Ноздровська і брала на себе чимало клієнтів як адвокатка з прав людини та відома багатьом як активістка у боротьбі з корупцією, прославилася правозахисниця боротьбою за справедливість для своєї сестри, загиблої під колесами автівки, котрою керував племінник авторитетного судді. І хоча Ноздровській вдалося відправити вбивцю за ґрати та фактично досягти дійсно важливої для верховенства права перемоги, справа прийняла несподіваний та трагічний поворот.

«Убивство відбулось у ключовий момент, адже зараз Україна коливається між давно обіцяною реформою уряду та поверненням до пострадянської політики. Це тягар війни, що має вплив далеко за межі України, оскільки вона опинилась у ролі вирішальної “нагороди” у відродженні боротьби між Росією та Заходом!» – переконані у The New York Times.

Надія Савченко: шлях від героя до злочинця

Епопея з Надією Савченко нагадує класичне голлівудське кіно: визволена з російського полону, вона на якийсь час стає загальним героєм, аж раптом… збирається підірвати Верховну Раду та ще й «лякає» усіх відеозаписом зі своїм іронічним «бабах». Втім, відеозапис залишився блакитною мрією: Савченко заарештували.

На сайті телемережі Al Jazeera, розповідаючи про арешт нардепки, автори фокусуються на передісторії, котра фактично зробила з Надії Савченко символ боротьби. Так, на думку журналістів, національним героєм вона стала після демонстрації стійкості перед російською правоохоронною та судовою системою, а поведінка принесла Надії прізвисько «української Жанни д’Арк». Після повернення на батьківщину вона отримала нагороду Героя України та стала опозиційною фігурою у парламенті.

На сторінках BBC зазначається, що Савченко не заперечувала обвинувачень на свою адресу, лише посміхаючись та сміючись у відповідь. Показово, що для британського мовника Савченко з якихось причин вважається чи не найбільш відомою українською народною депутаткою.

Натомість у американському щоденному виданні The Washington Times впевнені: «переворот» героя війни показує глибину дисфункції в Україні. На переконання Тодда Вуда, «системна корупція та економіка, в якій переважають олігархи, перешкоджають формуванню процвітаючої та вільної України». Журналіст згадує вбивство Ноздровської, після чого називає ситуацію з Надією Савченко новою інтригою у підводних течіях України.

«Коли ви візьмете націоналістичний запал, котрий захоплює Україну, та спробуєте поєднати його з обуренням допомогою США та відмовою від вимог МВФ боротися з корупцією як умовою задля більшої допомоги, майбутнє вже не виглядатиме яскравим. Залучено чимало гравців, зокрема й російські спецслужби, котрі намагаються дестабілізувати Україну. Судячи з останніх новин, доведеться визнати, що вони досягають успіху», – констатував автор The Washington Times.

А ось The Wall Street Journal у тексті «Солдат, патріот, герой, зрадник? Дивна сага Надії Савченко» намагається все ж таки зрозуміти, що відбулося з людиною, котру ледь не канонізували після повернення з російського полону. Нині, напевно, оприлюднений у американському виданні текст є одним із найбільш ґрунтовних та змістовних серед публікацій іноземних ЗМІ на цю тему. Це не зовсім аналітика, радше результат якісного аналізу всієї інформації та вміння складати пазли в одну деталь.

Утім, про жодну одностайність у тексті не йдеться: автор так само сумнівається у тому, що насправді приховується за цим сценарієм. Однією з причин певної журналістської недовіри до української влади є випадок з інсценуванням вбивства Аркадія Бабченка, котре, нагадаємо, за кордоном зрештою сприйнялось доволі неоднозначно.

Смерть і воскресіння Аркадія Бабченка

Спецоперація СБУ з інсценуванням вбивства журналіста виявилася справжньою топ-темою як для українських, так і для закордонних медіа. Перша хвиля повідомлень – новини про вбивство та перші «гіпотези», далі – спростування та новина про інсценування. І третя, найбільша хвиля – аналіз усієї ситуації, котрий, до слова, не обійшовся без звинувачень на нашу адресу. Отож, розберімося саме з «третьою хвилею».

The Guardian у тексті, виданому «по гарячим слідам» після раптового воскресіння журналіста, обмежився підбіркою сухих фактів та цитат. Втім, закінчується текст доволі справедливим уточненням: вбивства журналістів та активістів в Україні за останні роки залишаються невирішеними. Безвідносно до Бабченка теза є неабияк актуальною для року, котрий вже минув.

Схожим шляхом пішов і відомий літературний журнал США The Atlantic. Однак, окрім загального опису фактів і цитування перших осіб України та представників Росії, у тексті є місця, котрі чітко окреслюють позиціонування Москви як агресора. Наприклад, авторка тексту пише, що «Росія, на котру наклали санкції та широко засудили за вторгнення в Україну в 2014 році, використовувала цю новину (про смерть Бабченка – прим. авт.) для того, аби перегорнути розповідь і представити Україну в ролі агресора». Також журналістка констатує, що новина про інсценування обурила численних представників медіа, зокрема і закордонних, які наголосили: для влади завжди небезпечно гратися з фактами.

Про критику на адресу української влади та СБУ написали і на сторінках The New York Times. Зокрема, автори наголошують, що Україна зазнала неабиякої критики з боку міжнародних організацій, політичних лідерів та журналістів. Ба більше, ця ситуація могла зіграти на руку Кремлю та підтвердити тезу, що нібито «русофобський» Захід неправдиво звинувачує РФ чи не в усьому злі світу.

«Рівень міжнародної критики сягнув такої межі, що українське посольство в Лондоні було змушене оприлюднити заяву з виправдовуваннями, в якій інсценування було названо “спеціальною операцією”. Аргументовано все було гібридною війною, котру Російська Федерація веде проти України і боротися з якою можна лише за допомогою нестандартних та “неортодоксальних” методів», – звітували автори публікації.

Чи вартував результат такої ціни? Над цим питанням замислилася колумністка The Washington Post Енн ЕпплБом. На думку авторки, Україна вдалася до тих дій, на котрі доволі тривалий час не зважувався Захід. Адже однією з причин, чому світові демократи доволі пасивно реагують на агресію Росії, є те, що, на їхню думку, просто не існує очевидної форми якоїсь зустрічної відповіді.

Росія брехала про вторгнення в Україну, розповідала байки про «солдатів на канікулах», «військову форму та техніку, що продають в будь-якому магазині» тощо. Москва залучила той рівень тролінгу та відкритої хитрості, на котру не зважувався ніхто. Принаймні до нещодавнього часу, адже вперше це вдалося зробити, на думку колумністки, саме Україні. Інсценування вбивства Бабченка – приклад вдалої операції проти дезінформації.

«Українці нарешті змусили росіян виглядати дурними, а самі виставилися розумними. Однак за своєю суттю ця операція має набагато більше спільного з російськими чи навіть радянськими методами. Мета була прекрасна: спіймати вбивцю. Але засоби – фіктивна смерть, публічні виступи, доповіді – це те, що може зменшити рівень довіри українців до уряду та ЗМІ. Якщо ви хотіли потролити росіян, використовуючи їхні методи, це саме воно, у вас вийшло. І це та висока ціна, котру вам доведеться заплатити», – розмірковує Енн ЕпплБом.

Вбивство Катерини Гандзюк

На жаль, на відміну від ситуації з Бабченком, вбивство Катерини Гандзюк виявилося цілковитою реальністю, правда в якій досі залишається повністю не встановленою. Напади на громадських активістів, котрі хвилею пройшлись по Україні в 2018 році, спровокували низку питань до діяльності правоохоронних та слідчих органів. Десятки прізвищ активістів, побиття, погрози, кулі, що застрягають у грудній клітці, та смерть однієї з людей, котрі будували дійсно справжню європейську Україну, – це більше, ніж просто сигнал чи маркер.

Однак, порівняно навіть із інсценуванням вбивства Бабченка чи не менш жорстоким вбивством Ноздровської, загибель Катерини Гандзюк не стала провідною темою обговорень закордонних ЗМІ. Головний меседж, котрий несуть у собі всі останні публікації, пов’язані з прізвищем Катерини, – українська активістка померла після нападу з кислотою. Зрештою, це одна з помилок, на яку колись слушно звернула увагу українська журналістка та публіцистка Лариса Волошина: Гандзюк не була активісткою, вона була чиновницею, чесною, порядною, непідкупною. Вона була прикладом справжнього та щирого українського політика, котрий вмів назвати речі своїми іменами та не закривати очі на корупційні схеми та владне свавілля.

Показово, що разом із повідомленнями про вбивство Гандзюк журналісти починають друкувати у стовпчик перелік нападів на активістів в Україні. І якщо для Frace24 все обмежується Ноздровською, Шереметом та Олешком, то насправді цей перелік можна продовжувати ще десятками рядків. Як, наприклад, Сергієм Стерненком, про напад на котрого доведеться писати тричі. І стільки ж разів – про нерозкриття замовників замаху.

Про те, як Україна прощалася з Катериною Гандзюк, написало британське видання The Independent. Журналістам вдалося поспілкуватись із друзями та знайомими Катерини. За їхніми словами, Гандзюк була знайома всім своєю прямотою та чесністю, попри те, що жила в країні, що здебільшого звикла до компромісів. Її цінності були зовсім відмінні від матеріальних, про які думає та мріє корумпована еліта. Для багатьох вона залишилася жінкою, з якою ніколи не можна було досягти угоди. Вочевидь, як і компромісів, коли питання стосувалися правди.

«Катерина була частиною нового покоління політиків, створеного на базі ідеалів Революції гідності. Вона намагалася змінити місцеву політику і була помітною фігурою в регіоні. Але річ у тому, що вона належала до пласту нових політиків, котрі водночас співіснували паралельно і в конфлікті зі старою системою та її представниками», – ідеться у тексті.

Олег Сенцов

Сенцов став ще одним символом. Не просто символом року – він став прикладом боротьби за власні цінності, готовності боротися за свої права та, що ще головніше, за права інших і правду. Прізвище Сенцова – це фактично друге ім’я України на міжнародній арені. Підтримка, з якою світ повернувся до Олега, для когось може здаватись чимось дрібним. Однак насправді практично в усьому демократичному сучасному світі політики та прості громадяни вимагали одного: звільнити Олега Сенцова та інших політв’язнів, котрі незаконно утримуються за російськими ґратами.

Найбільше про Олега згадували у міжнародних медіа під час його голодування, особливо, коли кількість днів почала невблаганно зростати, а кремлівська влада продовжувала грати у сліпого пацюка, котрий до того ж не чує цілий світ.

Американсько-французький письменник Джонатан Літтель опублікував на сторінках британського видання The Guardian лист до Сенцова, в якому наголосив: Олег не один, адже кінематографісти, письменники, журналісти, активісти та прості громадяни з усього світу постійно думають про нього, підтримують, бажаючи якомога швидше побачити українця вільним.

Сам лист є своєрідним екскурсом для кожного з читачів. Звертаючись до Сенцова, письменник водночас переповідає всю історію українського режисера, детально описує дії російської влади та постійно наголошує: світ захоплюється сміливістю та мужністю Олега.

«Все, що я можу вам сказати, очікуючи на ваше звільнення, – ця боротьба не даремна. Ваші протести проти незаконної анексії батьківщини, проти грубих порушень міжнародних прав Росією, проти непристойного насильства та репресій її режиму, проти брехні, пропаганди та дезінформації – все це має великий сенс. Не тільки для ваших друзів, не тільки для українців. Але і для великої кількості незнайомих вам людей, для їхнього права жити у світі, вільному від російської агресії та маніпуляції. Ми на вашому боці», – йдеться в листі.

Пишучи про кінець голодування Олега, автори видання The Independent наголошують, що місяці без їжі не минули безслідно для здоров’я та зовнішнього вигляду українського кінорежисера. Адже на світлині, котру на 137-й день голодування передали Україні, Олег видається дійсно виснаженим. До того ж після публікації цих фото адвокат політв’язня розповів про серцеві, ниркові та печінкові проблеми.

Наголосили журналісти і на тому, що Росія не вміє цінувати людські життя. Навіть заклики до милосердя від матері Сенцова не спрацювали: Кремль та, зокрема, Путін продовжують наполягати на тому, що Олег є нібито «терористом» та повинен самостійно звернутися до російської влади із проханням про помилування. Очевидно, що такі заяви робляться зважено: усі розуміють, що Олег – не та людина, котра встане на коліна перед Кремлем. Олег – це той, завдяки кому про свавілля, жорстокість та імперську хворобу Москви й тамтешньої влади заговорив весь світ.

Відкрита агресія Росії в Азовському морі

Напад російських військових на українських моряків у Азовському морі – ще одна важлива тема, котра облетіла шпальти іноземних видань. Комусь може здатися, що у цьому немає нічого дивного: російсько-українська війна триває вже не перший рік, а тому нічого іншого від Москви не варто було б і очікувати. Якби не одне «але»: РФ вперше атакувала українську сторону не у костюмах «зелених чоловічків» і не ховаючи свого прапору. Це відкрита агресія Росії, а не абстрактних бойовиків, факт, котрий було зафіксовано та побачено всім світом.

На сторінках видання The Irish Time вийшов невеликий експлейнер (текст-пояснення) із назвою «Як Азовське море стало новим спалахом у російсько-українському конфлікті». Однак питання, котрі ставили перед собою журналісти, остаточної відповіді не мають. Так, відповідаючи, хто винен, журналісти просто почергово наводять позиції України та Росії, ретранслюючи всі тези, котрі кремлівська влада вкладала у свої заяви. Може здатися, що видання симпатизує російській стороні, однак у подальшому тексті зрозуміло: у редакції чітко розуміють, хто є агресором. Втім, експлейнер зі своїм завданням не впорується.

Свої пояснення у ситуації запропонувало і видання The Guardian. У цьому випадку журналісти були більш рішучими, зокрема автори наголошують, що два українські катери та буксир навряд чи є тією військовою силою, котра могла загрожувати російському флоту. «Кремль робить це, аби продемонструвати, що саме він контролюватиме води біля Криму, не зважаючи на договори або міжнародний осуд. Є також імовірність, що військова криза може підвищити внутрішню підтримку Путіна, чиї рейтинги останнім часом є не надто сприятливими через пенсійну реформу», – зазначається у тексті.

Натомість The Independent вирішив аналізувати не військову агресію в Азовському морі, а потенційні ризики, на котрі варто очікувати у майбутньому. Зокрема, журналіст видання переконаний, що майбутнє азовських портів вже перебуває під загрозою, оскільки Москва активізовує економічну блокаду.

«Від початку 2014-го року в регіоні триває тиск. Порт Маріуполя втратив кількох ключових клієнтів, коли територія потрапила під “владу” російських сепаратистських сил. У результаті порт працює лише на половину своїх можливостей. Якщо раніше він обробляв широкий спектр експорту, то зараз все змінилося», – підсумовує журналіст.

Воєнний стан

Введення воєнного стану стало логічним наслідком російської агресії в Азовському морі. Ці 30 днів були усіяні міфами та вигадками, російська пропаганда намагалася переконати українців, що їхні права та свободи будуть порушені «злочинною» владою. Іноді доходило навіть до абсурдного: якісь скріншоти повідомлень про дзвінки полковникам, котрі нібито кажуть про повну мобілізацію, штучні істерики тощо. Та як сприйняли воєнний стан в Україні закордонні журналісти?

Про паніку серед українців та поширення недостовірної інформації написали і на сторінках Independent. За словами автора, деякі райони країни буквально межували з «панічним режимом». Наприклад, в Одесі ходили чутки про примусову мобілізацію, хоча зрештою все це й виявилося хибним. В інших регіонах більш популярними виявилися повідомлення про дефіцит іноземної валюти.

«Була значна плутанина щодо того, коли почався воєнний стан, каталізатором якого стала агресія в Азовському морі. Ще більше ускладнив справу той факт, що урядове видання, де публікуються всі ухвалені закони, надрукувало первинну версію закону, в якій йшлося про 60 днів воєнного стану», – зазначає журналіст.

Натомість на сторінках Al Jazeera наголошують, що воєнний стан запроваджувався не для того, аби нібито відкласти президентські вибори, а задля того, аби врятувати країну. Так, на базі отриманих коментарів журналісти зазначають, що проросійська теорія про те, що Україна нібито спровокувала агресію в Азовському морі, є вигадкою. Насправді ж це все стає зрозумілим зараз, коли ми маємо підсумки воєнного стану та можемо чітко вказувати, що з того, що було написано чи вимовлено, було правдою, а що – фейком, брехнею чи маніпуляцією. Інша річ, що закордонні видання не надто зацікавилися фактом завершення воєнного стану, а тому й якоїсь аналітики, котра б пояснювала, що відбувалося з Україною протягом цих 30 днів, в іноземних ЗМІ немає.

Про унікальність випадку, коли Росія відкрито атакувала українців, наголошують на сайті видання Forbes: «Це перший випадок, коли Росія діяла настільки нахабно у своєму ворожому ставленні до сусіда. Коли РФ вторглася та анексувала Крим, її військові діяли у формі без опізнавальних знаків, а місцеві називали їх “маленькими зеленими чоловічками”. Росія також використовує фразу “місцеві повстанці” для опису сил, що воюють проти українських військових».

«Після багатьох років російської військової агресії щодо України та відвертого вторгнення та окупації територій України час припинити зображати події як якусь двосторонню розбіжність. Росія є очевидним агресором. Є одна країна, котра бореться за захист свого суверенітету (Україна), і є Росія, котра продовжує атакувати та втручатися в сусіда», – продовжує авторка тексту. Запровадження воєнного стану журналістка називає логічною реакцію на агресивні дії Кремля.

Томос

Створення незалежної української церкви – напевно, найбільш приємна з усіх новин, котрі потрапили до нашого огляду. Рік, котрий почався із жорстокого вбивства, продовжився нападами на активістів, супротивом російським спецслужбам, новим вбивством і агресією Росії на новому фронті, закінчився принаймні перемогою – нам вдалося зробити ще один крок подалі від Москви, зайвий раз нагадати кремлівським нахабам, що радянські часи минули, ми давно не одна країна і ніколи нею не були. І тим паче – не будемо. Ані територіально, ані духовно.

Ще у жовтні авторка видання The Atlantic Геббі Дойч зазначала, що в основі усього цього процесу лежить фундаментальне питання як релігійної, так і територіальної ідентичності, оскільки дії Росії на сході України спрямовані саме на підрив незалежності нашої країни. За словами авторки, українська церква протягом десятиліть прагнула незалежності від російської.

«Чимало вірян не наважувалися порушувати історичні зв’язки церкви з Москвою. Але сприяння Росії насильницькому сепаратистському руху на сході України з 2014 року та захоплення Криму того ж року підбадьорили перехід до церкви, котра буде незалежною від Російської православної», – переконані автори видання The New York Times у тексті з підсумками Об’єднавчого собору в Києві.

«Російська православна церква втратить приблизно 30-40 % своїх прихильників та послідовників. Що ще важливіше, менша церква здатна взяти й підірвати зусилля Москви зобразити себе у ролі захисника всіх православних християн у всьому світі», – продовжують автори.

Утім, здається, втрати та істерики Москви – це останнє, що має нас турбувати сьогодні. Це був дійсно виснажливий рік, котрий перевіряв нас на стійкість і готовність до раптових ударів. Частину ударів, мусимо це визнати, ми пропустили, з іншою – впорались або продовжуємо боротись. Головне – ми стоїмо та продовжуємо боротьбу, попри бажання ворога побачити білий прапор з нашого боку.

Текст: Дмитро Журавель

Залишити коментар