Середа, 23 січня

Разом із чоловіком вони об’їхали Україну на «Запорожці». Вона не вважає себе феміністкою, скептично ставиться до перекладів російською мовою та прагне встигнути написати якомога більше. Інтерв‘ю з нею рідкість, шанс, котрий випадає далеко не кожному. Про життя та власні принципи легендарної письменниці, сучасну літературу, переклади, Чорнобиль, мову та відсутність страху зі слів самої Ліни Костенко у рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про життя та власні принципи

Ми з чоловіком об’їхали всю Україну на його маленькому «Запорожці». Цей автомобіль, скажу вам, пройде там, де «Мерседес» застрягне. Іноді письменник вважає, що Україна повинна знати його. А я завжди вважала, що мені потрібно знати Україну. Чоловік це розумів. Він виводив «коня» з гаража і віз мене берегами Дніпра, все далі і далі.

Мені дуже допомагала мама. Пам’ятаю, я дивувалась: як вона вміє все робити? А мама у відповідь казала: «Я теж нічого не вміла, поки моя мама була жива». І ось її не стало… А для мене пиріжок спекти це вища математика, щодо побуту вважала себе повною нездарою. Ну, думаю, невже не зможу нормальний обід приготувати чоловіку? Усі кулінарні книги прочитала, всі мамині поради задіяла.

«Нетипова» українка! Тому, до речі, і не сприймала заклик одного нашого поета: «Україна повинна підійнятися з колін!» Пам’ятаю, запитала у чоловіка: «Ти коли-небудь стояв на колінах?» «Ні». «І я не стояла», кажу. Значить, ми «нетипові» українці.

Мені дуже тяжко буває, коли справджуються мої прогнози. Так не хочеться, щоб вони справджувались.

Було би гарно, якби можна було сказати: «Все, зараз я себе гармонізую». Щоб можна було, як біцепси, накачати себе гармонією, красою та іншими гарними речами.

Мені здається, що я не дуже гармонійна людина. Завжди щось відчуваю, щось переживаю, щось хочу зробити.

Моє кредо: «А ти, Марку, грай». Так казала моя бабуся.

Не можу бути феміністкою, оскільки у мене був такий чоловік і є такий син. Жінка може дати чоловіку радість бути чоловіком. А він дає їй радість відчувати себе жінкою… Але при цьому я добре розумію, чому жінки стають феміністками в умовах нашої, чоловічої, цивілізації. Про це моя постчорнобильська повість «Записки українського самашедшого», котра, можливо, образить чоловіків. І, не будучи феміністкою, я покірно дякую моїм колегам чоловікам-письменникам, котрі жодного разу не були в Чорнобилі, коли вони хвалять мене за мужність.

Я не витрачала час на збори та «посиденьки» у президіумах (мене ж не існувало в офіційній літературі), на письменницькі тусовки, ресторани та кафе «Еней». У мене були тільки робота за письмовим столом та родина.

Я щаслива, що дорога спокус і нагород була мені завжди чужа. Що я мала моральне право написати: «Митцю не треба нагород. Його судьба нагородила. Коли в людини є народ, тоді вона уже людина… Моя свобода завжди при мені».

Про життя та власні принципи легендарної письменниці, сучасну літературу, переклади, Чорнобиль, мову та відсутність страху – зі слів самої Ліни Костенко у рубриці «Хто це...»

Про письменництво, літературний процес і «сучукрліт»

Письменник повинен мати долю, а не кар’єру.

Колись давно, ще за радянських часів, на якомусь симпозіумі всі виступали, говорили-говорили і хотіли, щоб Стейнбек щось сказав. А він мовчав. Нарешті його витягли, і він сказав знамениту свою промову, яка складалася з трьох слів: «Писатель должен писать!» Все! І сів! Це у мене завжди такий стан.

Даремно кажуть, що в нас немає літератури, немає читача, немає культури… Все у нас є. Для цього просто потрібне розуміння.

Прозу дуже важко писати. Вірші створюються паралельно, хоч лівою рукою, їх пишеш завжди, бо чуєш і бачиш віршами. Повторю: вірші сам пишеш, а проза тебе пише.

Моя форма спілкування хочу побільше написати, щоб встигнути. А так буде надруковане чи не буде… то не має значення.

Хто може потрапити до когорти класиків? Туди не потрапляють. Промине час, історія рубрикує. Ви думаєте, коли ми прийшли у літературу, знали, що ми шістдесятники? Та ніколи в житті! Ми були молоді гарні люди. Талановиті серед нас були люди. А потім історія рубрикувала…

Ви знаєте, як називається наш сьогоднішній літературний процес? Постмодернізм? Ні. Пофігізм? Ні. Андеграунд? Ну теж ні. Що то за підземка, коли кожний, що хоче, то й лопоче? Мені дуже це боляче.

Хтось з легкої руки сказав так абревіатуру: укрсучліт. А ви знаєте, що в корні того слова – суч, тобто «українська суча література» звучить…

Я би не хотіла, щоби талановиті люди заснували таку некрасиву течію – укрсучліт. Хай вони будуть українськими сучасними письменниками.

Політика діло сьогоденне, а поезія вічна. В початку бу­ло Слово. В початку людства. І в початку кожної нації. Кінець Слова може бути кінцем нації. І саме тому, що нам лелека не приніс у колис­ку Гомера, що «Слово про Ігорів похід» знайшов Мусін-Пушкін, а не, скажімо, Іван Вишенський, тому нам так і тяжко тепер.

Про переклад текстів

Я знаю, що мене перекладали у Вірменії. Мій вірш «Цаве танем». Я дуже люблю це прощання вірменське. Цаве танем, як хтось знає, – це коли ми прощаємось, я кажу: я ваш біль беру з собою. Це ж треба бути таким мудрим народом, як вірмени! І вони переклали цей «Цаве танем» вірменською мовою. Білоруси мене дуже добре перекладають, серцем перекладають. Поляки – «с переменным успехом». Якщо талановита людина, то і перекладе талановито.

У радянські часи я терпіти не могла перекладів російською мовою. Вони такі «накатанные», такі професіонали, вони перекладають все підряд: лауреатів премій, соцреалістів, попався їм Симоненко під руку – теж переклали. А переклад – це така ж творча робота, як поезія, як проза. А вони, як моя бабуся казала, «куди стрело, туди і брело». У Симоненка є такий вірш «Лебеді материнства». «Співали півні… Танцювали лебеді в мами на стіні». Російський перекладач, причому дуже відомий, перекладає: «… Пели петухи… Танцевали лебеди ко всему глухи». Я написала статтю «Танец глухих лебедей». Я її не встигла надрукувати, бо почались арешти переслідування і так далі, вона в мене і зараз лежить. От я так і ставлюся до перекладів на російську мову: це танец маленьких лебедят…

У Мічіганському університеті був семінар, дуже гарні люди, професура була така цікава… Я навіть не знала, що з кафедри російської літератури знають мене, була дуже зворушена. Але там був один русист. І він робив трошки шовіністичні вискоки: «Мы с вами один народ, какой там украинский язык? Испорченный русский!» А я так спокійно – я вже давно перестала хвилюватися через ці всі проблеми – кажу йому: «А ви мені перекладіть на російську мову – елементарно, рядок з нашої пісні української «закувала та сива зозуля». Він, бідолашний, захотів перекласти, і вийшло: закуковала та кукушка – какая? Седая – нехорошо. Сивая? Сивая буває тільки кобила! Так і не переклав! Бо в кожній мові є своя загадка, своя геніальність, просто це треба любити.

Про Чорнобильську зону

Коли я ще була членом Спілки письменників, після котрогось засідання прийшла розсерджена, хвора… І подумала, що хай собі співають «Ще не вмерла Україна», а я собі поїду туди, де вона вже вмерла. І поїхала в Чорнобильську зону.

Про життя та власні принципи легендарної письменниці, сучасну літературу, переклади, Чорнобиль, мову та відсутність страху – зі слів самої Ліни Костенко у рубриці «Хто це...»

Здається, така трагедія… Але з Чорнобильської зони я повернулася легка, весела, гармонізована. Я побачила там таку трагедію, порівняно з якою всі наші клопоти – дрібниці.

Питають, чи мені не страшно там, в Зоні. Не знаю, але у мене нема почуття страху. Чи це мені від природи не додано – я страху не відчуваю.

Про мову, народ, молодь та вбивство Гонгадзе

А чи не запізно українці питають, що робити? Треба було прораховувати з самого початку Незалежності. Треба було відстежувати, що з нею робиться.

Це геніальна нація. Давайте зробимо так, щоби цей народ більше не ображали. Давайте припинимо всі ідіотські речі, що відбуваються в Україні.

Нам треба створити таку атмосферу, щоб в людях прокидалося якнайкраще, і тоді ми допоможемо одне одному. І знову ж таки повторюю: всі влади повинні знати, що є найсерйозніша опозиція – чесні, порядні люди, які будуть боротися за своє гідне життя.

Коли ми разом, нас поєднує спільна аура. А потім кожен іде в своє життя. Але людина потребує свого кола. Якби існували такі кола, що об’єднували б, то була би інша ситуація.

Нечуваний тиск русифікації призвів до патологічних мутацій. Отже, потрібна не апологія цих мутацій, а їхня діагностика і лікування.

Мова – це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.

Як переконати молодь не від’їжджати? В нас уже 20 років виховують молодь так, ніби не потрібно ні патріотизму, нічого. За ці роки розвинувся пофігізм – через нього молодь їде.

Молодь сама все знає. Ніяких рекомендацій і настанов їй не треба давати, можна тільки бажати доброї дороги, розуму, совісті і таланту. Тобто щастя. Покажіть мені порядну людину, яка має свій фах, свою роботу і яка хоче в політику. Треба, щоби підростала молодь, яка свідомо йде в політику. Тільки не для влади і грошей, а щоб справді вона мала свою ідею, і тоді у нас будуть політики.

Про життя та власні принципи легендарної письменниці, сучасну літературу, переклади, Чорнобиль, мову та відсутність страху – зі слів самої Ліни Костенко у рубриці «Хто це...»

Історія з Гонгадзе не промине ніколи. Ніколи. Тому що це злочин, тому що коли генерали вбивають журналістів за замовленням, то це – крах. Все. Кінець. І треба прямо подивитися у вічі і примусити цю справу довести до завершення: так, щоб усі фігуранти стали відомі. Не дати суспільству забути про Гонгадзе, про Чорнобиль, про Голодомор – то обов’язок, насамперед, журналістів.

Є така японська примовка: «Переможе той, хто витримає на 15 хвилин довше». Я всім вам зичу витримати це все на 15 хвилин довше. І тоді на 16-й хвилині у нас все буде добре.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації. 

Залишити коментар