Понеділок, 17 червня

У тому, що Томос – наш, сумнівів вже не виникає ні у кого, навіть серед найбільших скептиків. Документ підписано, і вже завтра він опиниться в Україні. Opinion дізнався, на які зміни слід очікувати, як громади МП переходитимуть до ПЦУ, чого очікувати він РПЦ та яким питанням все ж є Томос – політичним чи релігійним?

До яких змін нам готуватись після отримання Томосу?

Як пояснив Opinion Дмитро Сінченко, голова ГО «Асоціація політичних наук», отримання Томосу є завершальним етапом створення незалежної української церкви, а окрім того – ще одним сигналом для вірян та священиків МП, котрі до цього часу сумнівались.

«Після отримання Томосу ПЦУ завершить процедуру отримання офіційного визнання як окремої помісної незалежної церкви, а діяльність Московського патріархату остаточно втратить свою канонічність на території України. Це стане сигналом до переходу вірян і служителів з МП, які наразі вагаються, до ПЦУ», – пояснив експерт.

Думку про те, що Томос стане новим сигналом для вірян МП, підтримав і Артур Карвацький, юрист, експерт з питань національної безпеки, оборони та законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. На його думку, кількість «переходів» має суттєво збільшитись, а ось РПЦ сприйматиме такі зміни дуже болісно, оскільки сфера її впливу звузиться ще більше і продовжуватиме зменшуватись і надалі. Окрім того, юрист не виключає, що авторитет і вага ПЦУ можуть стати об’єктом політичних апетитів.

«Саме по собі надання Томосу є завершенням процесу юридичного (з точки зору канонічного, тобто церковного права) становлення нової помісної православної церкви – Православна церква України. Фактично це стане останнім етапом становлення цієї церкви як повноправної помісної у православному світі. Це стане черговим сигналом для тих православних вірян, які ще досі перебувають у церкві Московського патріархату, але які вже давно прагнуть мати власну, саме канонічну, визнану церкву, таїнства якої не будуть підлягати сумніву. Простіше кажучи – це спричинить чергові хвилі “переходів” парафій Московського патріархарту у ПЦУ», – ідеться у коментарі для Opinion.

Декларувати не можна приховати: що робити із грошима українських заробітчан?Натомість політичний експерт Сергій Цигіпа вважає, що на особливі зміни очікувати не слід, та разом з тим отримання Томосу – це історична подія та остаточне знищення «пуповини» з РПЦ.

«Після отримання Томосу Православною церквою України не слід чекати на якісь принципові зміни, окрім моральної складової для українського суспільства. Це однозначно історична подія та величезний крок вперед, яким остаточно рветься багатовікова пуповина з РПЦ», – переконаний Цигіпа.

Лілія Брудницька, експертка центру структурної політології «Вибір», зазначила, що після отримання Томосу можуть початись «судові війни», ініційовані Московським патріархатом. Водночас цілком можливо, що РПЦ може змінити «тональність» своїх заяв та навіть своє позиціонування у цьому питанні.

«З отриманням Томосу нова церква буде остаточно легалізована у церковному православному світі, вочевидь, дістане юридичне оформлення в Україні, тому слід очікувати стрімкої інтенсифікації переходів парафій та / або окремих священнослужителів. Водночас із отриманням Томосу реальними стануть “судові війни” між православними церквам: для УПЦ (МП) це вигідно, насамперед, для привернення уваги до тих проблем, які можуть виникнути або загостритися», – розповіла Брудницька.

Яка процедура переходу громад МП до ПЦУ?

Масовий перехід громад після отримання Томосу прогнозує чимало експертів, але за якими правилами це все має відбуватись? За словами Дмитра Сінченка, поки що процедура не є чітко визначеною, а тому потребує додаткового законодавчого врегулювання.

«На жаль, процедура чітко не виписана, тому досі такі переходи були поодинокими й успішно оскаржувались у судах або фізично захищалися проросійськими бойовиками. Цю проблему має вирішити прийняття закону, який чітко регулюватиме питання переходів. Такий законопроект вже є, і він вже чекає на розгляд у сесійній залі.

Другою причиною негативного попереднього досвіду міжконфесійних переходів була відсутність політичної волі з боку керівництва держави. Станом на сьогодні ми бачимо, що такої проблеми, на щастя, немає», – пояснив експерт.

Думку Сінченка підтримала і Лілія Брудницькапідкресливши, що нині варто очікувати на зміни у законодавстві, адже поки що все виглядає вкрай непросто, а масові переходи можливі лише в межах окремих регіонів чи областей.

«Слід очкувати ухвали законодавчих змін, оскільки чинне законодавство є таким, що не закріплює ані парафію як територію із храмом, ані парафіян, ані самих священників за певною церквою. Завдяки цьому, до речі, стала можливою поява УПЦ Київського патріархату. Без змін масовий перехід громад вірогідний локально (у межах певних регіонів / областей / районів), причому це відбуватиметься не завжди (точніше, завжди не) мирно і спокійно. Причому другим актом такого переходу буде судова тяганина. Якщо Верховна Рада ухвалить зміни до законодавства, вірогідність сплеску міграцій громад є високою, але складно сказати, чи буде вона тривалою», – вважає експертка.

Артур Карвацький пояснив, що, насамперед, процес переходу регулюється статутом релігійної громади, а право на такий крок закріплене в українському законодавстві. Реалізація переходу відбувається у декілька кроків: створення ініціативної групи, розробка плану дій, загальні збори та перереєстрація.

«Це регулюється, передусім, статутом окремої релігійної громади, саме ж право “переходу” гарантоване Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації”, ч. 2 ст. 8 якого передбачено, що держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким чинним в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

Процес зміни підлеглості складається із декількох кроків. Спочатку створюється ініціативна група для скликання і проведення загальних зборів православної громади щодо зміни юрисдикції, це мінімум дві-три особи. Така група розробляє план дій (визначає етапи переходу, напрями діяльності на кожному етапі, налагодження контактів із представниками релігійного центру, до якого мають намір приєднатися, визначення конкретних часових меж – строків).

Наступний етап полягає у наданні людям об’єктивної інформації щодо історії та сучасного стану православ’я в Україн (це відбувається шляхом розповсюдження відповідних брошур, книг, медіа), організація обговорення цієї інформації.

Наступний крок – підготовка загальних зборів. Формується список учасників (кого включають у такий список визначає сама громада), список затверджується в органах місцевого самоврядування, за бажання повідомляються органи поліції – з метою забезпечення правопорядку.

Потім проводяться збори і за наявності відповідного рішення, здійснюється перереєстрація. Відповідно, якщо парафія переходить разом зі священиком, то він там і залишається, в інакшому разі він втрачає юридичну прив’язку до даної парафії», – прокоментував для Opinion юрист.

Що буде з МП у майбутньому, та чого очікувати від Росії?

Декларувати не можна приховати: що робити із грошима українських заробітчан?Сергій Цигіпа пророкує для Московського патріархату долю «звичайної релігійної секти» без повноцінного майбутнього в Україні. На думку експерта, МП, ймовірно, все ж таки де-юре стане частиною РПЦ, а протягом певного часу позбавиться будь-якого впливу в Україні. 

«На мій погляд, майбутнього для МП в Україні немає та на неї чекає доля звичайної релігійної секти. Росія, звичайно, намагатиметься негативно впливати на процеси в розбудові ПЦУ та тримати всі важелі МП під своїм контролем. Проте останній лист патріарха Кирила з черговими погрозами патріарху Варфоломею свідчить про слабкість позицій Москви в питанні становлення автокефальної Православної церкви України. Скоріше за все, Московський патріархат УПЦ таки стане частиною РПЦ де-юре та де-факто, включаючи назву, а протягом 10-20 років її вплив в Україні стане мінімальним», – вважає Цигіпа.

За умови збереження нинішнього політкурсу України, протягом найближчих років МП буде повністю «демонтовано», причому добровільно. У цьому переконаний Дмитро Сінченко.

«Якщо нинішній політичний курс керівництва держави не зміниться – МП за наступні п’ять років буде повністю демонтовано, причому відбудеться це цілком добровільно, і залишатиметься ця церква виключно на окупованих територіях, допоки вони не будуть звільнені. В той же час після перемоги над ворогом та деокупації наших територій українська церква зможе заявляти про свої права і на решту своїх канонічних територій, наприклад, Білорусі, про яку сьогодні воліють не згадувати», – пояснив голова ГО «Асоціація політичних наук».

«Від Росії варто очікувати сплеску антиукраїнського піару. У Володимира Путіна серйозні проблеми, вертикаль хитається навіть на неозброєне око, тож реакція буде бурхливою, емоційною та, можливо, з переходом у судову площину. Для Путіна важливо відвернути увагу від резонансних події у РФ, а також від соціально-економічних новацій. З іншого боку, у Кремлі ще не підшукали нового “ворога” (Україна на цю роль нездатна, бо порівняно мала, а гратися із США в такі ігри небезпечно), наша країна у цій ролі – поки що найкращий спосіб відвернути увагу росіян, котрі починають закипати (помітне падіння рейтингу Путіна), від внутрішніх проблем на релігійний конфлікт, що для чималої частки населення РФ важливий», – наголосила Лілія Брудницька.

Томос – це все ж питання релігійне чи політичне?

Дмитро Сінченко переконаний, що релігійні питання завжди є політичними. І особливо тісно з політикою пов’язані саме православні церкви на території колишнього Радянського Союзу. Втім, якщо заглибитись у це питання, на думку фахівця, може виявитись, що хрещення Русі – також цілком політичне рішення.

«Питання релігії, хто б там що не казав, завжди було і завжди буде політичним. Особливо тісно з політикою пов’язані православні церкви, особливо на територіях колишнього СРСР. Не варто забувати, що РПЦ було створено Сталіним фактично “з нуля” як окремий підрозділ НКВС після фізичного знищення духовенства в часи червоного терору, і такою ця церква на Росії залишається досі. А до жовтневого перевороту православ’я було офіційною державною релігією Російської імперії, і, відповідно, церква була складовою частиною державного апарату. 

Політичним питання православної церкви було і для українців. Так, українське козацтво завжди підтримувало православну церкву на противагу католицькій та греко-католицькій. Якщо заглибитись ще далі, то доведеться згадати, що і “хрещення Русі” було політичним рішенням князя київського Володимира, і рішення це супроводжувалось насиллям та репресіями над незгодними… Незалежність конфесійна – невід’ємна ознака незалежності державної. Тому не можна розрізняти, а тим паче протиставляти між собою релігійне і політичне. Між ними стоїть знак “дорівнює”», – пояснив Сінченко.

Батьківські комітети розбрату: «інструмент» для збору грошей чи необхідний елемент шкільної роботи?А ось Марина Багрова, членкиня правління міжнародної спілки «Інститут національної політики», наголосила, що наданання Томосу є переважно політичним питанням. На думку експертки, про це яскраво свідчать усі дії та істерики Росії та РПЦ.

«Питання надання Томосу має не релігійне, а величезне політичне значення. Релігійні суперечки виникають, коли постають питання про догматичні розбіжності. Наприклад, між католиками і протестантами або православними і мусульманами. Тут же одна і та ж православна конфесія, де після створення єдиної соборної православної церкви та наділення її канонічним статусом з боку керівництва РПЦ та її філії в Україні УПЦ МП виникли лише необґрунтовані претензії всупереч канонам православної церкви і здоровому глузду. Й ініціатором цих претензій є президент Росії Володимир Путін і політичне керівництво Росії.

Згадаймо, як після рішення Константинопольським Патріархатом про скасування передачі Київської метрополії Московському патріархату наступного дня президент Росії екстрено зібрав Раду безпеки. Створення ПЦУ і надання їй Томосу в Кремлі сприйняли болючіше, ніж вступ України в НАТО», – впевнена Багрова.

Томос – питання і політичне, і релігійне. А до того ж – питання національної безпеки. У цьому Opinion запевнив експерт з нацбезпеки Артур Карвацький

«Томос для України зараз є питанням і політичним, і релігійним, і питанням національної безпеки. Політичним – тому що ПЦУ стає одразу вагомим політичним суб’єктом, який впливає на настрої та думки своїх прихожан, яких нараховується мільйони осіб. Говорити про те, що політики не будуть використовувати такий інструмент, та й “церковне питання” узагалі в часи виборів – це як мінімум наївно, тому що тут церкву можна вважати продовженням політики – як з боку РПЦ і підпорядкованих їй в Україні структур, так і з боку ПЦУ, в той час як ці релігійні організації представляють собою у своїй ідеології щодо України діаметрально протилежні позиції.

Релігійним, тому що “церковне питання” давно назріло в Україні. Відчуття ізольованості під світового православ’я у прихожан УПЦ (КП) та УАПЦ, можливо, справляло хоч і не дуже значний, але відчутний вплив на обидві церковні структури. Наприклад, можна навести такі прикрі випадки, як змушування вірян до “перехрещування”, каяття за те, що відвідували релігійні заходи “розкольників”, і такі вже явно кричущі факти, як відмова уділення чину поховання для дитини, яка належала до іншої православної конфесії. 

Нарешті last but not least – це питання національної безпеки, адже в умовах гібридної війни чи гібридної агресії УПЦ (МП) не особливо приховувала свої явно проросійські настрої, що, однак, були і до конфлікту – балотування священнослужителів на виборах від проросійських політичних сил, використання переважно російської мови у побуті та несприйняття української мови як мови богослужіння та проповіді, нарешті – відверта відмова від вшанування жертв голодоморів, політичних репресій тощо. Така політика активно нав’язувалася вірним УПЦ (МП) і була нормою впродовж останніх років, зокрема й до 2014 року, коли президент Віктор Янукович фактично взяв під свій протекторат і опікунство церкву Московського патріархату. За таких обставин втручання держави в релігійні справи можна розцінювати не стільки як забаганку конкретних осіб, а як необхідність забезпечення національної безпеки, що є безпосередньою функцією держави.

Однак, аспект національної безпеки має й іншу сторону – дії влади провокують наростання внутрішньорелігійного конфлікту. Не потрібно забувати того, що УПЦ (МП) – це величезна кількість прихожан, як старшого, так і молодого віку, які беззаперечно поділяють її ідеологію і ніколи не сприймуть ідею автокефалії. Тому найближчим часом із високою вірогідністю можна очікувати конфліктів і навіть відкритих сутичок між прихильниками різних релігійних інституцій. Саме тому політика держави повинна також зосереджуватися на запобіганні та припиненні таких конфліктів, значна частина яких буде інспірована зовнішними чинниками і передусім – спецслужбами держави-агресора, які діють також і на території України. Не будемо забувати слова Отто фон Бісмарка: “Війни виграють не генерали, війни виграють вчителі та парафіяльні священики”», – підсумував фахівець.

Текст: Дмитро Журавель

Залишити коментар