Вівторок, 19 березня

Табір ВС-389/36-1. Пермський край, Росія. Початок 80-х років. Василь Стус відбуває вже другий свій термін – і останній. Влада максимально пильно стежить за кожною значимою особою. «Рецидивістів» рівня Василя Стуса – навряд чи більше, ніж членів політбюро. Навіть якщо влада спить, то заплющує тільки одне око, друге – безсонне. У тьмяних коридорах в’язниці ходять озброєні охоронці – часом голосно стукають підборами об цементну підлогу, часом крадуться, як коти, тихесенько відкривають вічко в одну з камер і дивляться – що там робить в’язень. «Якщо ми приймемо рішення самоспалитися, то я готовий. Але на довготривалі зусилля я вже не годен. Не маю сили», – каже в’язень Левко Лук’яненко. «Біда мені з цими “плохими” вівцями. Скільки сидиш – усе на них оглядайся», – понуро відповідає Василь Стус. Його незламність, безкомпромісність і майже нереальна спроможність постійно перебувати на межі нервового напруження дивувала й лякала товаришів. Але інакше він не міг. І хтозна, чи йому самому було так уже легко вживатися з собою…

Народився 6 січня 1938 року – якраз тоді, коли державна репресивна машина одне за одним пускала в люд свої вогненні покотьола. Був четвертою дитиною в селянській родині, яка тоді мешкала на Вінниччині. Аби уникнути примусової колективізації, батько Семен Дем’янович прийняв непросте рішення – кинуте все, завербуватися на хімічний завод, обрубати корені. Так дворічний Василь опинився в Сталіно (Донецьк).

У 1944-1954 роках вчився в школі. Закінчив зі срібною медаллю. Вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту. Ще в студентські роки став активним учасником літературного об’єднання «Обрій». Тоді ж почав писати вірші. Здобувши вищу освіту, три місяці вчителював у сільській школі, потім два роки служив на Уралі. Десь у цей час відкрив для себе великих німецьких поетів – Гете і Рільке. Запоєм їх перекладав. Згодом ці переклади, а їх було більше ста, конфіскували й, імовірніше за все, знищили.

Василь Стус: «Народе мій, до тебе я ще верну…»

У 1959 році в газеті «Літературна Україна» вийшла перша добірка віршів Василя Стуса зі вступним словом Андрія Малишка. Здавалося б, публікація в такому серйозному виданні, у рупорі спілки письменників, мала б стати точкою відліку до блискучої кар’єри радянського поета. Але цього, звичайно, не сталося. Совість, оголена, як нерв, сприйняття соціальних і національних несправедливостей як особистих, невміння приховувати своє ставлення до реальності – усе це, ясна річ, працювало не на користь. Навпаки.

З початку 60-х років Василь Стус знову вчителював, якийсь час працював підземним плитовим на шахті «Октябрська» в Донецьку, обіймав посаду літредактора в газеті «Соціалістичний Донбас». Поки не вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві зі спеціальності «теорія літератури». Саме під час перебування в аспірантурі Стус підготував і здав до видавництва свою першу збірку творів «Круговерть», написав чимало статей, зробив десятки перекладів. Життя начебто впевнено йде вгору, набирає обертів, прагне свого золотого полудня.

А потім настав вересень 1965-го. Прем’єра фільму Параджанова «Тіні забутих предків». Кінотеатр «Україна», Київ. Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Юрій Бадзьо на стихійній акції протесту закликали партійне керівництво та суспільство засудити арешти української інтелігенції. То був перший політичний протест проти репресій у післявоєнний час. За це Василя Стуса поки що тільки відрахували з аспірантури, але колесо життя в ту мить затремтіло, спинилося – і покотилося геть в інший бік.

З того часу Стус заробляв на життя, як міг – працював у Центральному державному історичному архіві, знову – на шахті, а ще на залізниці, на будівництві, навіть у метро. Незважаючи на пильний нагляд агентів КДБ, багато подорожував разом із друзями. Одружився з Валентиною Попелюх. Перекладав і писав. Проте ні першу його збірку «Круговерть», ні другу – «Зимові дерева» не надрукували. Однак поет наче й не зважав на ці тривожні знаки. У відкритих листах до спілки письменників, до Верховної Ради, до Центрального комітету Компартії вперто, аж затято критикував тоталітаризм, до якого держава поверталася після короткої відлиги. Вказував на відновлення культу особи, викривав порушення прав людини, протестував проти арештів інтелігенції. Знову і знову. Неухильно. Послідовно. Він, звичайно, знав, чим це все може обернутися і обов’язково обернеться. Він передбачав наслідки. Проте інакше поводитися Василь Стус, певно, просто не міг. Не вмів.

Василь Стус: «Народе мій, до тебе я ще верну…»

Василь Стус із дружиною Валентиною Попелюх і сином Дмитром

«Василь Стус – людина рiдкiсної моральної обдарованости, голос сумлiння у свiтi розхитаних i розмитих понять чести, правди, порядности. Вiн зберiг свiй стиль до кiнця. I це було основою його трагедiї. Вiн нiс даровану йому iскру Божу з гiднiстю i лицарською одвагою, не згинаючись i не обминаючи. На такiй дорозi поети гинуть». (Євген Сверстюк)

Перший арешт – 12 січня 1972 року. Майже дев’ять місяців Стус провів у слідчому ізоляторі. Устиг навіть сформувати збірку – «Час творчості». У вересні 1972 року його було засуджено до п’яти років позбавлення волі й трьох років заслання – за «антирадянську агітацію й пропаганду».

«Стали в пригоді» суддям і «фахові» висновки старшого наукового співробітника Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Арсена Каспрука – про збірки Василя Стуса «Зимові дерева» та «Веселий цвинтар». Каспрук зокрема пише: «радянське життя постає як добровільний допр, де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п’яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер… не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до “поета”, що так порочить свою землю і свій народ… Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль».

«…на руках цього доктора філології моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць», – скаже Стус у своєму коментарі на вирок суду. І вирушить у мордовські табори…

У Мордовії Василь Стус теж писав, але більшість віршів вилучили і знищили, лише деякі потрапили на волю. Після закінчення терміну ув’язнення Стус жив у селищі імені Матросова в Магаданській області, працював на золотих копальнях. Звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР – прохав позбавити його радянського громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…»

«Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним». (Любомир Гузар)

Повернувшись із заслання до Києва в 1979 році, одразу ж приєднався до гельсінської групи захисту прав людини. Бути членом цієї організації наприкінці 70-х – це був крок чи не страшніший за прохання позбавити громадянства. Василь Стус поводився так, ніби втрачати йому було вже нічого. Між тим, удома його чекали дружина і син. Аби забезпечити родині хоч якесь убоге існування, Стус пішов працювати на завод. Про «інтелігентнішу» роботу він уже не міг навіть мріяти. Аспірантура, статті, переклади, передмова Малишка – все це залишилося в минулому, повернутися до якого вже було неможливо.

Другий арешт – у травні 1980 року. Цього разу Стуса визнали вже небезпечним рецидивістом і «припаяли» десять років ув’язнення і ще п’ять – заслання. Адвокатом був Віктор Медведчук. Василь Стус відмовився від адвоката. Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».

З листопада 1980 року Стус перебував у таборі ВС-389/36-1, Пермський край.

«В “одиночці” тяжчі умови, але маєш самоту. Діставши книжечку віршів Рільке німецькою мовою, він узявся перекладати його елегії. Працював “запоями”, ночами спати не міг – добре, що в камері і вночі світиться. А камера його була в самім куточку бараку: декотрої ночі наглядачі туди й не заглядали. Та й чути їх, коли йдуть. Якщо, звичайно, не підкрадаються. Тож часом уранці відчиняються двері:

– Ну, Стус, давай, что ти там насочінял за ночь.

Стус мовчки стає в кутку, у голій камері ніде щось сховати…»

(Зі спогадів Василя Овсієнка)

Василь Стус: «Народе мій, до тебе я ще верну…»

Табірні наглядачі знищили останню збірку Василя Стуса «Птах душі», написану на нарах. Там було близько 300 віршів. Хтозна, чи можна осягнути, якої непоправної шкоди завдано цим українській літературі другої половини ХХ століття. Мабуть, не можна.

«Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас… Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». (Василь Стус, із «Табірного зошита»).

Стус не корився. Кілька разів оголошував сухе голодування. Закликав товаришів голодувати. Грубив наглядачам і тюремному начальству, за що часто опинявся то в карцері, то в камері-одиночці. Його обшукували особливо ретельно й принизливо. Йому кроку не давали ступити без нагляду. Недремне око влади, у поле зору якого він свого часу потрапив, відтепер не склеплювалося ні на мить. Стусові не давали не те що писати власні твори. Навіть перекладати не дозволяли. «Кажете, що поклали мої рукописи в склад за зоною. Та я знаю, що ви хочете, щоб від мене нічого не залишилося, як я загину… Я вже не пишу свого, тільки перекладаю. То дайте мені можливість хоч щось завершити…»

«– Стус, где ты?

– У якійсь душогубці імені Леніна-Сталіна! І Ґатіна-татарина!

Згодом Василь на роботі, енергійно закручуючи механічною викруткою ґвинтики, імпровізує: “За Леніна, за Сталіна! За Ґатіна-татарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму вбгаєш?”» (Зі спогадів Василя Овсієнка)

Його смерть – досі нерозкрита таємниця. Існує декілька версій. Перша – серцевий напад. Друга – самогубство. Третя – смертельний удар важкими нарами, навмисне відкрученими від стіни наглядачем. Четверта – переохолодження. Навряд чи ми колись дізнаємося, як усе було насправді, але через кілька днів удові Василя Стуса таки ж повідомили про смерть чоловіка. Валентина Попелюх придбала цинкову домовину й рушила в дорогу. В аеропорту кагебісти категорично не радили вдові брати домовину – тіла все одно не віддадуть. «…найгуманніший у світі совєцький закон не дозволяв забирати чи перепоховати тіло померлого в’язня, доки не закінчиться трив його ув’язнення. Так що мертві залишалися під арештом». (Василь Овсієнко)

Аж у 1989 році, завдяки клопотанням численних друзів та однодумців, прах Василя Стуса перепоховали в Києві, на Байковому цвинтарі. 1990 року прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року, а також вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. Того ж року Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований.

1991 року за збірку «Дорога болю» Василь Стус був посмертно нагороджений Державною премією ім. Т. Шевченка. У 2005 році йому посмертно присвоїли звання Героя України.

Як добре те, що смерти не боюся

i не питаю, чи тяжкий мiй хрест,

що перед вами, суддi, не клонюся

в передчуттi недовiдомих верст,

що жив, любив i не набрався скверни,

ненависти, прокльону, каяття.

Народе мiй, до тебе я ще верну,

як в смертi обернуся до життя…

(Василь Стус)

Текст: Сергій Осока

3 комментария

  1. Олександр on

    Чому не вказана назва населеного пункту де була колонія-адже пермський край дуже великий і так само мав багато колоній, ще від сталінського режиму.

  2. Pingback: Матеріали із сайту Opinion Так думає Україна. Особистості: О.Забужко, В.Стус, М.Вовчок, М.Хвильовий, О.Кобилянська, І.Калинець – Urkland. Персональ

Залишити коментар