Вівторок, 18 червня

Самі вдома

Макс стояв на зупинці, вдихаючи передноворічний туман. Оля вже склала свій останній іспит, відписалася у Telegram і їхала до нього в маршрутці. Вийшла усміхнена і змерзла. Пташеня. Пальці, мов лід.

– А ти хвилювалася, − поцілував її м’яко.

– Ну, він же не всім автоматом поставив. І ніколи настрій не вгадаєш, − почала виправдовуватися, як усяка відмінниця.

По дорозі зайшли до магазину, взяли пляшку недорогого вина, вирішили – усе одно за продуктами доведеться потім іще йти.

У Ярика батьки поїхали до Праги. Цілий тиждень хата вільна! Макс попередив своїх: удома сьогодні не ночує. Батьки розуміли: син дорослий, діло молоде.

Компанія збиралася швидко. Дівчина Ярика, Катя, давно вже була на місці, Ваня прийшов одним із перших – у нього сьогодні іспитів не було, підтягувалися інші. Коли Макс із Олею дісталися будинку, там уже вирувало життя: у передпокої – розкидане взуття, наче п’яна сороконіжка повернулася з корпоративу, ллється вода в душі на другому поверсі, ввімкнені комп’ютерні екрани й телевізор, гамір, сміх, запахи з кухні.

Ярик зустрічав гостей білою емаллю зубів:

– Нє, ну, скільки на вас чекати! Учтіть, найкращі місця розібрані; спати будете на килимку, − білої емалі стало ще більше, а горло видало приємний на слух ритмічний видих.

Хазяїн хати був пофігістом. Ніхто не бачив його не в гуморі. А головне – він нікому не заважав. Орда одногрупників і друзів одногрупників мігрувала будинком; він часом ішов і відкривав свій ноут, одягав навушники та трошки стріляв по ворожих танках, а потім знову повертався до тимчасових квартирантів.

Взагалі, Ярик був балакуном і веселуном. А Макс навпаки – інтровертом, якому, утім, вдавалося бути душею компанії. Вони познайомилися три роки тому на першому курсі. Сусідні факультети, одна курилка. Бог його зна, але попри відсутність звички читати, попри любов до тупого репу, попри надмірну енергійність у спілкуванні, Максові Ярик подобався. Так буває: наче нічого спільного, а добре разом.

Справді, довелося їхати за провізією – у студентському товаристві їжа зникає, наче міраж у спеку. Макс узявся запікати м’ясо під цибулею, картоплею і подрібненим сиром. По-перше, він інколи любив куховарити; по-друге, щиро вірив, що краще за нього ніхто не зробить. Коли вся багатоповерхова конструкція гарно розмістилася на жаровні, дівчата зі сміхом дістали телефони, аби сфотографувати процес.

– І мені скинь, − попросив Макс, і надіслав фото матері.

«Нічого собі! Шикуєте!» − «А то!».

Потім сміх за столом, тости, голоси перебивають одне одного, знову сміх. Усім було смачно й весело, як тільки буває смачно й весело у 20 років.

– Усе-таки думаю йти працювати, − сказав Макс Ярику, коли всі почали поступово розходитися, і вони залишилися за столом утрьох із Олею. – Дуже хочу потрапити до майстерні того чувака, пам’ятаєш, говорив тобі?

– Тоді треба скласти портфоліо, − раціонально зауважив Ярик. − Ти маєш прийти й показати, що ти вмієш робити.

– Та що я, у біса, вмію робити! Я ж до нього хочу прийти повчитися. Ти бачив його роботи?

Оля швидко знайшла сторінку в Instagram й протягнула Ярику телефон. Хлопці ігнорували цю соцмережу.

– Нє, круто, − погодився Ярик, погортавши зображення. – Усе одно маєш щось написати в резюме. Бо як переконаєш узяти тебе на стажування?

Макс почав перебирати свої вміння – скіли, як то кажуть.

– Я, приміром, у молодших класах ходив у гурток судномоделювання. Такі нарукавники вдягав, − Макс показав на собі, які були нарукавники. – Пам’ятаю, перший рік майстрував маленький човник із дерева. Уявляєш, цілий рік довбав однин отакенький човник? – пальці Макса наче тримали невидиму сірникову коробку. – Пам’ятаю, працювали ми за спільним великим столом, і навпроти мене хлопець один стояв…

Дитячі спогади, наче розірвана кіноплівка, вмить вихопили уривчасті кадри: противний хлопчисько стоїть навпроти, рот у нього не закривається, сам він нічого не робить, тільки страшенно дратує Макса. Коли наставник Григорій Леонідович вийшов із майстерні в сусіднє приміщення, цей бовдур почав іще й лізти Максові під руку. Макс якраз колупав стамескою дно свого човника. Спалах гніву – і стамеска встромилася в палець бевзя. Миттєво приснув струмінь яскравого кольору. Хлопчина розревівся. Макс встиг злякатися – зараз повернеться Григорій Леонідович і дасть на горіхи. Майстер повернувся, але влетіло постраждалому. За недотримання правил безпеки. Макс дивився у вічі зарюмсаному візаві. Здасть – не здасть? Не здав.

– Так це був ти?! – несподівано й голосно скрикнув Ярик.

Усі збіглися на кухню – ще ніколи не чули, щоб Макс так реготав.

Тетяна Монахова

Залишити коментар