Середа, 23 січня

Він почав підбирати перші мелодії у п’ять років, а згодом тікав із музичної школи на футбол. Якось Параджанов просив його вкрасти вуличний ліхтар, а потім продав йому ікону. Про життя та шлях до музики легендарного сучасного композитора, робочі моменти та актуальні проблеми – зі слів самого Мирослава Скорика в рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про батьків, дитинство, Сибір та перші творчі кроки

Мої батьки не були музикантами. Вони закінчили Віденський університет: батько опанував історію, мама – хімію. Потім вони приїхали на викладацьку роботу до Львова. Тато також займався етнографією. Він є одним із засновників товариства «Бойківщина» в місті Самборі. Батьки музикували: тато – на скрипці, мама – на фортепіано.

Я вже з п’яти років підбирав мелодії на піаніно

Коли мав років шість, у мене був буквар із віршиками. Став писати на них музику. У перший день свого навчання у звичайній загальноосвітній школі батьки вирішили показати мене Соломії Крушельницькій. Ми прийшли до неї в гості. Вона попросила мене щось заграти на фортепіано. Ноти на той час я вже знав. Почав грати й раптом зупинився. Сказав, що не продовжуватиму, бо інструмент фальшивить. Вона зрозуміла, що в мене абсолютний слух. Наступного дня мене віддали до музичної школи на фортепіанний відділ.

У дитинстві півроку тікав із музичної школи на футбол. Коли про це дізнався батько, то поговорив зі мною «по-мужськи». Дуже хотів, аби я став композитором.

Коли родину вивезли до Сибіру, мені було дев’ять. Уночі постукали, сказали: збирайтеся. Посадили в телячі вагони. Везли майже місяць. Людей повно. Ми спали на полицях.

У Сибіру жили в бараках. Дали нам помешкання маленьке. Я з батьками там жив і ще троє людей.

Ми повернулися до Львова 1955-го. Я того ж року вступив у Львівську консерваторію на композиторський факультет. Бо після семирічки не мав права вступати на скрипальський чи фортепіанний.

Система сталінських репресій полягала у відсутності системи. Вислати або й стратити могли інтелігента, націоналіста, навіть щирого комуніста, а причиною могло бути будь-що, наприклад бажання відібрати житло. Головна мета – аби усі боялися, знаючи, що ніхто не є захищеним від сваволі.

На засланні не було музичної школи-десятирічки або музичного училища. Я закінчив звичайну семирічну музичну школу по двох факультетах – скрипці та фортепіано. Музичної семирічки та звичайної 10-річної загальної освіти тоді вистачило, аби вступити до консерваторії у Львові.

Про життя, власні погляди та переконання

Я мало про що мрію. Якихось амбіцій не маю. Усе ж таки дечого досягнув.

Хочеться більше відпочивати. Я був спортивною людиною. Мав навіть якісь розряди. Любив ходити Карпатами. Багато їздив на байдарках.

Зараз у мене одне хобі  збираю гриби, ходжу горами. Я вже зробився навіть спеціалістом. Думав, що це безпечно. Аж поки років п’ять тому не пішов по гриби в гори. Часом місцеві ставлять капкани на диких кабанів – завуальовані ями. Іде кабан чи кабанча, падає туди й вибратися не може. І я впав у ту яму. Вдарився об кам’яний виступ лівим плечем. Переломив його. Це було кілометрів за два від дому. Яма – мені по шию. ​Вибрався сам. Десь через дві години дійшов додому. Потім викликали скору поміч, відвезли мене до Львова.

Хтось сказав, що мистецтво не любить лінивих, так що, коли йде робота, я відповідаю за те, що написав, і це не значить, що я легковажно до цього ставитимуся. Зрештою, більшість композиторів писали на замовлення. Бетховен усі твори писав, Моцарт – також.

Композитору важко ввійти в іншу національну традицію. Тому що кожна місцина має свою особливість. Для того, щоб увійти у традицію іншого народу, потрібно з десяток років. Навряд чи це дало б позитивний результат. Навіть маючи таку можливість – я розумів, що моє місце у своїй країні.

Не знаю, чим я пишаюсь. Це вже не мені вирішувати, і від мене це не залежить. Критики і слухачі нехай вирішують.

Я нiколи не озвучую своїх мрiй. Бо вiрю: коли назвеш цiль, тодi важче її здiйснити.

Я – професіонал. Є завдання – я стараюся його виконати. Як вийде, так вийде.

Талісманів не ношу. Але не люблю, коли мені зичать успіхів, якщо вони стосуються конкретної справи. Якщо в тебе концерт і хтось бажає прекрасно заграти – це образа.

Для мене найважливіше – я бачу, що слухачі гарно сприймають музику, що вони її розуміють і навіть якось так відповідно реагують. Але це не так легко зробити, і це треба мати почуття часу, почуття свого стилю і, разом із тим, як зробити так, щоби ця музика знайшла якийсь відгук.

Стиль – це людина, це не мої думки. Стиль – це вираз тих емоцій, які ти маєш, і якщо в тебе є емоції відповідні, то з’являється стиль. І також праця.

Про творчість та роботу

Я не хочу бути цинічним, але почав тому, що мене попросили написати виконавці. Першою з них була моя добра знайома. Ми дружили з дитинства; у мене були гарні стосунки з нею, коли я працював у Києві. Ми жили в одному домі й узагалі зустрічалися, тому, власне, виникла ідея написати віолончельний концерт. Так і пішло…

Для мене немає різниці, чи пишу я на замовлення, чи суто для себе. Я відповідаю за те, що пишу, і не даю собі спуску. Хоч особа замовника часом може й не викликати симпатій, відкидаю все негативне й зосереджуюся.

Часом приходить натхнення. Але частіше треба довго працювати. Якось поділився з журналістом планами, що збираюся писати симфонію. Він зробив заголовком: «Це буде симфонія!». Із тих пір жодної симфонії не написав. Тому наперед не кажу, над чим працюю. Це розхолоджує, гальмує. Коли ти щось зобов’язаний зробити, не виходить нічого.

Гадаю, у музиці мають поєднуватися всі напрямки життя: і гумор, і гострі моменти.

Я завжди цікавився народною музикою. Щороку я відпочивав у районі Бойківщини, де слухав народних музикантів, моменти з творів та мелодій, яких я потім включав у свої власні. Тут також був цікавий фольклор – гуцульський. Я працював над тим, що збирав разом із групою дуже цікаві наспіви, гри різних цікавих гуцульських інструментів. Цей фольклор органічно ввійшов у мою професійну музику.

Цікавився джазом. Колись у Львові створив ансамбль «Веселі скрипки», де намагався українську музику посилити джазовими елементами, ритмами. Тоді появилися різні пісні і стилі не в звичайно-традиційному стилі для української пісенної музики, із фольклористикою, а в загальних тенденціях світової й саме джазової музики.

Вважаю, якщо композитор є професіоналом, він повинен творити в усіх жанрах.

Композитор ніколи не може знати, що і як у нього народжується. Це відбувається спонтанно. Ніколи не відомо, чи стане написаний твір улюбленим для слухачів. Часом композитори кажуть, що відчувають, ніби хтось за них пише музику. Може, це й не зовсім точно. Та щось у цьому все ж таки є. Звідкись отримуєш певні імпульси, які потім виливаються у мелодії…

Про свою легендарну «Мелодію»

Мені дали завдання: ця музика мала договорювати те, що не можна було сказати у фільмі. Я думаю, це було причиною того, що я дійсно довго працював над нею, допоки знайшов таке вираження в музиці думок, почуттів, переживань… І стала вона популярною, тому що розповідає про нерозказане.

У мене є багато інших мелодій, але чомусь саме ця, як кажуть, «пішла». «Мелодію ля-мінор» я писав, коли подивився матеріал до фільму. Завдання було досить складне, бо фільм був антиукраїнський, але сам режисер просив мене музикою передати певний підтекст.

Вона якось пішла так широко, що я не можу навіть цього зрозуміти. Може, хтось із музикознавців скаже, завдяки чому.

Я однаково люблю кожне своє творiння. Звiсно ж, приємно, що «Мелодiя», окрiм того, що була музикою до фiльму, живе ще й своїм життям. Нещодавно я бував у Ватиканi, де вiдзначали вiдновлення церкви, яку побудував Йосип Слiпий. I менi було вкрай приємно, коли Блаженнiший Святослав Шевчук попросив зiграти «Мелодiю» на бiс. Вiн сказав, що коли служив за кордоном, то ця музика наче повертала його в Україну…

Моя «Мелодія» годиться для будь-яких переживань – несправедливість, співчуття, надія… Після виходу фільму я зробив обробку цього твору ще й для скрипки.

Про сучасну українську музику, проблеми та тенденції

В історії музики були різні періоди. Останні 10 років був такий собі відхід від класичної музики, та за останні п’ять років спостерігаємо повернення молоді до класичних зразків. Молодь знову починає цікавитися класичною музикою, ходить на серйозні концерти, що дуже приємно. При таких обставинах можна з надією дивитися на це питання.

Після засилля естради, причому низькопробної, яка дуже погано вплинула на академічну музику, зараз відчувається цікавість до глибин класичної музики. Молодь наче вже починає тягнутися; намітилася нова спіраль – Бах, Моцарт тощо, так що, може, і до нас дійдуть колись.

Пропаганда української класичної чи академічної музики – це завдання, яке просто наболіло. Дуже важко академічну українську музику розповсюджувати і в Україні, і особливо за кордоном. І це дуже болюче, адже ми знаємо: коли наша музика пробивається на якісь концерти за кордоном, вона отримує дуже гарну оцінку. Значить, вона цього заслуговує.

Ми не є якісь там вигнанці, які повинні просити подачки, а маємо повне право на участь у знакових музичних проектах. Хоча тут дуже багато перешкод, бо неможливо «вдарити» концертом по іноземних продюсерах та довести їм своє право на участь.

Я за те, щоби держава приділяла більше уваги серйозній музиці, допомагала їй фінансово.

Нам важко пробитися в інші країни, бо кожна держава плекає свою музику. Але коли це вдається, нас прий​мають дуже добре. Наша музична культура – і композиторська, і виконавська – отримує дуже високі оцінки поважної зарубіжної критики. Шанувальники весь час запитують мене, де шукати диски. А мені нічого відповісти, бо в Україні нема в дискографії серйозної музики. На заході – повно, але пробитися на той ринок тяжко. Для цього треба працювати над якістю записів, а у нас же тих студій… та що студій – фірм, які б «просували» українську академічну музику, нема.

На жаль, зараз на українській естраді знову здебільшого домінує така собі українсько-селянська музика, банальна стилістика, не завжди обтяжена змістом.

На сцену повертається банальна пісенна стилістика, яка деколи сходить до гірших зразків. І це сумно. Хоча є нині й цілком непогані зразки сучасної музики. Можу сказати, що мені подобається музика Тараса Петриненка, Святослава Вакарчука.

Масові смаки та запити стають дедалі ницішими, і нема на те ради, що з цим робити – невідомо. Раніше попса була хоч у якихось межах, а зараз – просто пошесть.

Про знайомство та роботу з Параджановим

Коли перед Параджановим постало питання музики до фільму, він поїхав до Львова, аби знайти композитора із Західної України – укоріненого в місцеву автентику. У музичній редакції львівського радіо йому запропонували твори кількох композиторів. Із-поміж них – мій твір, який йому дуже сподобався.

Пізніше редактор мені розповідав, як Параджанов сказав із кавказьким акцентом: «Этот кампазытор будэт писат музыку к моэму филму».

Він мене знайшов і сказав: «Я делаю гениальний фильм, а ты должен написать гениальную музыку». Мені не сподобалася його поведінка – відразу на «ти»… Я не знав, як маю реагувати, хоча, думав, що хтось інший на моєму місці був би щасливий, що сам Параджанов робить йому пропозицію. І я відмовився писати музику до цього фільму, надіслав Параджанову телеграму про це. Але Параджанов не відступив. Через два тижні знову приїхав до Львова, розмовляв зі мною вже іншим тоном; ми чудово поговорили, і відтоді стали друзями.

Параджанов – своєрідна людина. Працювати з ним було дуже цікаво, та часом нелегко. Він – людина, яка любила музику, трішки грав на скрипці, навіть учився вокалу. Дуже екстравагантний.

Параджанов збирав різні антикварні речі. Одного разу підходить до мене й каже: «Слухай, у під’їзді, на вулиці Леніна, висить гарний залізний ліхтар. Можеш його вкрасти й подарувати мені?». Була ще ситуація, коли він просив, щоб я купив у нього ікону. Я купив. А через рік він приносить мені гроші й каже: «Поверни мені ікону». Це мене дуже здивувало, на що він відповів: «Розумієш, там прокуратура цікавиться цими іконами». Тоді я пішов до Бориса Возницького і подарував цю ікону Львівській галереї.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації.

Залишити коментар