Середа, 23 січня

Режисерка Оксана Войтенко вже вдруге береться за створення костюмованого історичного фільму про УПА. Перший – «Кордон Віри», створений за мотивами оповідання Володимира Винниченка, – об’їздив безліч українських кінофестивалів і навіть потрапив на Каннський кінофестиваль до секції Short Film Corner-2017. Друга робота – «Син мій» – в активній фазі зйомок. Його прем’єра планується влітку 2019 року. В інтерв’ю Оpinion Оксана розповіла про свій шлях в кіно, перші досвіди зйомок, кліп «Гей, пливе кача», свої короткометражні роботи, а також поділилася планами щодо майбутньої екранізації твору Івана Багряного «Сад Гетсиманський».

Розкажи про свій шлях в кіно. З чого він починався? Який перший досвід зйомок?

Мій шлях в кіно розпочався досить давно, я рухаюсь до мети дуже повільно, але зате дуже цілеспрямовано. Ще одразу після школи намагалась вступити в КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого, але тоді це не вдалось. Вступила на бажану спеціальність «Режисура ігрового кіно» лише з третьої спроби. Між невдалими спробами почала самостійно знімати різні ролики, репортажі, кліпи, навчилася монтувати і працювала на телеканалах режисером монтажу. Першою адекватною роботою став кліп на пісню у виконанні «Піккардійської терції» «Гей, пливе кача», знятий у 2010 році. Через чотири роки і пісня, і кліп стали символами Майдану. Зараз він має більше 2 млн переглядів. Це дало мені поштовх зробити все-таки фінальну, вдалу спробу потрапити в омріяний університет і займатися професією всерйоз.

Що тобі дали телебачення та реклама? Як ти оцінюєш цей досвід зараз?

По-перше, я засвоїла відеомонтаж та основи створення комп’ютерної графіки. Саме монтаж вважаю поки що своєю сильною стороною як режисера. Для мене все в кіно – це монтаж. Також це дало любов до динамічного розвитку історії.

На телебаченні високий темп розповіді дуже важливий, якщо не зацікавити глядача за п’ять секунд, він просто перемикне канал.

Для режисера будь-який минулий досвід є важливим, він формує його стиль, його особливості світосприйняття.

Нещодавно дивився твій короткометражний фільм «Обід на двох». Дуже круте і смішне кіно. Розкажи трохи про нього. Чи плануєш повертатись у комедійний жанр?

Так, дуже хочу знову звернутися до жанру комедії, хоча якраз із почуттям гумору в мене проблеми. Все сприймаю занадто серйозно. Але працюю над цим. Хто вміє жартувати – той править світом. Зараз веду переговори з чудовою сценаристкою Мариною Островською, з якою познайомилась на пітчингу «Терраріуму» – курсів для сценаристів, організованих Дмитром Сухолитким-Собчуком. У неї є прекрасна комедійна історія, впевнена, що в нас вийде чудовий короткометражний фільм.

Постер до фільму «Кордон Віри»

Фільм «Кордон Віри» був знятий за оповіданням Володимира Винниченка «Момент». Чим тебе привабила історія? Що найважче було на зйомках? І чи задоволена ти результатом?

Привабила історія саме своєю динамічністю, гострим сюжетом, що є досить рідкісним для української класичної літератури. Хоча оповідання написано в дуже ліричному ключі, у нього був потенціал стати захоплюючим пригодницьким фільмом. Я не вважаю «Кордон Віри» прямою екранізацією оповідання, скоріше – за мотивами. У фільмі головною героїнею стала дівчина, з’явилися герої комісара і його поплічників, яких не було в оригіналі, дію перенесено в ранньо-весняну холодну пору, із 1911 року – в 1922 рік, а із сцен, прописаних в оповіданні, залишилася тільки сцена зустрічі героїв, сцена перетину кордону і сцена прощання.

Вважаю, що саме такий підхід, за мотивами, – єдиний можливий при перенесенні літературного твору на екран, якщо ми хочемо отримати в результаті повноцінний фільм.

Монтаж фільму «Кордон Віри»

Сценарій писався півроку, було до 20 драфтів. У нас була чудова команда, тому зйомки проходили досить легко і з натхненням. Було важко шукати необхідні локації – ми з оператором Антоном Борисюком поставили собі високу планку в цьому питанні. Знайти хорошу натуру в Київській області не так вже й просто, тим більше не маючи доступу до професійних баз локацій. Ми дуже багато їздили навмання, щось шукали в інтернеті, щось підказували знайомі, але, врешті, натура стала великою удачею фільма. Природа в кадрі – дуже потужний режисерський інструмент. Ми стали першою групою, яка провела зйомку в єдиній печері природного походження в Київській області. Але найбільше пишаємося фінальною сценою в полі, яке відзняли в «золоту годину». Ми зробили три виїзди на зйомку в це поле, бо той час, в який ми могли знімати, тривав дійсно не більше години.

Одна з нагород фільму «Кордон Віри

Мюзикл «Гуцулка Ксеня» Олени Дем’яненко. Як працювалось на цьому проекті?

Обожнюю цей фільм, бо став першим проектом, де отримала роботу в кіно. Працювала там на позиції асистента з акторів і за сумісництвом кастинг-менеджера. Пишаюся організацією кастингу на роль головної героїні – гуцулки Ксені.

Олена Дем’яненко – одна з найкращих українських режисерів, вона дуже тонко відчуває акторів, завжди бере в роботу цікаві історії, вона художник в повному значенні цього слова. При цьому вимоглива, ставить високу планку і собі, і команді. Коли бачиш, скільки себе вона вкладає у створення фільму, то хочеться так само викладатися заради результату.

Я думаю, в плані працелюбності режисер має бути прикладом для всіх учасників групи. Як тільки ти сам собі дозволяєш розслабитися і «забити», все падає. І це працює навіть у комерційних проектах.

Зараз ти в активній фазі зйомок свого наступного короткого метру «Син мій». Як я розумію, це вже не студентська робота. Тема дуже дотична до «Кордону». На якому етапі зараз знаходиться виробництво фільму?

«Син мій» – якраз студентська робота. У тому значенні, що я іще сама студентка. Взагалі, за моїм спостереженням, студентські роботи відрізняє тільки величина бюджету й укомплектованість групи. Над цим фільмом працює частково команда із «Кордону Віри», а частково – нові учасники зйомки. От із командою нам стабільно щастить, і тільки завдяки чудовій команді витримуємо високу планку. Зараз у нас є третина відзнятого матеріалу, на січень запланована вже зйомка другої третини, а в березні все дознімемо. Через обмежене фінансування знімаємо дуже повільно, хоч це і короткий метр. Але я впевнена, фільм «Син мій» вийде і видовищним, і новаторським в підході до теми Української повстанської армії.

Кадр із фільму «Син мій»

Надихнув на цю історію реальний випадок, який стався у жовтні 1946 року в Івано-Франківській області. В криївці разом зі своєю вагітною дружиною та побратимами переховувався провідник Карпатського краю Ярослав Мельник – «Роберт». НКВС отримав інформацію, що криївка «Роберта» споруджена десь у малодоступній місцині гори Яворини біля села Липа Долинського району. Протягом тижня полк НКВД проводив ретельний пошук повстанської криївки. 31 жовтня місце схованки було знайдено і розпочався бій, який тривав до ночі 1 листопада 1946 року. Ярослав Мельник загинув разом із дружиною, кількамісячним сином та побратимами. Іншу дитину – дівчинку – дружина провідника встигла передати в село знайомим на виховання. Сценарій фільму створювався на основі спогадів рядових бійців УПА. Також співавтором сценарію і військовим консультантом є боєць добровольчого батальйону ОУН Анатолій Соболевський, який перебував у зоні АТО. Сучасність і минуле поєднуються у фільмі, щоб створити реалістичний образ війни, яка може знищити людину і фізично, і духовно.

Зйомки фільму «Син мій»

За сюжетом Орест, командир повстанського загону, разом зі своєю вагітною дружиною Євою та кількома бійцями переховується в лісі. Повстанців оточує загін НКВС під керівництвом капітана Змієва. Під час запеклого бою Єва народжує дитину. Намагаючись врятувати свого чоловіка і його побратимів, Єва розкриває свою таємницю: батько дитини – Змієв. Орест постає перед важким вибором між жагою помсти ворогу і милосердям.

Короткометражний фільм «Син мій» – це історія про вибір між ненавистю та любов’ю, про те, як перемогти і залишитися при цьому людиною.

Зйомки фільму «Син мій»

Не зважаючи на те, що знято на цю тему вже досить багато українських фільмів, цей історичний період не розкритий повноцінно. Іще немає такого фільму, який би вичерпав тему. Всі попередні фільми про УПА приправлені такою порцією патріотизму, що їх дивитися і сприймати всерйоз дуже важко. Їхні герої – не люди, а функції. Психологізмом та осмисленням проблеми повстанців та радянської влади виділяються два фільми, один з яких знятий ще за часів Радянської України – «Вишневі ночі» режисера Аркадія Микульського – та «Останній бункер» Вадима Іллєнка. Цікаво, що «Останній бункер» – екранізація повісті російського радянського письменника Леоніда Бородіна «Перед судом».

Розкажи трохи про команду, яка працює над створенням фільму?

Дехто працює з нами ще з часів зйомки попереднього фільму «Кордон Віри» – оператор-постановник Антон Борисюк, піротехнік Олексій Смаглій, постановник трюків Андрій Маслов-Лісічкін. Але є і нові талановиті учасники зйомки, серед них такі «кити» знімального процесу, як художник-постановник Вікторія Янчук та виконавчий директор Катерина Банах. Команда якось дуже просто збирається, ти робиш діло, і люди підтягуються, захоплюючись цим. Значить, робиш хороше діло.

Зйомки фільму «Син мій»

Виконавці головних ролей: Орест – Денис Шевченко, Єва – Вероніка Шостак та капітан загону НКВС Змієв – Роман Мацюта. Це чудові професійні актори, надзвичайно типажні та харизматичні. Ми дуже довго шукали саме Ореста. Денис Шевченко – це взагалі відкриття для нашого кіно. Дуже не вистачає акторів саме його типажу – мужній чоловік 30-35 років. Таких українських акторів можна просто перелічити на пальцях однієї руки. Загалом проглянули близько 700 на різні ролі в фільм. Робили оголошення у фейсбуці, на сайті Acmodasi – це найбільша інтернет-база для пошуку акторів в Україні, також зверталися до професійних кастинг-директорів. До зйомок у фільмах молодих режисерів актори ставляться дуже позитивно, скажімо так, їх це не лякає. А для декого саме студентська зйомка є віддушиною, адже студенти і початківці дуже часто ставляться до своїх зйомок набагато ретельніше, краще готуються, більше репетирують з акторами. У нас чудовий ансамбль із семи акторів на основних ролях. Кожна репетиція стає для мене джерелом натхнення продовжувати зйомку нашого фільму.

Зйомки фільму «Син мій»

Наскільки зараз історичне кіно важливе для боротьби із міфами, зокрема, щодо УПА?

Я би сформулювала це питання трішки по іншому – це не для боротьби з міфами, а для створення позитивних переконань у нашому суспільстві. Не буду говорити за далеке минуле, але те, що я спостерігала за своє життя, – це зміна тенденції в кіно з «українці-жертви» на тенденцію «українці-переможці». Зараз, оскільки в країні ведеться війна, ця зміна особливо яскрава. Адже потрібні нові солдати, які братимуть участь у цій війні. І держава добивається цього, зокрема, і з допомогою кіно. Саме для цього проводився і конкурс «патріотичного кіно» від Міністерства культури, і присутня на постійній основі секція в конкурсі Держкіно «Героїзм воїнів, які захищають Україну». Але, на мій погляд, ніщо не може виправдати героїзацію вбивства однієї людини іншою. І фільм про війну має право на існування тільки як засудження війни. Найпронизливішим таким фільмом я вважаю «Іди та дивись» Елема Климова.

Зйомки фільму «Син мій»

Наш фільм говорить про те, що головна цінність – це людське життя, незалежно від того, з якого боку барикади ти стоїш. Якщо це всі розумітимуть, не буде жодних барикад. Якщо ти внутрішньо сильний, поважаєш своє життя і життя інших людей, цінуєш культуру свого та іншого народів – ніхто на тебе не нападатиме і ти не будеш вимушений вбивати, хоча би для самозахисту.

Які перешкоди найчастіше зустрічають молоді режисери, які хочуть зняти кіно в Україні? І як мотивувати себе рухатись вперед?

Єдина перешкода – це відсутність бажання знімати. Якщо в тебе є ідея і ти вважаєш її дуже важливою хоча б для тебе самого, то знайдеш способи її реалізувати. Якщо ти знімаєш історичний фільм або фантастику – так, це буде трішки важко у фінансовому та організаційному плані, трошки довше часу займе вирішення цих проблем. Але обмеження є джерелом цікавих рішень. За сценарієм у нашому фільмі мав бути великий бій між повстанцями і загоном НКВС. Але це надзвичайно дорого в реалізації. І я знайшла рішення, яке тільки підсилило драматургію та ідею фільма – показати в кадрі з цього бою тільки поєдинок Ореста і Змієва.

Вже відзнято 40 % хронометражу, близько 10 хвилин. А залишилося 15 хвилин незнятого матеріалу.

Чому обрали саме краудфандинг як спосіб дофінансування фільму (на ресурсі razomgo.com проект фільму зібрав майже 18 тис. грн із потрібних 60 прим. ред.)?

Мені здається, що задумка фільму відгукнеться в душах багатьох українців. Наше кіно йде трохи всупереч тому уявленню про війну, яке зараз формується на державному рівні, тому на офіційну підтримку ми не розраховуємо.

Якщо умови будуть сприятливими, то в лютому знімемо наше маленьке, але дуже трудомістке кіно, і в липні завершимо постпродакшн – монтаж, зведення звуку, кольорокорекцію та створення оригінальної музики. Хочемо присвятити прем’єру до Дня незалежності України.

Майже половину фільму вже знято за приватні кошти двох благодійників. Частково доклала я і свої кошти. Фінансувати власні фільми – це дуже поширене явище, якщо ти ще студент або режисер-початківець. Університет не фінансує жодним чином роботи своїх студентів, максимум – ти можеш взяти деяке технічне обладнання чи костюми, інколи отримати дозволи на безкоштовну зйомку в локаціях, які є державними. І в цьому є велика проблема всієї галузі кіно- та телевиробництва. Якщо тебе ніхто не знає, потрібно зняти яскраве кіно, яке викличе цікавість у продюсерів. Це найпоширеніший спосіб входження в професію, якщо ми говоримо саме про роботу режисером в кіно.

Як би це божевільно не звучало, але я вірю в те, що можу передбачати майбутнє. Ще в 2010 році разом із друзями зняли відеокліп на пісню у виконанні «Піккардійської терції» «Гей, пливе кача». Через чотири роки ця пісня, а разом з нею і кліп стали символами Майдану і Революції гідності. У кліпі була історія про те, як син іде на війну і гине на ній, а мати божеволіє з горя. Коли почалася війна, мене не покидає відчуття, що це я її притягнула цим кліпом. Хочу тепер зняти фільм про те, як війна закінчилась, принаймні для головного героя. І вірю, що вона для країни теж закінчиться перемогою. Але не перемогою в зброї, у кількості жертв, а перемогою силою духу і поваги до життя.

Оксана Войтенко на зйомках фільму «Син мій»

Яким ти бачиш розвиток українського кіно та індустрії загалом?

Мені поки що важко з упевненістю говорити за всю індустрію. Мені як глядачу бракує жанрової чистоти в наших фільмах, а також чіткої орієнтації на вікову категорію. Більшість фільмів робляться «напівшишечки». І не то, і не то. Ніби творці бояться здатися занадто «примітивними», «однозначними», хочуть ускладнити фільм, а в результаті втрачають глядача. Коли фільм – наче драма, і наче як трошки екшн, і ще й трошки як комедія, і ще й претендує на фестивальне визнання, то ти не можеш отримати від фільму сильного емоційного потрясіння, а саме за цим йдеш в кіно. Потрібно бути концетрованішими, чітко розуміти, яку основну емоцію переживе глядач при перегляді фільму. Добре працює основний жанр у парі з вкрапленнями емоційно протилежного (наприклад, трилер плюс еротика, бойовик плюс комедія), але не більше. Більше – це складно, і поки що в нас це не працює. Подолати страх бути «примітивним» вдається тільки виробникам комедій. Це міркування, які я для себе поки що практикую. Самій цікаво, який буде результат.

Оксана Войтенко на прем’єрі фільму «Кордон Віри»Кор

Які плани творчі плани на майбутнє?

Зараз основне завдання – достойно закінчити фільм «Син мій». Також зняти все-таки короткометражну комедію, про яку згадувала вище. А глобально – вже почала роботу над отриманням всіх необхідних документів для створення повнометражного фільму за мотивами книги Івана Багряного «Сад Гетсиманський». На початку 90-х книга вже була екранізована, але саме тому, що творці фільму були занадто близькі до тексту, фільм не вдався. Вважаю, що цей фільм важливий не тільки в Україні, а і для світової спільноти.

Розмовляв Валерій Пузік

Фото з особистого архіву Оксани Войтенко

2 комментария

  1. Прославлять надо героизм, благородство,, мужество и доблесть защитников УКРАИНЫ. Не надо героизировать пацифистов, космополитов, и безразличных ОСОБЕЙ..

Залишити коментар