П'ятниця, 20 вересня

Перший із польської Небесної Сотні

Трагічно загиблий учора мер польського міста Ґданська Павел Адамович був людиною багатьох чеснот. Пишу про це не лише тому, що De mortuis aut bene, aut nihil – про мертвих або добре, або нічого; підтвердженням цьому є й факт, що мешканці міста 20 років поспіль переобирали політика своїм градоначальником.

Саме за каденцій Адамовича Ґданськ перетворився на одне з найбагатших польських міст. На приклад того, як можна дбати про історичну спадщину, розвивати туристичну привабливість і водночас залучати колосальні інвестиції в економіку. Як індустріальний центр і порт можуть дбати про культуру, завдяки якій назва міста гучно звучала по всій Європі.

Європа для Павла Адамовича не була порожнім словом чи географічним фактом. У цьому сенсі важливість постаті цього політика складно переоцінити, адже вся його робота була спрямована на те, щоб у Ґданську було більше Європи, а в Європі – більше Ґданська. Він наче повертав своє рідне місто на карту великої Європи, виривав його з усіх «залізних завіс» і посткомуністичних провінцій, щоб слава цього багатого порту знову звучала на весь континент.

Народжений у Ґданську, Павел Адамович став також дитиною genius loci цього міста, перейняв його характер і вільнодумство. У своїй політичній діяльності він вибудовував Ґданськ як porto franco – відкритий до світу, народів і культур порт, де знайдеться місце для кожного. Де немає місця для ненависті й приниження, де різноманіття стає синонімом спільного багатства.

Під цим кутом здобутки Павла Адамовича вийшли далеко за межі Ґданська й Польщі. Він залишався одним із тих, на кому тримається ідея об’єднаної Європи. Кого християнське співчуття спонукало відкривати двері в місто для біженців, яким загрожувала смерть. Кого відчуття солідарності у битві за свободу штовхало на підтримку київського Євромайдану, а пізніше – й загроженої у Польщі української меншини. Він перебував у опозиції до польської влади, яка насміхається з демократії, ділить громадян на кращих і гірших, а об’єднану Європу готова проміняти на власноруч збудовану національну клітку.

Адамович боровся за гуманістичні й ліберальні цінності, намагався допомагати нужденним сам і ставати в цьому прикладом для інших. Саме тому день нападу – свій вихідний! – він провів на вулиці, працюючи волонтером для благодійної акції. Коли феєрверк сповістив про успішне завершення заходу, логотипом якого є велике серце, на Адамовича напав убивця. Цілився в серце мера, а потрапив у серце польської демократії.

Бо ця трагічна смерть є лише символом того, що відбувається в Польщі протягом останніх років. Як у законах театрального мистецтва: якщо на стіні повісили рушницю, то колись вона мусить вистрелити. Мова ненависті, яка вже кілька років за повного потурання польської влади затоплювала країну, вихлюпнулася назовні. Політика поділу, яку започаткували Качинський і Ко: на правильних і неправильних громадян, на патріотів і зрадників, на поляків та інших, почала давати свої результати. Спочатку в інтернет-погрозах, потім у нападах на представників національних меншин та іншомовних у громадському транспорті й на вулицях, а позавчора продовжилася ударом у серце порядної й чесної людини. Психічна хвороба нападника є лише доброю метафорою того, в яке агресивне божевілля заганяють польське суспільство.

На жаль, це ще не кінець. Джин, випущений із пляшки, лише починає свій моторошний танок. Попри абсолютно варварське вбивство людини з бездоганною репутацією, під новинами про його смерть лавиноподібно з’являються радісні коментарі – мовляв, «так йому й треба», «лібералові» і «зрадникові».

Павел Адамович став першим із польської Небесної Сотні. Невинною жертвою, яка померла за Польщу і Європу, за Польщу в Європі, за поляків як європейців. Його вбила атмосфера підлості й ненависті. Вбила, але не перемогла – просто тому, що Небесну Сотню перемогти неможливо. Ми, українці, добре про це знаємо.

Андрій Любка

Залишити коментар