Середа, 17 липня

У дитинстві вона мріяла стати продавцем продуктового магазину, а за поведінкою більше нагадувала «пацанку». Вона була в політиці, але все одно не ставила її вище за спорт. Їй пропонували виступати за інші країни, але вона вірить у нашу. Про дитинство та перші успіхи відомої української фехтувальниці, політичне минуле в «Партії регіонів», спортивні правила та секрети, Крим та підтримку наших захисників – зі слів самої Ольги Харлан у рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про дитинство, власні принципи та переконання

У дитинстві я була страшною непосидою – носилася, як навісна; колінки постійно в зеленці. Дружила найчастіше із хлопчиками; майже всі канікули проводила у бабусі. Ох і лупцювала вона мене свого часу! Тепер я їй за це дуже вдячна.

Мама розповідає, що за мною постійно потрібно було слідкувати. Тільки відвернешся – уже втекла кудись. У рік висіла на турніках. Давати здачі також навчилася з дитинства.

Смак дитинства – м’ятне драже «Тік-так». Коли була маленькою, мій дядя, брат тата, часто купляв ці цукерки. Ще обожнювала намазувати хліб кетчупом – це був мій улюблений бутерброд.

Хотіла стати продавцем у продуктовому магазині. Приходила до мами на роботу та уявляла, що, коли виросту, теж буду стояти біля прилавку та давати всім решту. (сміється)

Іноді так хочеться ще трохи побути дитиною. Усі ці перемоги роблять тебе надто дорослим. І відпочивати хочеться, як у дитинстві: дуріти та балуватися.

Я три роки займалася бальними танцями. Наче все виходило, але були фінансові проблеми. Заняття платні, і раптом їхня вартість якось зненацька збільшилася. Плюс треба було витрачатися на костюми.

Моя мрія – щаслива родина. Хочу, аби всі мої рідні були здоровими, нічого не потребували та завжди були поряд. Усе інше мені дає фехтування.

Фото: kizeeva.com

Чого я не можу сприймати серйознотак це фільми про мушкетерів. У тому як вони фехтують більше акторської майстерності, ніж спорту. Д’Артаньян ніколи не переміг би в поєдинку із професіоналом.

Головне – це сила духу, завзятість, прагнення до перемоги, ніколи не здаватися, іти далі, намагатися ще й ще, поки не вийде.

Якщо людина сильна, то її так виховали. Кажу з особистого прикладу, тому що моя мама – це дуже сильна людина. І я беру з неї приклад.

Спокій – точно не для мене. Я з тих, хто на змаганнях любить поговорити. Якщо просто сидіти, коли в голові багато думок, то іноді можна передумати. Якщо в мене є кілька годин до бою, то я можу спокійно з кимось поспілкуватися, посміятися навіть. Іноді це корисно.

Ніколи не страждала зірковою хворобою. Завжди намагаюся ставитися до людей зі щирістю та добром.

Є різна популярність. Бути відомою у світі спорту мені подобається, а якщо говорити про всенародну популярність, то я її не відчуваю. Звісно, неприємно, коли лізуть у моє особисте життя та роблять із цього новину. Така популярність нікому не потрібна.

Знаходжу мотивацію в сім’ї, яку радують мої перемоги, і безумовно в очах українців, які вболівають.


Про шлях до спорту та перші успіхи

На фехтування мене привів мій хрещений батько, він же перший тренер – Анатолій Шлікар. Якось сиділи на дачі, і він запропонував мамі спробувати мене віддати на фехтування. Мама погодилася – я одразу пішла на шаблю.

Я сама особливо не обирала, але через рік занять зрозуміла, що шабля подобається більше. Це моє.

Коли я прийшла в школу фехтування, у мене не було своїх кросівок, своїх шаблі та маски. Довгий час, близько двох років, я під час тренувань використовувала спільний інвентар – брала нагрудник, шаблю, маску із загального ящика.

Коли я лише починала, перші три роки в мене не було такого результату. Поки я лише починала розуміти, що таке фехтування, поки воно мені лише починало подобатися… Я тоді ще вирішувала подобається воно мені чи ні.

Мені просто було цікаво, адже мені було не зрозуміло, що це за залізні штуки, чому люди кричать, чому так все швидко відбувається. Я нічого не розуміла, але мені було цікаво це відчути зсередини.

Я любила фехтувати з хлопцями, адже вони сильніші та більш швидкі. Навіть зараз усі кажуть, що я фехтую, як хлопець. Але я наполегливо тренувалася. Це мій характер, я хотіла стати кимось.

Коли в мене стало виходити, я показувала якийсь результат, то зрозуміла, що це моє. Я почала вигравати й мені це подобалося, почала перемагати хлопчиків. Коли ж у 14 років отримала свою першу заробітну плату, зрозуміла: о, буду тут.

Про спорт, власні правила та успіх

Головне у фехтуванні – не забивати голову сміттям, не звертати уваги на підвищену відповідальність та скинути із себе зайвий тиск. Просто фехтувати у своє задоволення.

Я ніколи не переконана в перемозі. Шабля – непередбачуваний вид спорту, тут все залежить від одного моменту.

Коли досягаєш такого результату, який передбачає медаль, – це просто непередавані відчуття. Це почуття не можна описати словами. Треба його пережити самому.

У мене було багато тренерів. Вони були достатньо вимогливими, але ніколи на мене не кричали. Можливо, я не давала приводів. Тоді як з іншими спортсменами вони були доволі різкими, і час від часу виховували їх.

Я не знаю жодного чемпіона, котрий сидів на лавці та виграв золото. Скільки сліз, поту, крові, нервів та сил було витрачено на це. Кожна медаль цінна, навіть якщо вона не золота. Адже ти знаєш, як багато для неї працював.

На фехтувальній доріжці намагаюсь поводитися добре. І люблю, коли мої суперники так само поводяться зі мною. Загалом, коли йде чесний бій. Адже часом суперниці навмисно тягнуть час, сперечаються із суддями, дозволяють собі міцне слівце.

Я досі щоразу нервуюся перед фехтуванням. Це може бути будь-яке змагання. Думаю, що кожен спортсмен має бути таким.

У фехтування я закладаю й особисті якості. Наприклад, у житті мене неможливо переспорити. Якщо я права, то права. Буду доводити до кінця. Так само й у спорті – буду сама собі та іншим доводити свою правоту, розбирати кожний удар, поки не зрозумію, у чому помилка.

Фото: kizeeva.com

Моральний стан та правильний психологічний настрій – по суті головні складові мого успіху. Якщо ти виходиш на доріжку з думкою про можливу поразку, нічого хорошого тебе не чекає.

І в житті, і в спорті ніколи не слід недооцінювати суперника. Важливо його поважати.

Фехтування – творчий вид спорту. Можна робити колосальні речі. Навіть не топовий спортсмен може використовувати свої резерви повністю. Не можу сказати, що я технічно прекрасний спортсмен. Але на той самий шпагат я можу впасти, у мене це взагалі не заплановано.

Кумир для мене – це, звісно, Сергій Бубка. Його заслуги перед спортом заслуговують окремої похвали. Ну, а такі зірки спорту як Усейн Болт чи Майкл Фелпс, думаю, є прикладом для будь-якого спортсмена.

Я хочу поїхати в Токіо (Літні Олімпійські ігри 2020, – прим. ред.), бо мрію про золоту медаль Олімпіади. Після цього міркуватиму, що робити далі. Якщо перемогла б у Ріо, могла би залишити спорт. Але не зараз. Мені потрібне золото.

Усі свої медалі я присвячую сім’ї і своїй країні  тим людям, які вболівають за мене, які разом зі мною хвилюються перед кожним стартом, і тим паче тим людям, які мене й мою країну захищають. Якби не вони – я б не змогла вибороти медаль для України і, можливо, не мала б взагалі куди повертатися зі змагань.

Про спорт в Україні та проблеми

Якщо б хтось із представників влади запитав мене, що варто у спорті зробити в першу чергу, гадаю, я б у першу чергу назвала умови для тренувань. Зали – це ж найголовніше для спортсмена. Це, без перебільшення, усе його життя.

Не знаю, хто конкретно винен у тому, що спорт в Україні знаходиться в такому жалюгідному стані. Але в будь-якому випадку все йде від уряду. Якщо у влади немає любові до спорту, то про що можна говорити. Виходить, що ми існуємо всупереч цим усім труднощам. А ми – це просто люди, які хочуть просто добре працювати та отримувати своєю працею олімпійські медалі.

Не потрібно порівнювати спорт той, що за кордоном, і той, що у нас в Україні.

Фото: Вадим Герасименко

Прикро іноді зустрічати в Україні людей, які навіть не знають, що таке фехтування. Кажеш людині: «Я займаюсь фехтуванням», а вона тобі: «Що це таке?». Зараз, правда, таке буває рідше, ніж раніше.

Мені не раз пропонували виступати за інші країни. Люди бачать, що в нашій країні зараз справи йдуть не дуже добре, і бачать перспективного спортсмена, який може принести медаль, і готові давати для цього всі умови. Але я не погоджуюся. Тому що вірю: усе в нас налагодиться.

Про політичне минуле

Це було після Олімпійських ігор у Пекіні. Нам з Оленою Хомровою запропонували, аби ми стали членами «Партії регіонів». Ми погодилися. Я була молодою; мені було років 18-19, це мені не заважало. А для них це було як обличчя, Олімпійська чемпіонка. Про те, що буде далі, я не думала.

Протягом цієї моєї політичної діяльності я не отримувала від цього ніякого, по-перше, морального задоволення й ніякого грошового. У будь-якому випадку, якщо деякі думають, що я ж там заробила мільйони, то нічого подібного – це було суто на громадських засадах.

У політиці я була діючим спортсменом, і я вважаю, що зробила неправильний вибір. Для мене головним був та є спорт, а суспільство хотіло від мене якихось дій у політиці. У мене не було на це часу. Були інші пріоритети, і це грало проти мене.

Те, що я була в «Партії регіонів» у міській раді, призвело до того, що в нас зараз є фехтувальний зал у Миколаєві. Я боролася за це разом із нашою фехтувальною школою.

Не можу сказати, що я підтримувала всі рішення, котрі приймалися в цій партії чи взагалі в політиці, я була далекою від цього. Можливо, займала чиєсь місце. Було багато запитань: «Навіщо ви це робите? Ви просто займаєте місце». Я кажу: «Я не займаю місце, я можу піти, але мене ніхто не відпускає, проблема цьому».

Коли це все починалося, події в 2013-му, я відразу ж пішла. Я вже до цього була близька до такого рішення, а це ще стало величезною причиною, щоби цим більше не займатися.

Взагалі політика – це дуже дивно та глибоко. Я не хочу в це влазити. Зараз спортсмени йдуть до Верховної Ради. Я б не радила їм цього робити.

Про Україну, підтримку військових та повернення Криму

Я громадянка України і мрію, щоб моя країна була в тих кордонах, які мала в 1991 році. Я люблю Україну і хочу, що вона була суверенна, демократична й незалежна.

Крим – це дійсно моя окрема любов. Те, що відбулося, анексія півострова, якщо називати речі своїми іменами, – це просто недопустима річ.

Мені важко відповісти, наскільки реально повернути Крим і що для цього треба зробити. Але залишати все, як є – точно не можна.

Після анексії Криму я там жодного разу не була, не хочу й не буду туди їздити, доки півострів не повернеться в Україну. Це окупована територія, а відтак – це тимчасово не моя країна.

Для мене дуже важливим є те, що за мене, за нашу команду вболівають наші військові на Сході. Вони насправді стежать за спортом. Я не знаю, як їм це вдається, – вони думають про країну, про свої сім’ї, про своє життя, але пишуть, що знаходять розраду, вболіваючи за нас. І це також мотивує і розчулює до сліз.

Фото: Вадим Герасименко

Із росіянками напряму про політику, про ситуацію між країнами, війну ми не говоримо. Вони знають, що для нас ця тема болюча й непроста… Думаю, вони прекрасно розуміють, що відбувається насправді між сусідніми країнами.

У нинішній непростий для країни час нам всім бракує історій успіху – Україна дуже сильна, і вона обов’язково переможе. Це доводять наші спортсмени зокрема.

Наш гімн мають чути частіше, наш прапор має підійматися вище…

Своїми результатами, стараннями, досягненнями й медалями ми, спортсмени, намагаємося також приблизити перемогу. Хоча б на рівні підтримки військових – емоціями від наших перемог.

Ми воюємо у своєму світі  – у спорті. На майданчику показуємо, хто насправді сильніший, якщо змагатися за правилами.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації.

Залишити коментар