Неділя, 21 квітня

Офіційна президентська виборча кампанія триває менше місяця, а виборці уже втомилися від гучних заяв і взаємних обвинувачень політиків, суперечок у колективах і родинах. Про те, як не дати себе обдурити під час президентських перегонів у 2019 році, як справитися з маніпуляціями ЗМІ, що таке токсична пропаганда та як вона руйнує спільноти, чи новим є явище, яке називають «постправдою» Opinion дізнавався в медіаексперта, доктора філософських наук Олексія Панича. 

Олексій Панич: «Політична сила, за якою немає історичної правоти, завжди більше бреше»

Пане Олексію, сьогодні часто можна почути, що майбутні вибори в країні відбудуться фактично за нових умов, які вчені називають «постправдою». Що ви вкладаєте в це поняття, і чи насправді в сучасному світі змінилося ставлення до істини?

Поняття «постправди» я вважаю досить парадоксальним. Хай би яке визначення «постправди» ми взяли, я зможу навести приклади з історії – 500, 1 000, або навіть 2 500 років тому – коли явище, яке сьогодні називають «постправдою», уже було наявним у суспільстві. Саме тому мені важко в будь-якому визначенні постправди знайти те, що характеризує нашу нову добу. От кажуть: «Настала доба постправди». Ну покажіть мені щось таке, чого в історії не відбувалося раніше.

Два типові приклади. Якщо вважати, що «постправда» – це стан, коли ми ще вчора знали: от є правда, а от – неправда, а тепер все перемішалося – і ми не знаємо, що є правдою, то такий стан уперше в історії чітко зафіксований близько ІV століття до Різдва Христового (хоча може таке траплялося й раніше, але ми не маємо про це письмових свідчень). Античні греки тоді потрапили в ситуацію інтелектуальної революції – через вибух софістики та появу майстрів слова й переконування. Ці майстри почали хизуватися, що можуть переконати людей у будь-чому. Горгій пише панегірик «Похвала Елені» – тій самій Елені Троянській, яку люто ненавиділа та проклинала вся Греція за Троянську війну. Лукіан пише «Похвалу мусі» – здавалося б, абсолютно некорисній, нікчемній істоті. Отак вони крутили очевидністю, доводячи, що насправді все не так, як здається. Таке може статися, коли виникає розрив між людиною і довкіллям, коли людина раптом зневірюється в тому, що її інтуїтивні, успадковані переконання правильні.

Такі ситуації траплялися й пізніше. У цьому сенсі можна говорити, що людство переживало хвилі постправди. Коли ми втрачаємо інтуїцію вчорашнього дня, втрачаємо те, що вчора здавалося такою беззаперечною правдою – ми розгублені. Бо тепер треба наново по клаптиках збирати світ. У такому стані невпевненості людина швидко стає жертвою демагогів, тобто «народоводців» – буквально перекладаючи грецьке δημᾰγωγός. Уже Платон писав зневажливо про тих демагогів. І в цьому сенсі, якщо визначати постправду, то це абсолютно не нове явище.

Інше популярне визначення постправди я знайшов у британському словнику: постправда – це коли емоції стають важливішими за факт. Даруйте, будь-який софіст користувався цим. По-перше, жоден факт нічого не означає у відриві від погляду. Факт – сам по собі ніякий; кожен факт треба осмислити. Що таке «осмислити»? Смисл – це важливий для людини зв’язок між чимось одним та чимось іншим. Отак абстрактно, але спробуйте до чогось пристосувати – і побачите, що воно працює.

От коли герой Чехова у «Трьох сестрах» каже: «Вот снег идет, какой смысл?», у чому сенс цього питання? У тому, як цей снігопад пов’язаний із нашим життям. Коли немає зв’язку – немає смислу; коли є зв’язок, але він для нас неважливий – немає смислу. Смисл є тоді, коли є зв’язок, і він нам цікавий.

Отже, кожен факт треба осмислити. «Осмислити» означає поставити його в ряд із чимось іншим, прокреслити цей зв’язок, а це майже те ж саме, що побачити серед зірок сузір’я. Зірки на небі – це факти. Сузір’я бачить людина – так вона осмислює ці зірки. Так само й факт. Факту у відриві від поглядів не буває. А коли зачіпаються погляди, неодмінно виникають і емоції.

Інколи ми можемо погляди та емоції просувати, використовуючи підроблені факти. І таке в історії було. В античності я вам яскравих прикладів не знайду, хоча, даруйте, є – суд над Сократом. Він базувався на звинуваченнях дуже хитких, непевних: буцімто Сократ вводить нових богів і розбещує молодь. По суті, можна було розбити ці звинувачення на рівні фактів – і Сократу написали блискучу захисну промову. Але Сократ відмовився читати цю промову; натомість він став пояснювати суду, у чому смисл його життя як філософа. Тобто, Сократ зробив цей суд судом над філософією. І став захищатись як філософ. Це була його власна ініціатива; його за це афіняни й засудили на смерть, бо він намагався їм на пальцях довести, що просто не може не робити того, що робить: ходити між людей і чіплятися до них із дивними запитаннями. І що, оці безпідставні звинувачення убік Сократа – це була постправда? Ні, це була просто політична маніпуляція. Або оце переведення Сократом розмови з рівня фактів на рівень неочевидних, але важливих для людини поглядів – може, це була постправда? Ні, це була правда філософського єства.

Олексій Панич: «Політична сила, за якою немає історичної правоти, завжди більше бреше»

Але Ви ж не будете сперечатися, що люди останнім часом втомлюються і не хочуть докладати зусиль для пошуку правди. Їм легше знайти людину, яка буде показувати їм цей смисл, поєднувати ці зірки в сузір’я? Саме тому зараз багато інформації поширюється через так званих лідерів думок, на яких орієнтовані люди. ЗМІ працюють у класичній системі – на перевірку фактів та написання аналітичного матеріалу їм потрібен час, а споживач не хоче чекати – йому легше прочитати Васю Пупкіна і його точку зору. І емоція, яку дає Вася Пупкін, легше сприймається. А потім приходить на роботу чи в якусь компанію і видає його думки за свої: ось я розібрався. Мені здається, що ця економія часу – одна з причин того явища, яке вчені називають постправдою.

Можливо, але тут виникає запитання: що є первинним насправді? «Вась Пупкіних» настільки багато, що під свою позицію людина завжди знайде собі такого ЛСД – лідера суспільної думки, який буде підспівувати їй, кажучи саме те, що людина хоче почути. Тому фактично ці ЛСД не переконують людей і не змінюють їхню думку на протилежну; вони лише зміцнюють людину в тих інтуїтивних настановах, які вона вже має, пропонуючи їй повніше і красивіше оформлення цих настанов.

До мене вчора підійшла людина, я сидів на лавочці. Такий літній чолов’яга, не дуже тверезий; відрекомендувався музикантом. Розповідав, що Захарченко, якого висадили в повітря в Донецьку, був добрий і стояв за людей. Я не думаю, що цей чоловік мав такі особисті переконання щодо Захарченка із власного досвіду. Якщо проаналізувати, як він дійшов до цієї думки, то я припустив такий ланцюжок: цей чолов’яга був незадоволений власним станом, почувався бідним, знедоленим, йому приділяли мало уваги, він хотів знайти позитивний приклад, знайти свого героя, Робіна Гуда, який приділяє таким знедоленим, як він, більше уваги. В Україні він такого не знайшов, то й шукав альтернатив. Натрапив на якогось умовного Шарія, який сказав: «А от твій культурний герой, будь ласка, бери, користуйся готовим». Тобто емоційний запит первинний, а от ЛСД цей запит наповнюють фактажем. Тут немає такого крутіння людьми, яке можна уявити, дивлячись на ситуацію ззовні.

Людина ніколи не пристане на думку, яка суперечить її базовим інтуїтивним настановам світогляду. Радше навпаки, вона для себе прояснить світогляд і впевненіше почуватиметься у тих же емоційних реакціях, які в неї були від початку, – вони просто зміцняться. Людина скаже: «А от мені підкинули докази на цю мою емоційну реакцію». А тепер інформаційний світ став такий розмаїтий, що докази можна знайти на будь-який смак. Кожен знайде собі «під ключ» фактаж, логічні аргументи, чи може квазілогічні, підроблений фактаж, якусь подобу аргументації. Так само, як у давні часи – звертаючись до суду, ти завжди знайдеш софіста, який напише таку блискучу судову промову, що ти маєш шанси виграти суд, навіть якщо неправий. Головне, щоб написано було майстерно. Тобто, береться інтуїтивна подача: «От я хочу, щоб мені довели таке – доведи мені таке». І софіст йому «під ключ» пише доведення. Так само й тут, тільки тепер це великий ринок, і не треба вже шукати софіста – вони у глобальній мережі пропонують себе самі.

Олексій Панич: «Політична сила, за якою немає історичної правоти, завжди більше бреше»

Крім втрати довіри до ЗМІ останнім часом вченими зафіксована тенденція до зменшення поширення якісних новин із традиційних ЗМІ. Під час виборів у США кількість фейкових новин зашкалювала, їх читали й поширювали значно активніше. Боюся, що в нашій країні ситуація ще гірша.

Прислухатися до класичних ЗМІ люди не перестали. Але кількість скандальних сайтів типу BuzzFeed, які можуть першими видавати якусь правдиву інформацію, а наступного разу фейкову, однобічну чи вкрай неточну, справді побільшало. Такі сайти працюють ніби в «зоні ризикованого землеробства».

У нашій країні телебачення залишається найвпливовішим. Тому ті 5-6 телеканалів, які мають найвищі рейтинги, фактично диктуватимуть свої умови, свій порядок денний. Що робити українцям, щоб захиститися від навіювання й потім знову не пожалкувати про свій вибір?

Ви питаєте, що робити українцям, а в підтексті, що робити тим людям, які прочитають це інтерв’ю (сміється – прим. ред.). Чи що робити українцям загалом…

Олексій Панич: «Політична сила, за якою немає історичної правоти, завжди більше бреше»

Українцям, які не хочуть піддатися маніпуляціям.

Токсична пропаганда – вона завжди токсична для когось конкретно, або для спільноти загалом. Токсична пропаганда не руйнує мозок окремої людини – вона руйнує соціальну свідомість, зв’язки з іншими людьми.

Коли ми кажемо, що ця пропаганда токсична, ми водночас, як казав Гегель, вказуємо на предмет та на себе (на себе я навіть вказую більше). Я кажу: «Оце – вікно, це – стіна, оце – стілець» – підставляємо різне, але щось залишається незмінним. Залишаюся я, для якого воно – «оце». Таке міркування є на початку «Феноменології» Гегеля.

Так само, коли ми кажемо про токсичну пропаганду, ми називаємо її токсичною – але це сказано більше про нас, ніж про пропаганду. Більше ми кажемо про нашу спільноту: «Ми такі, що оце нас руйнує». Головний засіб протидії токсичній пропаганді – чітко усвідомлювати, до якої спільноти я належу, до якої спільноти я хочу належати, та що потрібно для того, щоб цю спільноту вберегти.

Тобто коли я отримую якусь новину, у якийсь обгортці – в емоційній, концептуальній, світоглядній, то маю проаналізувати як воно, для чого воно мені подано, ким подано, та як воно має на мене вплинути. Найкраще, щоб я міг свідомо подивитися на це з точки зору спільноти, до якої я належу. А спільнот у нас таких основних – дві. Точніше, спільнот багато, і кожен із нас належить до багатьох мікроспільнот. Але дві з них можна виокремити як засадничі. По-перше, усі ми належимо до якоїсь соціальної спільноти – класової, майнової. Кожна з них має свої інтереси. Працедавці – доволі вузький прошарок. Найняті працівники – ширший прошарок. Це нас об’єднує, але об’єднує у протиставленні одного суспільного прошарку іншому. Бідніші – багатші. А інша засаднича спільнота – національна. Вона об’єднує бідних та багатих, бо національна спільнота – це те, на чому базується їхня держава. Про націю чудово писав Ренан: «L’existence d’une nation est un plébiscite de tous les jours». «Існування нації – це щоденний плебісцит». Нація – це люди бідні, багаті, роботодавці, наймані працівники, які щодня голосують за те, щоб бути цією спільнотою, спілкуватися в одному культурному просторі, спілкуватися однією мовою – оце все й визначає національну спільноту.

Олексій Панич: «Політична сила, за якою немає історичної правоти, завжди більше бреше»

Зараз руйнівна пропаганда Кремля, яка спрямована і на Європу, і на Україну, полягає в тому, щоби нацькувати радикальну частину національної спільноти на радикальну частину соціальної спільноти, і навпаки. Тому Кремль підживлює в Україні радикальний лівий дискурс, і водночас підтримує українських ультраправих і всіляко роздуває їхній дискурс також. І навіть гроші дає – тому ж Корчинському, принаймні давав раніше. Ходили чутки, що «Свободу» свого часу підживлювали з тих самих джерел.

Я нещодавно був на зустрічі з нашими західними колегами, американцями, і дещо їх здивував. Була делегація в Києві. Я їм сказав, що Путін зараз використовує лівий дискурс, щоб підірвати обороноздатність України. Путін використовує ліві ідеї, щоб підірвати українську національну спільноту. Оця теза, оцей мисленнєвий вірус – «ваш головний ворог не в Кремлі, а на Банковій» – це ж паразитування на лівих ідеях! Це те ж саме, що робили більшовики, щоб перетворити імперіалістичну війну на громадянську. Імперіалістична війна – це війна між націями, а ми підмінимо її соціальною війною одного прошарку суспільства проти іншого: війною «бідних» проти «багатих». Тоді це майже зруйнувало державу – маю на увазі події 1917 року – але потім більшовики зрозуміли, що держава вислизає у них рук, і далі вже логіка Російської імперії керувала ними, а не вони цією логікою. Більшовики зрозуміли, що вони, щоби зберегти владу, мають відновити Російську імперію, хай би як її називати; але це, у відповідності до їхніх «лівих» ідей, можна було зробити тільки за рахунок істотного спрощення структури суспільства… Тому більшовики наново притягнули до імперського центру національні окраїни, і наново об’єднали їх у ту саму Російську імперію (тепер названу «СРСР») за рахунок того, що скрізь знищили «зайві» соціальні прошарки: спершу «буржуазію», а потім ще й «куркулів».

До чого я це кажу?

Зараз загроза полягає в тому, що якщо в Україні переможе такий радикальний лівий дискурс, яким його нам нав’язує Кремль, то Україна розпадеться, почнеться класова, громадянська війна. Бідні будуть протестувати проти «шоколадного президента», тобто на цих соціальних мотивах можуть виникнути заворушення – і зруйнується українська державність. Ліві ідеї можуть зруйнувати правий дискурс і державу як таку.

Не можна піддаватися думці, що ліва ідея має завжди знищувати праву. І взагалі я зараз вітаю союз поміркованих лівих і поміркованих правих проти ультралівих й ультраправих радикалів. Оце рятівне для нас – врятувати Україну як демократичну, національну, соціальну державу. Тут важкий компроміс, але його можна знайти, якщо чути одне одного. А мисленнєві віруси, які доходять до нас із Росії, спрямовані на те, щоб ми перестали одне одного чути.

Олексій Панич: «Політична сила, за якою немає історичної правоти, завжди більше бреше»

Якщо раніше нам казали, куди та як дивитися, то нині ситуація, як на мене, змінилася. Усе частіше робляться вкидання, які сварять між собою людей у межах однієї спільноти, роблять усе для того, щоб сусіди й колеги навіть не віталися. Є така тенденція?

Є! Штучно створюють ситуацію «війни всіх проти всіх», щоб викликати в Україні громадянське протистояння, в ідеалі громадянську війну. Щоби справдилося пророцтво про громадянську війну в Україні, яке Кремль багато років, починаючи з 2014 року просуває. Мрія і стратегія Кремля полягає в тому, що якщо довго й наполегливо щось казати, то воно може стати реальністю. Тобто, слово збудеться. Треба вкладати його в голови – і врешті-решт люди стануть діяти у відповідності до цього слова, і так воно стане реальністю.

Єдине, на що я сподіваюся, – автори цієї стратегії можуть переграти самі себе, бо перестараються; люди можуть настільки пересваритися між собою, що спрацює інстинкт самозбереження. Коли ви чуєте занадто багато брехні, вона також знецінюється, вмикаються внутрішні інстинкти, коли неважливо хто що каже, важливо всім разом рятуватися.

У 2014 році це спрацювало, тому Порошенка обрали в першому турі саме через інстинкт самозбереження. Усі зрозуміли, що потрібний тимчасовий компроміс між більшістю виборців, бо завтра України може не бути. Порошенко нещодавно вибачився за те, що не зупинив війну у ті стислі терміни, у які обіцяв. Хоча я не розумію, як він міг цього тоді не пообіцяти. Адже далеко не кожний аналітик припускав, що Росія тупо введе війська на Донбас. А я знаю з різних джерел, зокрема й дипломатичних, що західні дипломати всіляко переконували Порошенка, що цього не станеться. Це був «сюрприз» не тільки для українського президента. Якщо президент пообіцяв, що війна закінчиться скоро, то це була помилка, насамперед, західних дипломатів.

Олексій Панич: «Політична сила, за якою немає історичної правоти, завжди більше бреше»

Але ще одразу після трагічних подій у Грузії Путін заявляв, що якщо Україна буде розвиватися у напрямку Європи, то залишиться Крим. Але ж наш мозок так цікаво влаштований, що до останнього не вірить у ті події, які не вписуються в картину світу. Тому заява пройшла тоді майже не поміченою.

Так і більшість західних політиків. Луук ван Мідделаар, автор книжки «Перехід до Європи», яку я нещодавно перекладав, одразу після війни у Грузії, Північній Осетії сказав: «Наступний – Крим». Уже читалося, що Крим – це вразливе місце для Європи, якщо Росія піде далі, а вона радше за все піде далі, тож зрозуміло, що вона піде насамперед на Крим, а потім на Донбас. Воно читалося, тільки от західному політику, який завжди досить консервативний, важко в це повірити… і це такі сторінки політичної історії, про які потім не дуже люблять згадувати.

Взагалі політика – це мистецтво рівноваги в ситуації протидії багатьох сил. От є багато сил, кожна тягне або тисне, а політик – це той, кому вдається знайти рівнодіючий вектор усіх цих сил. Стати на точці рівноваги. Тому будь-яке порушення рівноваги – це для політика дуже болісна річ. Йому треба шукати цей баланс наново, бо рівнодіючий вектор сил тягне зараз в інший бік, тож потрібно наново вибудовувати важелі протидій. Від цього й такий консерватизм політиків. Західні політики до останнього не хотіли вірити, що Росія може бути настільки ворожою.

Меркель обпеклася на власному гіркому досвіді, коли Путін тупо обдурив її кілька разів. Макрон, слава Богу, не має такої інституційної пам’яті, тож і він, і Олланд ставилися скептично до Росії від початку. Однак це, на жаль, донедавна було нетиповим для Європи. Тому там ідея, яка в певних колах аналітиків сприймалася як найочевидніша, у політику проникала дуже складно, бо політики – чи не найбільш консервативний прошарок суспільства. Політики завжди намагаються жити вчорашнім днем, принаймні ті, що при владі. Хоча є й політичні маргінали – схильні до революції, аби перевернути те, що є, догори дном.

Олексій Панич: «Політична сила, за якою немає історичної правоти, завжди більше бреше»

Цікаво, що правду сьогодні приховати важко. Але, якщо комусь не вигідно, щоб про неї дізналися, то в інформаційний простір запускається безліч так званих «альтернативних правд». Як навчитися бачити істину й вирізняти її з-поміж напівправд?

У нас є такий класний лексичний ресурс, якого не мають західні мови – правда та істина. Але перед тим, як гратися цими термінами, треба з’ясувати, чим же вони відрізняються. Що таке «подлинная правда», і чи правда буває різною. У нас навіть є вислів: «У кожного своя правда».

Насправді, не ієрархізувавши поняття «правда», я не зможу вам відповідати. Тому що є правда факту, але чи є правдая вища за факти? Наприклад, чи можна під час війни обманювати ворога, свідомо підсовувати йому неправду, яка не відповідає фактам? Можна. На війні брехня називається військовою хитрістю. Чому? Бо є правда, вища за правду факту – це збереження нашої спільноти, нашого життя. Можна сказати, що правдивість – це така норма. Чи є щось важливіше за правдивість на рівні фактів? Є – це моральна правда. Чи можна збрехати з точки зору моралі? Можна, коли йдеться про виживання. Не всі визнають таку мораль, але можна серйозно обстоювати таку точку зору.

Але від чого залежить виживання спільноти? Тут є таке поняття, як «історична правда». Історія йде своїм шляхом; він може нам подобатися чи ні, ми можемо його розуміти чи ні. Але людство розвивається в певному напрямку. І от коли наша спільнота у своєму розвитку розходиться з вектором розвитку людства, ми починаємо більше брехати.

Олексій Панич: «Політична сила, за якою немає історичної правоти, завжди більше бреше»

Є такий цікавий парадокс, і він – дієвий. Політична сила, за якою немає історичної правоти, завжди більше бреше. Путін більше бреше, ніж його супротивники, ніж Україна, ніж західні країни. Також у всьому світі політики брешуть, але брешуть по-різному. Більше бреше той, кому треба приховувати, що він грає проти історії. У цьому сенсі, за рівнем перекручування фактів можна розпізнати, чи є за цією політичною силою історична правота! І коли ми відчуваємо, що наша справа правдива, нам треба менше брехати. А якщо ми обдурюємо нашого ворога, ми відчуваємо певну моральну виправданість – це виживання нашої спільноти. Путін займається виживанням своєї спільноти – Російської імперії, бореться за допомогою брехні. У цьому сенсі він поводиться цілком логічно. Проблема в тому, що історія цим шляхом не піде. Він хоче повернути ХХІ століття на рівень ХІХ. Він хоче повернутися в минуле й переграти його сценарій, щоб отримати інший результат. Це такий патерн мислення, дуже стійкий у сучасній ідеології «руського миру», причому перші його запустили письменники-фантасти. От фантастика 10- або 15-тирічної давнини – це масово фантастика перегравання історії: повернемося в минуле й намалюємо альтернативний сценарій – такий, що «наші» там виграють. Колись американський режисер ставив Ремарка «На Західному фронті без змін», і йому продюсер сказав, що фінал дуже сумний і цей фінал треба змінити. Режисер сказав: «Добре, я можу змінити фінал і зробити так, щоб війну виграли німці, хочете?». От так Путін хоче «переграти фінал», щоб історичне змагання Росії із Заходом тепер виграла Росія. Такого не буде, але…

Олексій Панич: «Політична сила, за якою немає історичної правоти, завжди більше бреше»

Ціна може бути зависокою…

Ціна дуже висока, а нам доводиться цю брехню розвінчувати. І знову повертаючись до правди спільноти: от коли багато неправди крутиться навколо тебе, можна врешті-решт відсторонитися від всього, що тобі кажуть, і все поставити під знак питання. В ідеалі, звісно, потрібно кожен факт перевіряти на міцність і доводити до достеменної достовірності наші знання цього факту. Але в багатьох ситуаціях це просто неможливо! Як епістемолог, який написав дисертацію про історію скептицизму, я скажу, що мало таких фактів, які ви зможете зафіксувати абсолютно достеменно. Із точки зору скептичної філософії, таких фактів взагалі немає. Ми живемо тільки думками, які більш-менш відповідають реальності. Тому від навали неправди нас зрештою мають рятувати прості речі, які не потребують фактів для свого підтвердження: «віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов».

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Дмитро Журавель

Залишити коментар