Середа, 17 липня

Вона стала директоркою міжнародного літературного фестивалю у 18 років, а зараз поєднує цю роботу з посадою головної редакторки видавництва та кураторки міжнародних проектів із промоуції української літератури за кордоном. Уже котрий рік поспіль Meridian Czernowitz – це те, про що вона думає щороку, щодня, здається, 24 години на день. Думає і реалізовує. Про організацію однієї з головних літературних подій України, команду, яка перетворилася на родину, виконану обіцянку Померанцева та листи зі вказівками Жадану – у розмові з Євгенією Лопатою на Opinion.

Директорка Meridian Czernowitz Євгенія Лопата: «Кожного разу, коли реалізовується те, що задумала, – отримую маленький оргазм»

Женю зустрічаю під час крайнього Meridian Czernowitz, десь між Целанівським центром та Палацом культури. Вона поспішає, бо потрібно встигнути… все. Намагаємося записати розмову на ходу. Встигаю лише запитати, чи не задовбалася за три дні фестивалю. Сміється, каже, що ні, бо кайфує від цього. Диктофон не встигає ловити слова. Прибігаємо на Кобилянську; вона щось вирішує із Жаданом та Померанцевим, хапає букет із квітами та знову біжитьчерез п’ять хвилин прямий ефір. Ледве встигаю за нею. Чекаю завершення. Нарешті сідаємо десь у Палаці. Досі не можу перевести подих від пробіжки. Женя, здається, наче й не бігла.

Повторю тоді ще раз те саме запитання: ще не задовбалася?

Ні! (сміється)

Ти прийшла на свою посаду в більш, ніж юному віці. Фактично, тобі було 18 років: учора ти ще була волонтеркою і вже сьогодні стаєш директоркою фестивалю. Не думаю, що «страшно» – це саме те слово. Стрьомно не було?

Мабуть, усе тому й вдалося, бо не було ні страху, ні стрьому. У мене така… трохи авантюрна натура. Коли Святослав Померанцев (президент Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz, – прим. авт.) мені запропонував стати директором, якщо чесно, думала, він просто прикалується…Усерйоз я вперше цього не сприйняла.

Усе вирішила все одно дуже коротка, але страшенно важлива для нас обох розмова. Це було літо 2013 року. Ми зі Славою зустрілися у вечір перед моїм від’їздом на якусь чергову стипендію, на які я постійно їздила, і що його, як роботодавця, у своїй підлеглій не надто тішило (це вже потім він буде відпускати мене і на місяць, і на півроку по Австріям і Німеччинам вчитися, а поки він моїй мобільності не радіє). Сиділи у приміщенні, під дверима яких мене в автівці чекав батько з валізами, аби відвезти на вокзал. І тут Слава каже: «Ти або зараз їдеш – і ми на цьому закінчуємо всю нашу співпрацю, або ти залишаєшся – і я зроблю тебе одним із найвпливовіших культуртреґерів Європи». (сміється) І тоді я подумала: на приколіста він не дуже схожий – треба спробувати; стипендій у мене в житті ще буде купа, а такі пропозиції роблять не кожен день. «Тату, їдемо додому. Сьогодні стипендія відміняється». І вже пройшло більше, ніж п’ять років, і я жодного разу не пошкодувала про своє рішення.

Директорка Meridian Czernowitz Євгенія Лопата: «Кожного разу, коли реалізується те, що задумала, – отримую маленький оргазм»

Я залишилася; була спочатку асистентом колишнього директора фестивалю. Серйозно свою майбутню посаду сприйняла лише тоді, коли після трьох місяців асистенства Слава по-новому представив мене Сєрьожі Жадану під час нашого першого туру в Німеччині восени 2013-го: «Женька – наш майбутній директор». Чи серйозно Слава тоді це говорив, чи серйозно це сприймав Сєрьожа – не знаю. Але для мене ЦЕ вже почалося саме тоді, під час пересадки в Амстердамі, між Києвом і Берліном.

Мабуть, у контексті моєї саксес-сторі треба говорити про два фактори. По-перше, концептуально німецькомовна складова фестивалю є домінуючою, знання німецької мови грає дуже важливу роль, а у свої 18 я вже склала іспит рівня носія мови, відмінно закінчила німецьку гімназію. З іншого боку, я любила й люблю досі організовувати, керувати людьми та й маю освіту менеджера-управлінця. А ще маю освіту германіста. Усе просто якось так склалося – мені дали шанс, і я ним скористалася. Звісно, потрібно було опинитися в потрібному місці у правильний час. Але я й до цього бачила Meridian Czernowitz і розуміла, що фестиваль лише стає на ноги (у менеджменті це період дитинства підприємства); я чітко розуміла, що в найближчі 10-15 років він має страшенно великі перспективи. Тож було б непогано бути людиною, дотичною до цього проекту. Але я не очікувала, що мені довірять повністю директорську роботу. Перший рік фестиваль ми робили разом зі Славою. А вже третій на моїй пам’яті він мені довірив повністю. Без підказок, без «блату». Звісно, не було так, що мене, як кошенятко, кинули у воду, і я там намагалась якось винирювати. Мені допомагали, мені показували. Десь набивала синці, від чогось досі маю рубці. Ніякої геніальності в мені не було. Мене правильно навчили. А коли я навчилася, то вже змогла додати щось від себе, розкрити свій потенціал повністю.

Директорка Meridian Czernowitz Євгенія Лопата: «Кожного разу, коли реалізується те, що задумала, – отримую маленький оргазм»

То як вважаєш, Слава дотримав свого слова? Ти стала однією з найвпливовіших культуртреґерів Європи?

Так, Слава це зробив. (сміється) І це правда: і фестиваль, і мене дуже добре знають. Коли я приїжджаю у Німеччину, Австрію чи Швейцарію та кажу, «чия я», – мене пізнають. Можливо, не конкретно моє ім’я, хоча сьогодні після п’яти років і ім’я також, але, в першу чергу, сам фестиваль. І не просто знають – зі мною рахуються й радяться культуртреґери Європи, часто просять порад: кого з літераторів запросити на той чи інших виступ, проект, фестиваль. І запрошують. Причому вже не лише українськими літераторами цікавляться, але й німецькомовними. Приємно, що й тут довіряють. Тож слово Слави було стримано стовідсотково. Таки да (усміхається).

Слава говорить, що в нього є мрія: нічого не робити на фестивалі, аби «Женя все робила», а він лише пив вино й насолоджувався дійством довкола. І він вже другий рік насолоджується цією можливістю, а я цьому рада, бо й сама у свою чергу отримую кайф від того, що все контролюю. Але ж я і не залишаюсь наодинці з усім: у нас професійна команда, ми разом реалізовуємо фантастичні речі. І я завдячую цьому надзвичайно талановитим та гнучким людям. Це наш спільний успіх. У нашій команді немає солістів. Та окрім професійності, якою оперуємо, ми всі ще й друзі, фактично, сім’я. Може, це і є запорукою нашого успіху – у нас немає офіційної роботи. Я не сприймаю і ніколи не сприймала Meridian як роботу. Для мене це хобі, кайф, за який тобі ще й платять, – повне «комбо».

А не виникало бажання, як у Слави: стати таким же чуваком, який нічого не робить, але у якого є така сама Женя Лопата?

Ні, не хочу. Мені зараз це ще нецікаво. Не доросла. Хоча Слава й вважає інакше. Я досі отримую кайф від робочих моментів. Я людина, яка, наприклад, пише Жадану листа з текстом: «Сєрьожа, сьогодні ти виступаєш тут і читаєш оце, завтра – те, а післязавтра – те. Ти окей із цим?» І він пише: «Окей». Я хочу залишатися максимально включеною у весь цей робочий процес. Сьогодні я абсолютно satisfied з усім, що роблю: можу таскати стільчики в залі, метнутись у магазин за водою і пластиковими стаканчиками на сцену, сідаю проробляти слайди з віршами для читань, роздаю програмки людям на вулиці, якщо бачу, що вони про них запитують, міняю кроси на підбори й іду на сцену виступати… Хоча цього фестивалю вже навіть і кроси не знімала.

Директорка Meridian Czernowitz Євгенія Лопата: «Кожного разу, коли реалізується те, що задумала, – отримую маленький оргазм»

Можеш за п’ять хвилин прибігти з Целанівського центру до Центрального палацу культури!

Тричі на тиждень у залі для цього впродовж року тренуюся (усміхається). Якщо серйозно, немає в мене такого, що «я – директор, я не буду цього робити, бо це не моя робота й не мої завдання». Я розумію, що фестиваль триває всього три дні на рік, і хочу за цей час зробити все, зробити максимум – права на помилку немає.

А скільки всього готуєтесь до цих трьох днів?

Увесь рік. Але ж окрім фестивалю є ще й видавництво, де я – головна редакторка. Ми постійно спілкуємось з усіма нашими авторами, яких видаємо. Плануємо нові книжки, брейнштормимо, малюємо, видаємо, їздимо в тури. Книжок ми у рік видаємо дуже мало в порівнянні з іншими видавництвами країни. Але особисто з моєї позиції головної редакторки, це водночас й запорука того, що кожна така книга буде, як я кажу, «вилизаною». Кожен момент: обкладинка, форзац, відступи, переноси, абзаци, друк, – абсолютно все. Розумієш, я так ще й «переключаю мозок». Коли займаюся підготовкою фестивалю, перекладами віршів, заявками на фінансування, бюджетами і звітами, – для мене кайф зробити книгу. Я розумію, що я можу долучитися до надання фізичної форми тому, що написали люди, котрих я люблю і поважаю. Кайф, ну хіба ні?

Директорка Meridian Czernowitz Євгенія Лопата: «Кожного разу, коли реалізується те, що задумала, – отримую маленький оргазм»

Ти зараз кажеш: «Пишу Жадану, аби зробив те й те», але в 18 років ти ж навряд чи сприймала його або Андруховича як друзів?

Та я, чесно кажучи, до 11 класу не мала уявлення, хто це такі. Сумне, але типове для сучасних підлітків незнання свого. Потім, завдяки курсу сучасної української літератури в школі, я десь в інтернеті читала про Оксану Забужко, Юрія Андруховича та Сергія Жадана. Безсовісно переказувала на уроці зміст «Музею покинутих секретів» і «Московіади», жодної сторінки з них в очі не бачивши й ними ж не моргнувши, стоячи біля дошки. Це сьогодні ми регулярно листуємося й зідзвонюємося, святкуємо разом свята та подорожуємо. А тоді я ще гуглила їх і дивилась, як на ікони. Тоді ж і стався мені Meridian. Подивилася програму фестивалю, побачила знайомі прізвища Андруховича, Жадана – стало цікаво. Хоча, насправді, на Meridian я пішла, аби просто потренувати свою німецьку мову. Знала, що приїздять німецькомовні автори. Це ж люди з якимись здобутками: вони пишуть книги, виступають, отримують премії – це все цікаво, інтелігентно. А я й поговорити з ними зможу та якийсь час разом провести.

У школі взагалі була останнім «ботаном» із найвищими балами та завжди зробленою «домашкою». Вид – «ботан звичайний» (усміхається) І мені було цікаво подивитися на цю тусовку, богему, про яку я лише на уроках чула.

До речі, першим літератором, із яким я тоді познайомилася на фестивалі, був сам Жадан. Щастить мені якось по життю на ліфти більше, ніж на сходи.

Директорка Meridian Czernowitz Євгенія Лопата: «Кожного разу, коли реалізується те, що задумала, – отримую маленький оргазм»

Ну ось коли ще «ботан» Женя Лопата прийшла працювати директоркою Meridian, і сьогодні: чи є якісь речі, які за ці роки принципово змінилися? Мені здається, тоді про фестиваль знали більше якраз німці, ніж українці. Як зараз?

Знаєш, це, як в економіці, – кожне підприємство проходить кілька життєвих етапів: зародження, юність, зрілість, старість, смерть. П’ять років тому Meridian лише засновувався, «розкачувався», був наче маленька дитина. І це природно, що із часом фестиваль стає більш відомим, на нього приїздить більше людей. Також цей процес підсилюється якісними вливаннями контенту, організаційного ресурсу. Я над цим активно працюю. Але ти ж розумієш, і до мене були перекладачі та модератори: Олександр Бойченко, Петро Рихло, Андрій Любка. Вони й без Жені Лопати прекрасно справлялися тоді, і справлялись б і наступні 20 років. Але мені здається, я полегшую їхню роль: беру на себе багато організаційних моментів. І якщо раніше вони бігали, готували, пояснювали – зараз просто приходять та кайфують.

Кожен має займатися своєю справою. І коли всі знають, що робити, – це супер. Я готую фестиваль цілий рік; прокручую в голові сотні разів кожну подію, кожне читання, кожну презентацію, і завжди маю «план Б» на випадок, якщо хтось захворів / помер / завагітнів / не приїхав. Я думаю на кілька кроків наперед – цьому мене теж Слава Померанцев навчив. Колись я плакала й нервувала в процесі, а зараз знаю, як працює система. І коли реалізується все, що я прокручувала в голові, при чому, у десятки разів краще, ніж уявляла – я отримую маленький оргазм. Для мене великим челенджем був червень 2018, коли ми робити перший Meridian в Полтаві. Я займалася фестивалем дистанційно, із Чернівців, і не знала, що там буде на місці. Хоча до цього, я, звичайно, ціленаправлено їхала в Полтаву, знала команду на місці, була на локаціях. Але ти просто їдеш туди, і не знаєш, чого очікувати, робиш щось вперше, їдеш у чуже місто; ти, в принципі, – чужий. І водночас мусиш бути на кожній сцені, забезпечувати контакт із публікою… І коли все вийшло не на 100, на 500 відсотків успішно… Знаєш, я не очікувала й десятої частини цього. Тоді зрозуміла: усе працює – головне, не нервувати. Вірити в себе і свої сили. Довіряти. Мотивувати.

Директорка Meridian Czernowitz Євгенія Лопата: «Кожного разу, коли реалізовується те, що задумала, – отримую маленький оргазм»

Приміром, у нас цьогоріч на одній події у Чернівцях вимкнули світло, а в цей час працював синхронний переклад. Це ж техніка, мікрофони, які в один момент просто вимкнулись. І тоді я мовчи махаю із зали перекладачу в його будку; перекладач просто виходить на сцену та перекладає авторів, стоячи поряд із ними; техніки тим часом перемикають його мікрофон та навушники слухачів в інший режим, аби ті працювали без світла. Ми з волонтерами для наступних подій того ж дня купуємо 500 свічок, колонку на батарейках; і нам пофіг – ми проводимо свої події так, як ми запланували. Це, насправді, велика майстерність, це команда. А ще, я вже програвала цей сценарій у себе в голові, тому «план Б» реалізовувався спокійно, чітко за інструкцією.

Я була на таких фестивалях, де все ламала проста відсутність банера. Тут не так – ми працюємо на кайфі. Ми всі за останні роки професійно виросли дуже сильно. Команда, у яку я приходила, була зовсім інша. А за ці роки, окрім Лілі Шутяк, змінилися геть усі. Ми «друга генерація»: молоді, амбіційні, отримуємо свої фінансові та іміджеві дивіденди. Ми відчуваємо відповідальність перед цим успіхом, не ловимо зірок. Meridian дає надзвичайну платформу для реалізації: ти все придумуєш, реалізуєш, видаєш книги, подаєш заявки на гранти, тобто робиш усе, що хочеш… І кайфуєш. Якось давно це слово не згадувала вже. (сміється)

Директорка Meridian Czernowitz Євгенія Лопата: «Кожного разу, коли реалізовується те, що задумала, – отримую маленький оргазм»

Я думаю, Meridian це вже бренд, тому якісь ваші заявки на гранти розглядаються дуже швидко та позитивно.

Нещодавно почав роботу Український культурний фонд, і наш проект посів перше місце в конкурсі проектів міжнародної співпраці. Так, це про щось говорить: ми були першими, із ким Фонд підписав угоду за всю свою історію. Є бренд, історія, репутація. Але на ній далеко не виїдеш, якщо в тебе відсутні актуальні й цікаві ідеї, проекти, контенти, концепти…

До речі, про «працює». На презентації книги Андрія Тужикова «Тривожні маки» Христя Венгринюк запитала, чим раціональне відрізняється від ірраціонального. Андрій відповів, що раціонально він може пояснити «як це працює», ірраціонально чому. Із раціональною складовою Meridian ми розібралися – розуміємо, як все влаштовано. Можеш сказати, чому весь цей механізм працює?

Механізм працює, бо ми працюємо. Віддано, активно, наполегливо. А працюємо, тому що ми любимо те, що робимо. У нас є правило: робити щось до того моменту, поки нам цікаво та приємно. Якщо ти береш людину на роботу, де вона за 3 500 грн сидить в офісі з 9-ої до 8-ої, ненавидячи шефа, колег, шпалери та навіть кружку, із якої п’є каву, – довго це не триватиме. Ми ж маємо гнучкий графік, працюємо звідки хочемо, робимо все з інтересом. Просто немає тиску й немає must do.

Є люди, які «фукають»; хтось каже: «Легко видати Жадана, а видайте Васю Пяточкіна». А ми не хочемо видавати Васю. Просто не хочемо. Ми ж не видаємо книгу й забу(и)ваємо в той же день про неї та її автора. Ні. Ми не конвеєр. Ми возимо авторів Україною, влаштовуємо закордонні тури, подорожуємо. Meridian успішний, бо це відкрита тусовка, а не закрита спільнота. Померанцев, наприклад, на івентах пригощає вином геть усіх: авторів, дідуся на лавці, перехожих. Це фішка: ми запрошуємо всіх, готові з усіма ділитися тим, що маємо. Це не робота. Це кайф. О, знову.

Директорка Meridian Czernowitz Євгенія Лопата: «Кожного разу, коли реалізується те, що задумала, – отримую маленький оргазм»

Тобі не здається, що ви стаєте такими собі монополістами, які забирають найкращих авторів?

Та й слава богу! (усміхається)

А як же тоді конкуренція, змагання на ринку?

Розумієш, є й інші автори, наприклад: Андрій Кокотюха, Василь Шкляр, Макс Кідрук; вони друкуються в інших видавництвах, мають величезні наклади; вони також сильні конкуренти.

Ну, ти кажеш про відносно нішевих авторів, котрі знайшли своє місце та не виходять за його межі. А ось такі топові імена, типу того ж Ігоря Померанцева, Жадана, Андруховича, – вони у вас.

Це про щось свідчить… (усміхається) Але в нас немає мети бути монополістами. Наші наклади – це не наклади в 20-30 тис. Це не надприбутки для видавництва, не фурор ринку. Ми видаємо друзів, які, так вже сталось історично, ще й прекрасні, майстерні, відомі автори. Наші видання об’єднує любов і повага до авторів із нашого боку, довіра авторів до нас з іншого. Книжки – це ніби логічний наслідок нашого з авторами спільного життя, ну, як у людей діти, розумієш? Але видавничий ринок розвивається, є багато авторів, яких під себе маркують інші видавництва.

Директорка Meridian Czernowitz Євгенія Лопата: «Кожного разу, коли реалізується те, що задумала, – отримую маленький оргазм»

Але тепер на видавничому ринку є ще й новий перекладач – Євгенія Лопата! (У співавторстві зі Сергієм Жаданом Євгенія видала перекладну збірку поезій «Мій друг машиніст крана», – прим. авт.)

Так! (сміється)

Я думаю, якби ти за шість років цього захотіла, то могла б видати переклад чи власний текст набагато раніше.

Та ні. Я, в принципі, перекладаю багато, і робила це раніше – я це люблю. Але конкретно мети, про яку ти кажеш, не було. Тут просто випала нагода зробити книжку разом із Жаданом. Хто від такого відмовиться? Усе вийшло абсолютно спонтанно, але результатом ми обоє задоволені.

Взагалі, є в мене на Mac пару розділів роману, і пишу його вже дуже давно. Сюжет продумала, бачу хід подій; ідея нібито цікава й актуальна, але не можу зібратись із силами. Тобто мені треба поїхати на кілька місяців кудись у Карпати чи Непал, чи в якесь село, чи просто закритись у підвалі, і тоді я його закінчу писати. Але мені тільки 23, у мене є ще ціле життя для цього.

Розмовляв Дмитро Журавель

Фото надані Євгенією Лопатою

Залишити коментар