П'ятниця, 15 листопада

Сезон дев’яносто дев’ятого, або Команда мрії Валерія Лобановського

Сезон дев’яносто дев’ятого року був найкращим в історії українського футболу. Шевченко, Ребров, Гусін, Лужний, Каха Каладзе та інші. Команда мрії Валерія Лобановського – не команда зірок, а зіркова команда. «Динамо» Київ. Футбол на піку можливостей та спортивної форми.

1.

Ми всі рівнялися на цю команду, де кожен гравець був на своєму місці, і жоден із них не робив зайвих рухів. Ми малювали фарбами їх прізвища та номери на своїх футболках і виходили на свій «стадіон». Берег Ікви тоді був рівним, а річка глибока. Корови паслися на полі, гуси та качки товклись у болоті, верби та очерет шумів – ось, наші віддані фанати.

– Сьогодні, лише сьогодні! – кричав із велосипеду Мовчан Руслан, – «Теліжинці» проти «Пиляви» о другій годині дня, – він їхав вулицею на берег і зазивав людей.

Ми чули його голос. Руслан – кращий півзахисник нашої команди «еФКаТе» (футбольний клуб «Теліжинці»).

Ми сиділи під вербою й чекали наших гостей із Пиляви.

Юрко Гіленко нервував, адже запізнювалися вони вже на 15 хвилин:

– Якщо не приїдуть, – казав він, – зарахуємо технічну поразку – 3:0, – у нього на спині було написано «Шовковський».

Юрко – наш воротар.

Руслан Єнот сміявся.

– Приїдуть! От побачиш.

Юля та Костя вилізли на стовп і дивилися на лінію дороги, що вела до нас.

– Ю, шо там?

– Не видно.

– Немає.
Брати Кіндрата сиділи спокійно. Савік читав книгу, а Славік, спершись на стовбур дерева, спав.
Час невблаганно тікав, сонце опускалося за річку.

У нас два м’ячі на вибір: гумовий за 15 гривень та дермантіновий за 24. Граємо гумовим. Він важчий, по-перше, а по-друге – трава виросла, і він буде краще стрибати, для контролю гри й чітких пасів якраз.

– Я – босий! – сказав Юрко. – Усе одно на воротах. Яка різниця?

– Добре! – кивнув Єнот.

Усі ми чули як кілька днів назад батько сварив Гіленка, щоб той не грав у сандалях футбол. «Вони останні, і грошей на нові немає,» – говорив старий, додаючи, що це вже третя пара взуття за літо й більше не буде.

У мене теж немає спортивного взуття, окрім батьківських весільних туфлів білого кольору з гострим носком і підборами. Вони постійно муляють та злітають із ніг, адже більші на кілька розмірів. Ми все одно переможемо їх, навіть якщо прийдеться роздерти мозоляки на ногах до крові. Головне, щоби кров засохла зі шкарпетками, так мозолі не будуть більше дертися в капцях і ноги не ковзатимуться, а після матчу я все одно шкарпетки зніму, розмочу в річці та зніму.

– Їдуть! – крикнула Юля.

– Багато?

І поки вона рахувала, я виліз на вербу, аби глянути самому: курява стояла на пагорбі й добрий десяток велосипедистів сунув до нас, подібно Війську Запорозькому.

Пилява, подумав я, саме на їхній землі у вересні 1648 року відбулася переможна битва української козацької армії Богдана Хмельницького проти військ Речі Посполитої. Вони виросли на тій землі, і козацька кров лилася в їхніх жилах.

– Це буде бій не на життя, а на смерть.

Біля воріт вони покидали свої велосипеди й вишикувались у ряд. Усі наче на підбір: шиповані кеди по 27 гривень, футболки «Ліверпуля» та «Реалу».

– «Є навіть “Барселона” та “Баварія”», – прошепотів Славік.

Його брат упізнав кількох пилявських: Рауль – грає за збірну району на обласних змаганнях; Зідан – київський зі спортшколи, приїздить на літо до бабусі; Рівалдо – швидко бігає, теж у збірній району; є ще Оуен, Бекхем та Гіггз – бачив на змаганнях, грають добре.

– Хлопці, – сказав він, – кажись, ми попали.

Вишикувались і ми в ряд: Юрко, два брати – два Руслана, я, Роман Янчишин, Костік та Вовка Куць. На їхньому фоні ми – обірванці.

Вони приїхали з командою підтримки. П’ятеро симпатичних дівчат сидить на рові й вигукують імена своїх героїв.

А хто за нас?

Дідоренко Іван зі своєю собакою Жулькою, три корови в лузі й табун гусей у болоті.

– Давайте, пацани, не підкачайте, «Теліжинці»! – кричить Дідоренко, а дівчата сміються.

– ОЛЕ-ОЛЕ-ОЛЕ-Е-Е-Е, ПИЛЯВА-А-А – ЧЕМПІОН.

Вони вибрали ворота. Ми – м’яч. Потисли руки. Круглий на середину поля. Почали.

Хлопці з Пиляви відразу взяли під контроль центр футбольного поля. Усі наші спроби атакувати – блокувалися, а паси – перехоплювались. Контроль м’яча: 70 на 30 не в нашу користь. Юрко як міг рятував ворота хвилин п’ять, а потім круглий таки влетів у сітку. Гіленко вдарив рукою по землі й крикнув до Костіка: «Крий його! Чому він відкритий?». Рауль, наче альбатрос, летів полем і розводив переможно свої руки в сторони. Дівчата вітали його повітряними поцілунками, і він, подібно титанам світового футболу, постукав кулаком правої руки по грудях та вказав пальцем на рів. Дівчата запищали.

– Це повне фіаско! – з опущеною головою Руслан поставив м’яч у центр й одразу покотив його ногою на Єньку, що стояв у захисті. Славік проривався на лівому фланзі. Єнька спробував навісом дати хлопцю пас, але невдало. Гіггз відбив головою в центр, Бекхем в один дотик перевів на Рауля, і той, не готуючись, вдарив.

– Го-о-о-ол! – заволали трибуни.

– Юля! – крикнув Руслан. – Бери велосипед і їдь на садиби. Зви Сергія Попика та Сашка. СРОЧНО!

А потім до нас:

– ЗБЕРІТЬСЯ, ГАНЧІРКИ! ГРАЄМО ВІД ЗАХИСТУ, ВІД ЗАХИСТУ. НЕ ТРЕБА УСІМ ПЕРТИСЯ ВПЕРЕД.
Юля не встигла від’їхати від поля, як нам забили втретє. Десята хвилина першого тайму, а вже – 3:0. Явно не наш день. Це фінальний матч, не можна його просто так спустити внікуди.

– У них кеди на шипах. Вони не слизькались.

– Але це наше поле.

– Добре, що ніхто не дивиться!

– Більше пресингу, хлопці, – крикнув Дідоренко, – крийте їх, щоб не почувалися тут господарями.
Їх атаки були стрімкими, а комбінації непередбачувані. Вони йшли правим флангом, Гіггз притримував м’яч, одним фінтом обійшов Руслана, потім – Костіка та Куця. Він проходив плавно, не докладаючи особливих зусиль. Я став перед ним, але Гіггз пустив круглого мені поміж ніг, і я, озираючись, упав, а він тим часом зробив навіс до воріт. Зідан вдарив головою – м’яч поцілив у перекладину. Рівалдо на добиванні. Удар – ГО-О-О-ОЛ! І знову їхні трибуни кричать. Іван лише хитав головою. Ну хто так грає?

На перерву ми пішли розбиті вщент із рахунком 6:0.

2.

Я розкладаю усі свої колекційні карти у веранді на підлогу: Олександр Шовковський, Олег Лужний, Олександр Хацкевич, Валентин Белькевич, Андрій Гусін, Олександр Головко, Владислав Ващук, Каха Каладзе, Віталій Косовський, Сергій Ребров, Андрій Шевченко. Увесь основний склад київського «Динамо» зразка 1998-1999 років. 11 карток гравців і 12 «тренерська» – Валерій Лобановський.

Я сидів над ними і плакав. Страшенно боліли ноги, а роздерті до крові мозолі пекли як ніколи.

– Ми програли, – сказав я Лобановському. Його мудрі очі дивились у лівий нижній кут картки. Вираз обличчя дуже серйозний та сконцентрований.

–  11:7, – промовив я, витираючи сльози на щоках.

– Ти чого? – я не чув, як тато зайшов до хати, і від здивування підскочив на місці так, наче мене спіймали на гарячому.

– Ми програли, – повторив ще раз, але вже йому. – Ми могли перемогти…

– І чому цього не зробили?

– У них кеди на шипах. Вони не слизькались.

– І це проблема?

Я показав батькові на свої ноги з докором, ніби то він винен в усьому; показав пальцем і сердито промовив:

– Я граю в твоїх весільних туфлях, – і швидко почав збирати картки назад у коробку з-під жувальних гумок «Skeletor. Turbo».

Сльози капали на підлогу. Я не міг їх зупинити.

– Це всього лише гра! – сказав він.

Зібравши усіх «динамівців», я кинув їх під ліжко й вибіг на вулицю.

Наступного дня я прокинувся о шостій ранку.

– Візьміть мене з собою, – сказав я матері.

На вулиці гарчала машина. Синій УАЗ 2206. Батько копирсався в кабіні. Ще трохи автомобіль прогріється й вони поїдуть.

– Мені потрібен Дмитрулін. Гроші в мене є, – у руках я тримав свою копійничку.

– Який ще Дмитрулін? – посміхнулася вона.

– Універсальний солдат київського «Динамо». Захисник, – на повному серйозі відповів.

Я витрусив усе на стіл і швидко нарахував 77 копійок. На дві картки вистачить. Сьогодні п’ятниця, базарний день і продавець дядько Толік обіцяв привезти з Хмельницького нову серію.

– Збирайся! – сказала мама. – Взуйся тільки в братові сандалі, щоб пальці не стирчали.

– Добре! – заверещав я.

– Тихіше, брата та сестру розбудиш.

Приклав пальця до уст і:

– Тс-с-с-с!

Через хвилину ми їхали…

– Як немає?

– Перед тобою хлопчик якийсь забрав.

– Але ж ви мені обіцяли?

– Ти подивись… там Шевченко є, Ребров.

– Та не потрібні вони. У мене є. А два не могли взяти?

– Це набори такі. Дмитрулін лише один.

– Може, в іншому місці будуть? – запитав тато.

Я похитав головою:

– Ні, картки продає лише дядя Толя. Тату, а вам із мамою ще довго тут? Я додому хочу.

– Не знаю! Мама пішла робити субсидію. Ти куди?

– У машині посиджу.

– Знайдеш дорогу?

– Так!

Двері УАЗіка відкрились, і на водійське сидіння сів тато.

– Міряй!

Він поклав на капот кеди. НОВЕНЬКІ, ЗЕЛЕНІ, ІЗ ШИПАМИ.

– Якщо не підійдуть, підемо поміняємо, – він курив кам’янецьку «Пріму» без фільтру. Я глянув на розмір: 38 – мій. Кеди пахли резиною. Шнурки яскраві. Зелені. Я одягнув правий, потім лівий.

– Як тобі?

Мовчав.

– Не муляють?

Мовчав.

– Якраз… – нарешті невпевнено видушив із себе слово.

Тато сміявся.

– Точно?

– Так! Але ж вони коштують дорого. Я бачив. 30 гривень.

– Нічого, зароблю ще…

– Тату, точно? Мені?

Він кивнув.

– Дякую! – я одразу вибіг із машини й підбіг до кіоску неподалік. Витрусив усі свої 77 копійок на прилавок, і взяв два пломбіри по 35 у ванільному стаканчику. Приніс й один дав татові.

– Це тобі!

– У тебе ж не буде на Дмитруліна?

– Нічого, назбираю ще…

Руслан запускав у небо «свічку», а потім, коли м’яч вдарявся в землю, бив у ворота.

Я підійшов ближче.

– Як ти? – запитав він.

– Нормально!

– Лови пас! – і Мовчан покотив круглого до мене.

Сан-Сіро, Сантьяго Бернабеу, Камп Ноу, Енфілд, Олд Траффорд.

Трибуни в наших головах оживали. Голоси людей скандували прізвища. Наші.

Ми забивали Бартезу, Оліверу Кану, Касільясу; вигравали один чемпіонат, другий.

Ось: Ліга Чемпіонів і Кубок УЄФА.

Ось: 11-й чемпіонат Європи, а за ним і світу.

Ми тікали від реальності й грали у порожні ворота.

Сезон дев’яносто дев’ятого запам’ятається саме цим: п’ятьма перемогами в семи матчах нашого літнього турніру, трьома бійками через ті поразки та зламаним носом, моїм.

Дев’яносто дев’ятий – це сезон мрій.

Це пара кедів і команда Валерія Лобановського.

Через три роки ми виходили на головний стадіон району в білій формі «Динамо» Київ (без прізвищ на спині – лише з номерами). Ми грали за місцевий «Енергетик». На трибунах сиділо кілька сотень людей. Вони прийшли подивитися на нас. Уся ЗОШ, вчителі та учні, батьки й сусіди. Півфінал за право виходу в обласний турнір із футболу в юніорській групі. Півфінал проти ФК «Пилява». Я приніс свою нову картку з Лобановським і поставив її на лаву, так щоби тренер дивився, як ми граємо.

– Юля, – сказав я сестрі, – охороняй його, щоб вітром не здуло.

– Добре! – відповіла вона.

Було 7 травня 2002 року. Ми виходили на стадіон, знаючи, що переможемо.

Валерій Пузік

Залишити коментар