Неділя, 21 квітня

Вона стала головною руйнівницею міфів у нашій країні, хоча й зізнається: не думала, що в цьому була реальна потреба. Уперше в Україні вона побувала в 11 років, а остаточно переїхала, коли розпочався Майдан. Про дитинство та власні принципи виконувачки обов’язків міністра охорони здоров’я, критику та погрози, зміни, корупцію та медицину в Україні – зі слів самої Уляни Супрун у рубриці «Хто це…» на Opinion.

Про дитинство та перші візити до України

Моя Україна була 50-х років, яку моя бабуся і батьки перевезли у діаспору.

У моїй уяві була та Україна, про яку вони мені розказували, – хати, село, Тарас Шевченко. Але у брежнєвські часи все було вже зовсім іншим. Наші родичі жили у Києві та Львові. Але нам не дозволяли йти до них додому – лише вони могли прийти до нас в готель. І то не в номер – дозволялося зустрітися тільки на вулиці. І весь час за нами слідкували.

Я була вихована в західній етичній системі, яка в Україні багато в чому присутня лише лексично – не культурно і не з нашою поведінкою.

Ще змалку я почала їздити в табори, бо моя мама була коменданткою табору для юнацтва. У таборі ми займались дуже цікавими речами: грали в різні ігри, спорт, відвідували історичні гуртки, вивчали географію і природу. Для мене було дуже цікаво перебувати і розвиватись в такій атмосфері здорового способу життя, пізнавати культуру України.

Перший раз я була в Україні у 1974 році – ще у часи Брежнєва. Мені було 11 років, я народилась у Штатах, але розмовляла українською і ходила в нашу церкву, тож була українкою.

Я, 11-річна дитина з США, не могла зрозуміти, як люди живуть у такому стані неволі. Гадаю, з того часу в мені щось змінилось.

Коли я прийшла в університет, то зрозуміла – я серед найкращих. І завдяки конкуренції ми ще більше розвивалися. Pass або fail. Лікарі – це спецпризначенці медицини.

У студентські роки я була учасником Товариства української студіюючої молоді ім. М. Міхновського, це було більше політично-ідеологічне виховання молоді. Ми вимагали щоб Україну звільнили від Радянського Союзу, проводили конференції, різні зустрічі.

У 92-му ми з моїм чоловіком були на другій річниці незалежності. Це був справжній кайф – всі були патріотично налаштовані, цілий Київ був накритий жовто-блакитним прапором. Всі хотіли бачити нову покращену державу, і всі мали на то велику надію. Хоча в той час було дуже важко, але всі вірили, що стане краще.

Чим далі йшли 90-ті, тим більше цинізму ми бачили: нічого не змінювалось. Цей період розчарування продовжувався аж до 2004 року з Помаранчевою революцією, коли знов прокинулась надія на зміни.

На початку 90-х теж було багато активізму і волонтерства, прямо як зараз. Було багато молодих людей, які включались у політичний процес і хотіли працювати, щоб змінити державу. Але державна структура виявилась більш потужною, ніж вони, і багато хто втратив надію. Після Помаранчевої революції це сталося ще швидше. Зараз – так само. Цинізм вже приходить і дуже швидко.

Хто така Уляна Супрун?

Про переїзд до України

Завжди десь всередині сиділо бажання осісти в Україні, але весь час щось заважало: школа, робота, хвороба батьків.

Ми продали свій будинок у Нью-Йорку і почали подорожувати світом. Ми проїхали всю планету, щоб подивитись, де ми хочемо жити.

Восени 2013 року ми налагодили усі справи і сказали собі: все, час їхати в Україну. Думали пожити в Лондоні місяць і тоді вже переїхати. 21 листопада, коли почався Майдан, ми почали ходити на місцеві маленькі Майдани, які влаштовували лондонські українці. Але вже за кілька днів подумали: а чого ми тут сидимо, якщо ми можемо ходити на справжній великий Майдан? Зібрались і приїхали.

Коли я з чоловіком переїхала в Україну, Майдан тільки розпочався. Наші плани були трохи інші, ми хотіли перекладати книжки з української мови на англійську для того, щоб відкрити закордонний ринок для українських авторів.

Але розпочався Майдан, і навіть не було питання, чи присвячувати цьому свій час. Допомагали по-різному: західним журналістам діставати реальну правдиву інформацію з подій, перекладали новини, скеровували до правдивих лідерів, а також займалися гуманітарною допомогою. Почали координувати допомогу від української діаспори через Світовий конгрес українців. Тоді почалось навчання для військових, передавали аптечку, навчали евакуації.

Я все своє життя, змалку і по сьогоднішній день, належу до громадських ініціатив. Це є така американська культура – весь свій вільний час ти віддаєшся на якісь справи, які не стосуються твоєї кар’єри.

Про власні погляди та переконання

Треба не чекати, що держава щось зробить, а починати робити це самим. З часом має початися той процес, коли держава буде знімати своїх людей з цих напрямків – бо вони будуть непотрібні.

Є речі, котрі насправді є дуже важливими. Підпишіть декларацію з лікарем, вакцинуйтесь та вакцинуйте своїх дітей. Це єдиний спосіб вберегтися від хвороб. Голосуйте, бо інакше у вас не буде права дорікати обраним політикам. І останнє: беріть на себе відповідальність. Корупція починається з кожного з нас. Тому робіть все чесно, це будуть бачити ваші діти і робитимуть так само. Тоді і всі в країні будуть поводитись чесно.

В Україні неймовірний дефіцит на людей зі складним характером і на чесність. Не робіть компроміси, коли ваша совість каже вам, що щось не так. Не бійтеся прислухатись до вашого внутрішнього голосу, не укладайте союзи чи партнерства зі злом із добрими намірами, не легітимізуйте зло – боріться з ним, називайте речі своїми іменами і кажіть правду.

Вас будуть називати конфліктною, складною, неврівноваженою чи важкою людиною. Конфлікт щодо власних переконань – це прояв чесності, у той час як страх бути чесним дуже часто штовхає нас до компромісів зі злом. Не бійтесь, говоріть правду.

Медицина стосується кожного із нас. І якщо ми зможемо змінити цю «совєтську» систему з її міфічною допомогою, то це буде важити дуже багато.

Потрібно, щоб кожен розумів, як надати домедичну допомогу.

В Україні з’явиться якісна медицина, якщо сьогодні декілька десятків людей вирішать піти на держслужбу і зробити свій внесок в зміну системи, а не облич.

В Україні прийнято сприймати держслужбовців як тих, що заважають прогресу і ускладнюють усім життя. Але в здоровій державній інституції культура служіння – це те, що рятує нації від політичних штормів, від урядів популістів і маріонеток.

Як один держслужбовець може змінити країну? Ніяк. Це неможливо. Один дуб у полі – не ліс.

Головним здобутком Революції гідності є те, що українці вигнали Януковича та обрали європейський шлях.

Головний програш Революції – це те, що судова реформа так і не відбулась.

Якби я могла щось порадити чинному президенту, то сказала б, що вже час анонсувати рішення йти на наступні вибори. А ще – далі займатись європейським шляхом України.

Сьогодні в Україні – вікно можливостей, яке буває раз на десятиріччя.

Хто така Уляна Супрун?

Про корупцію в Україні

Корупція закорінена у всіх системах в Україні, від народження дитини, отримання вакцин, місця у дитячому садочку, дитячому будинку, школі, університеті, інтернатурі, на роботі – на жаль, це існує від самого початку і до кінця.

Аби люди відвикли від того, що це нормально, потрібен час. Бо зараз люди бачать це нормою. Але це не правильно, не етично, аморально і протизаконно.

Корупція і розкрадання бюджетних коштів – це наша бідність, хвороби, низька тривалість і якість життя. Ми створюємо нові антикорупційні інструменти, правила і процедури, щоб викорінити не тільки прояви, а й причини корупції в сфері охорони здоров’я

Завжди просять «більше коштів», але ніхто не говорить про більш ефективне їх використання. І завжди чекають, щоб держава давала їм більше коштів, хоча через програму децентралізації дуже багато грошей залишаються у місцевому бюджеті.

Про критику та погрози на свою адресу

Мене часто питають про це – чому інші проти того, що я роблю. Але я не можу сказати, чому вони проти. Я можу лише сказати, що вони пишуть і як виступають. Якби були конструктивні причини, то ми би сіли з ними все обговорювати.

Коли приходять і кажуть: ви творите геноцид української нації, то тут просто немає з чим працювати. До конструктивної критики ми відкриті.

Чи пішла б я з посади під тиском ЗМІ, які не перевіряють фактів і хочуть говорити лише про один скандал? Ні. Я не працюю для рейтингів, я працюю для українців.

Я не прийшла з вулиці й мене поставили в. о, а згодом я піду геть. Я призначена на існуючу посаду. Зараз я переживаю лише за закони. Це найважливіше і для мене, і для команди. А своє призначення я сприйматиму радо, з великою честю. Бо це велика честь отримати такі повноваження і довіру уряду, і парламенту, і народу України.

Погрози на мою адресу лише ще більше загартували та показали, що треба далі працювати, що ми рухаємось правильно.

Про українську та російську мови

Як я навчилась розмовляти російською мовою? Ніяк. У сім’ї ми спілкувались українською. У школі – українською. У церкві – українською. Серед друзів та колег – українською або англійською. На роботі – здебільшого англійською. Це норма для української діаспори в Америці. Для більшості українців в Україні таке мовне середовище – фантастика.

Російська мова має такі потужні позиції в Україні не тому, що вона інтуїтивно зрозуміла українцям, а тому, що колись українці були окуповані режимом, який обрав собі російську за офіційну.

Питання української мови також є питанням боротьби з дуже поширеним в Україні комплексом меншовартості. Захист української мови – це питання виключно захисту української мови і сприяння її розвитку. І все. Решта – маніпуляції.

Про свою роботу, сексизм у Кабміні, зміни та манту

Переважно я з’являюся у Міністерстві о 7:30-8:00. Інколи зранку п’ю каву із заступниками, обговорюємо теми на тиждень, проблеми, успіхи. У понеділок маємо урядові наради, у середу – Кабмін, коли сесійні тижні – комітет, у четвер – урядовий комітет, у п’ятницю – година запитань до уряду. Окрім цього, зустрічі, виїзди у регіони. Усе це здебільшого триває до 21:00. Після того треба читати мейли та документи на наступний день. Загалом досить багато роботи.

Я навіть не розуміла, чому ми мали написати про манту. Думала, це всі і так знають. А зараз люди підходять на вулиці й дякують. Але я пояснюю: це не я, це доказова медицина.

Насправді ми вже думаємо про книгу, в якій руйнувалися б усі ці міфи про здоров’я та медицину.

Я не відчуваю сексизм, я не бачу його, бо я не визнаю його. В Кабміні в нас є троє жінок: я, Лілія Гриневич, і є Климпуш. І ми разом всі працюємо так само, як чоловіки. Думаю, що ми так само рівні з ними, і немає жодного почуття, що є якась різниця між нами.

Як я заходжу в лікарню, перше, на що я дивлюся, – як виглядає місце, де працює адміністрація. Я дивлюся в їхні туалети. Якщо там дуже гарно все зроблено, а там, де пацієнти, туалети дуже погані, я знаю, що головний лікар або менеджер не дбає про пацієнтів. Якщо я бачу, що вони вклали більше в палати пацієнтів, їхні туалети, операційні, ніж у своє приміщення, я розумію, що ці люди насправді хочуть покращити умови для пацієнтів і працівників.

Дуже важливо переорієнтувати нашу медицину на раннє виявлення, на превентивні ланки. В кожній країні світу, де таким почали займатись, це не тільки знизило смертність, а й покращило якість життя. Завдяки цьому люди довше і краще працюють, вони більш щасливі – це краще і для людей, і для держави.

Це ж правильно – змінити систему охорони здоров’я. Та ж сама причина, чому ми стояли на Майдані, – у нас є свої цінності, і ми вважаємо, що життя і здоров’я людини – це важливо. А влада не існує задля влади – лише щоб допомагати людям.

Наша мета проста – вийти в плюс: за тривалістю життя, за народжуваністю, за здоров’ям кожного.

Громадянське суспільство є нашим постійним партнером не лише у кризових ситуаціях. Ми маємо постійний режим співпраці. Це тому, що більшість нашої команди є вихідцями з громадських та волонтерських організацій, і ми розуміємо, наскільки важливо працювати прозоро та злагоджено з громадянським суспільством.

Хотіла би, аби моєю наступницею була Ольга Стефанишина.

Хто така Уляна Супрун?

Про проблеми української медицини

Дивно, що досі продовжується брехня про безкоштовну медицину в Україні. Її вже давно немає.

Найбільша проблема в Україні – брак превентивної медицини. Її немає зовсім. 65 % людей вмирають від серцево-судинних захворювань. У 60-х роках у Штатах почались програми превентивної медицини, де навчали людей правильно харчуватись, робити фізичні вправи, щоб вони ходили до своїх лікарів, міряли тиск, дивились на холестерин, брали ліки, якщо мають проблеми. За 20 років смертність від тих самих хвороб знизили від 65 % до 30 %. А в Україні всі чекають вже останньої стадії, а до того або самолікуються, або нічого не роблять.

У Штатах кожного року з 1991 року на 2-3 % падає смертність від раку. Чому? Превентивна медицина і раннє виявлення, і лише малий відсоток – інші способи лікування. В Україні не робиться ні перше, ні друге. У Штатах кожна жінка йде на мамограф кожного року. Це є вимогою страховки. В Україні жінки йдуть на мамограф, коли вони вже бачать якусь проблему.

Зараз в Україні медичних закладів на одного громадянина в 1,5 разів більше, ніж у Європі. Проте, ми не є здоровішими за європейців через те, що наявний ресурс використовується неефективно. В оновленій системі мають залишитися працівники сучасної медичної сфери.

Медсестер і лікарів можна переатестувати або перевести в інші медичні заклади, де бракує працівників. Я хотіла б побачити більш ефективне використання кадрів і фінансів.

Люди думають, що нібито щось може погіршитись. Але ми міняємо систему. Погіршитися ситуація не може. Немає куди.

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний з-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації. 

Залишити коментар