Вівторок, 19 лютого

Буковина, Красноїльськ, неподалік кордону із Румунією – скільки себе пам’ятають місцеві, тут на Маланку відбувається дійство, що найбільше нагадує шалений карнавал.

Іванкові п’ять рочків, і він маланкує втретє. Учувши перший удар барабану на подвір’ї хати, звідки малий вирушить на свято, уже танцює, не надто зграбно, але в ритм, з душею.

Руслан Плешка – Іванів тато – сам маланкує з дитинства, був за Царя, а зараз – музикантом: «У кожного кута нашого села своя “оратура” (мелодія для Маланки) і свій сценарій, свої образи. Що для мене Маланка? Радість! І спогад з дитинства, який триває. Костюм малому робили разом з дружиною і його нанашкою (хрещеною). Він – малий Ведмідь, зараз побачите ще й великих!»

Нині, 13 січня, пообідня пора, саме час збиратися до Маланки. Вона у Красноїльську – суто хлопчача і чоловіча забава. Іванко – Ведмідь, ну, наразі Ведмедик. Його крила – ближчі до форми сердечка. Далі буде більше: крила дорослих Ведмедів кута Тряжан сягають понад 4 м. Під вечір хлопці збираються на подвір’ї коменданта і гуртом вирушать селом маланкувати на кожному обійсті. Туди й стартує наш Ведмедик у компанії тата-трубача, барабанщика й баяніста. Окрім музикантів, гуртуються ще й Цигани та решта персонажів, зокрема Діди й Баби в химерних масках.

Комендантську оселю ми й шукаємо. Дорогою перепиняємо сани. Кермує Григорій Гончарюк, а за пасажирів – два хлопчаки: «Везу хлопців маланкувати! У нас це свято для всього села – від малих до великих, але тільки хлопців, чоловіків!» – каже Григорій. Василько здебільшого лежить у возі: під час руху крилатому Ведмедикові непросто втриматися на ногах (лапах?). Основа костюму Ведмедя – «штани» з густо обплетеного жмутами сіна канату, це все хитрим чином скріплено з крилами, які теж солом’яні, але на дротяному каркасі. За Васильком пантрує Максимко, він Циган, його роль – упіймавши Ведмедя в лісі, вести його показувати людям. «Хочете потримати булаву? – питає малий Циган, який вже увійшов в образ. – Але зважте, важка. Я нею погрожую Ведмедю, щоби не втік і не нападав на людей!»

Цигани – один із двох головних образів Маланки – доводять, що тварину, символ дикої сили, може впокорити чоловік. Є теорія, що це трансформувалося із пам’яті про румунських циган, які заробляли виставами з ведмедями, яких направду спіймали в лісі та навчили танцювати. Як би не було, основний сюжет Красноїльської, або, як ще кажуть, Красної Маланки – саме перемога людини над звіром.

Булава Цигана – з цільного дерева, оздоблена металом, справді важча, ніж на вигляд. Так, Красноїльська Маланка при своєму карнавальному характері тяжіє до брутальності. Тут справжні ланцюги і сокири, важезні булави, у виготовленні яких використовують арматуру та ковані елементи, та і цуйка (традиційна румунська горілка), якою «заряджаються» з вечора маланкарі – теж справжнісінька. Це з’ясується потім, хоча для деяких приїжджих – от уже зараз, в гостях у коменданта Дмитра Євстратьєва. Його родина зварила самогонки із сотню літрів, на закуску – знамениті «румунські» голубці. Сам він – у шкіряній куртці та чересі (гуцульський широкий пояс з цупкої шкіри), на голові – папаха … зі стразами (потім з’ясуємо, що це уніформа усіх комендантів). Бути комендантом – так само почесно, як і Ведмедем, хоч як з крилатого кепкують через його неповороткість та потребу смішно, бокуючи, виходити з дверей.

«Я даю старт всій виставі і самій музиці, оратурі. Для цього в мене є свисток. Коли вперше маланкував? Та зовсім малим. Першого разу був Конем. Потім, дорослішим, і Ведмедем був, ото добра робота», – з усмішкою розповідає Дмитро.

У кожному з п’ятьох кутів Красноїльська – свої коменданти, своя музика, свої Ведмеді й Цигани. Для всіх хлопців радість – уже сама Маланка і гордо брати участь у переберії. Переберія – так в Україні називають традиційний народний карнавал, який у різних регіонах у своєрідних формах зберігся на Маланку і збігається з так званим Старим Новим роком. Красна ж Маланка – феєрія.

Образи Красноїльської Маланки – шана традиції та вияв креативу. Є спільні та подібні за втіленням, як-от Царі, що нагадують колядників, але найбільша увага відмінним, особливим. Так, легендарні – крилаті Ведмеді хуторів Тряжан і Сус. Інші кути, як-от Дял та Верхня і Нижня Путни, теж здивують нас згодом.

Зараз ми на території Тряжан і спостерігатимемо, як перший знайомий нам дорослий Ведмідь, а наразі хлопець Петер, ставатиме героєм Маланки. До цієї стайні нас відвів Циган, в якому не одразу впізнаємо Григорія, керманича саней з малими маланкарями. Костюм висить на канатах під стелею. Петер бере драбину: ми думаємо, що він отак, згори, і залазитиме в крилату «шкуру». Ні, костюм відчіпляють, кладуть на землю, і наш Ведмідь залазить туди лежачи, Циган-Григорій тягне його за ноги. «Я торік був Ведмедем, мав крила 4 м і 60 см, ох, нелегко це!» – каже Гриша, який, одягаючи друга, знімає перуку: впрів. Затим – складна процедура закріплення костюму за допомоги ремінців і … ватних штанів (їх кладуть на плечі, аби крила менше натирали).

Грати Ведмедя – честь, і честь, певно, найважча. Вага костюму – не менше 50 кг, буває і зо 70, їх роблять близько тижня хлопчачим гуртом, кілька разів приміряють на Ведмедя, йому ж бо в ньому слід «протанцювати» добу.

У Петера обручка. Питаємо, і наш Ведмідь спростує міф про те, що цю роль грають лише холостяки. Віджартовується: мовляв, трохи навпаки – як не був Ведмедем, то і дівчата не вибиратимуть, бо ж то справа для «перших хлопців на селі». Згодом кілька інших «крилатих» теж посміються з цієї теорії.

Зараз же бачимо це вперше у житті, тому ставимо багато смішних питань і кепкуємо з «підвищеної вітрильності». А вже завтра дивуватимемося тому, скільки запалу і гарту мають хлопці, аби всю ніч маланкувати односельцям, а потім ще й пройти ходою до центрального майдану Красноїльська, щоби зібратися разом…

Ведмідь – в образі, можна обережно перекурити, всівшись на стільця, що його Петеру швидко приносять. Відтепер і до вечора 14 січня Петер-Ведмідь не обійдеться без підтримки, передовсім Циганів, вони всі опікають своїх «клишолапих». Крилатим допомагають присісти відпочити і потім підвестися, носять напої та їжу… А між тим – водять на ланцюгу. Кількаметрові та вигадливо оздоблені крила роблять Ведмедів не лише схожими на найхимерніших чи то янголів, а чи метеликів, а й просто більшими. Це засвідчує міць людини, яка того Ведмедя упокорить.

Цей процес зараз і побачимо, по коліно в снігу піднявшись на майданчик, де за хвилину все порине в химерне і дуже емоційне дійство. Барабани завдають ритм, їхній звук, а ще труб, перекриває ревіння моторів самоскидів, що виїжджають на схил. Три вантажівки Ведмедів! Їм допомагають спуститися з кузова Цигани…

Маланкарі творять коло. Втім, воно вмить втрачає визначену форму, і ми просто в епіцентрі барвистого торнадо із крил, стрічок, ланцюгів і ще не знати чого. І снігу! Цигани б’ють булавами, здіймаючи міні-хурделиці, і під ритмічну музику, до якої учасники додають гучний свист та вигуки нехитрої, але жвавої пісні, Ведмеді крутяться, стикаються й от-от знесуть тебе помахом крила… Дійство, яке кожен має хоч раз не лише побачити – відчути. І це – лише розминка перед стартом!

«Що для мене Маланка? Все! Цілий рік чекаю! Хто найважливіший персонаж? Та думаю, що всі, у кожного своя роль у цьому святі! Я перший раз брав участь у 12 років і грав різних, а тепер комендант. Хочу, щоби наша Маланка була найкраща цьогоріч! Що особливого? А гляньте на них!» – це каже комендант Василь Ілліуц. У нього в команді – це хутір Дял – Ведмеді теж крилаті.

Тут є претендент на рекорд: 5 м розмах крил, що рясно прикрашені червоними і білими квітами та ялиновими гілочками. Кажуть, вбрання зробили за одну ніч, працювало восьмеро хлопців. Застаємо завершення одягання, зав’язують останні ремінці. «Ні, не важко. Поки що», – усміхається Ведмідь.

Василь – також дуже відповідальний комендант. Він поруч воріт свого дому (без цуйки та голубців і тут не обійшлося) розкреслює на снігу схему виходу Маланки в люди. Першими йтимуть Царі, які видатні своїми шапками-коронами, що рясно прикрашені намистинами. Це – найменші маланкарі, діти і підлітки, і серед них навіть є дівчинка. Дівчатам дозволено також бути малими циганками, в пістрявому гурті, що розмахуватиме спідницями в танці. Але не більше. Загалом Маланка – не жіноча справа.

Ми ж шукаємо третій гурт. У Красноїльську це непроста історія: село має аж 11 тис. населення і специфічне розташування з віддаленими від центру хуторами. Тут розповідають, що колись маланкарі з різних кутів всерйоз билися, у руках бували і палиці, і ножі. Чи це правда – ніхто не гарантує.

Але от у цих хлопців зараз у руках справжні сокири й кирки. Це хутір Верхня Путна. Він славний ходячими копицями, у них, кажуть, вигляд такий, ніби купа сіна ожила і відростила ноги.

Химерність – одна з основних принад Красноїльської Маланки. За партнерів ходячим копицям виступають й особливі Цигани.

Ці хлопці, схоже, надихнулися світовим кіно, образами вікінгів і лицарів, а ще мають навіжену вдачу. Їхня пісня найгучніша, свист найлютіший, а за допоміжні музичні інструменти – сільськогосподарський реманент і зброя.

Вистава на цьому подвір’ї – найдикіша. А от рухомі копиці наразі, ввечері, в русі ще не побачили. Градуси запалу учасників (виглядає, що не без цуйки) та морозу міцнішають, вирушаємо в Чернівці, аби повернутися вже на парад усіх маланкарів Красноїльська. Шляхом до авто нас «накриває» феєрверком: ракети розриваються просто над головою, освітлюючи зеленим, червоним, фіолетовим сніг і юрбу маланкарів, що двиготять під ритм свисту і барабану… Барвистий залп – як контрольний у голову. Нам снитимуться крилаті Ведмеді, копиці ж розраховуємо побачити завтра…

…Спершу слід подолати з десяток блок-постів, перші починаються ще за межами Красноїльська («Присусідилися», – констатують у нашому авто). Є підозри, що на деяких «КПП» – справжні прикордонники: надто правдиві форма, стиль тримання зброї та інтонації вимагання документів. Загалом же звичай, звісно, жартівливий. Такі собі чайові за шоу. Вимагаючи 20 грн з авто, не пропустять через саморобний, а десь навіть прикрашений ялинкою і гірляндами шлагбаум. «Ми старалися, плати, водію!» Водій платить, не кажучи про те, що ми туристи. Тут до гостей привітні та відкриті, але не приховують: це все – не для туристів. Маланка – для себе, для своїх.

Ані поселитися в Красноїльську, ані віднайти обід-вечерю та інші блага для подорожніх тут не легко. Без інтерв’ю, а просто в спілкуванні зізнаються: давню улюблену традицію надто цінують. І бережуть саме такою, як вона є: наповненою власною символікою, елементами, які зрозумілі тільки красноїльцям, з характерним шаленством, у своєму особливому стилі. А підлаштовуватися під гостей, витримувати навалу туристів і коригувати це свято для чужих, бути їм зрозумілими та дбати про сервіс – не прагнуть. Утім, на Маланку сюди саме з’їжджаються. Свої ж. Чимало на заробітках за кордоном, а на Маланку – шлях додому.

«Я приїхав уночі з Італії заради цього, дружину з малим сином там лишив. Одразу сів робити костюм, ледь устиг! Цього разу я Циган, але вже п’ять разів був Ведмедем! Це чудо – наша Маланка! Випий зі мною цуйки, за свято!»

Іван має 35 років, широку усмішку та наряд із тисячі кольорових стрічок, а ще велике сомбреро з намистинами. Він зі своєю командою щойно замаланкував на обійсті пані Віоріки, лишився на пару слів з давньою товаришкою родини та прямує далі у своєму гурті, з копицями.

Копиці не легші за гігантські крила, а робляться на основі такого собі «кожуха», на який прив’язують жмути соломи. І вони нині не як увечері – в ролі солом’яних диванчиків для найменших маланкарів, а такі, що біжать з підстрибом! Нам пощастило: опівдні 14 лютого у Красноїльську сонячно, і шалений гурт кута Верхня Путна побачили з центральної дороги.

«О, наш кутор (хутір з румунської) має свою Маланку. Це май свято як Новий рік! Ну, знаєш, що значить май? Більш! Головне свято в році, дуже любимо! Так, маланкують кожній-кожній хаті! Це завжди було, от мені 63 роки, з дитинства пам’ятаю, все так було!», – пані Віоріка Гакман тримає в одній руці таріль з відбивними, а в другій кришталевий графин з горілкою. Частувати маланкарів – свята справа, дають гурту і гроші, каже, цьогоріч і до тисячі гривень.

«Як було за комуністів? Боролися, палили костюми Ведмедів, але наші люди все так робили, щоби піти на Маланку. Довідки брали, що хворий, кров здавали, аби як донор вихідний мати, та просто – йшли і маланкували. Не змогли в нас цього забрати. Як і Різдво, хоч і робили так: свято, а ми на третій зміні працювати маємо. Ми зберегли традицію! І бачиш, як гарно? Приїжджай наступного року! Може, і більша Маланка буде, раніше он яка була – в 10 разів май».

Уявити це дійство ще масштабнішим і ще шаленішим важко. Маланкарів у костюмах – не менше тисячі. Лише в одному гурті ми нарахували з чотири десятки Ведмедів, інші персонажі теж яскраві й численні. Химерні істоти в страшних масках чіпляються до перехожих, часом доволі брутально.

Трапляються і «лікарі», «даїшники», був помічений «валютник», «пірати» тощо. Є й гурти на бричках, запряжених яскраво прикрашеними кіньми, серед них вирізняється рухома вівчарська колиба: з живими вівцями та киплячим казаном на борту…

Ми ж, подякувавши пані Віоріці, вирушаємо услід за копицями на центральну дорогу.

Своє шоу кожен гурт тут показує постійно, раз за разом. Один із найяскравіших персонажів, хоч з голим торсом, але теж подбав про костюм: справжні вовча шкура й оленячі роги.

Циган-мисливець на великій зв’язці ланцюгів тягне одразу 10 ведмедів у шкурах, вони ричать, кидаються на нього, але булава упокорює. Ці Ведмеді – найбільш подібні на звичайних лісових клишолапих: вони у хутряних костюмах і озброєні кігтями.

У сусідній Румунії (а більшість красноїльців – етнічні румуни, румунською і маланкують, утім, всі знають українську) шкура ведмедя здавна вважалася найдорожчим мисливським трофеєм, ба навіть оберегом в хаті. Якщо на свята людина в образі ведмедя зайшла в двір – це до удачі й добробуту протягом року. От і в Красноїльську такі різноманітні ведмеді не минають жодної хати…

…Й от копиці номер два! Маланкує інший кут, і їх ведуть інші Цигани: як вежі, вбрані яскравими стрічками. Барвиста процесія не минає подвір’я ресторану при центральній дорозі, тим часом деякі інші вже присідають обабіч: годиться й трохи спочити.

Та хода менш жвавою не стає, Цигани нещадно тягнуть, смикають за ланцюги своїх ведмедів, де-не-де на дорозі уламки булав, та й сіна насипано… Й от дещо незвичайне: Ведмедя веде … дівчина!

«Як звати? Валя Митрик! 24 роки мені. Уже четвертий раз маланкую. І Ведмедем була! Що кажете? Дівчатам не можна?! Мені – можна! Ану, Ведмедю, пішли!» – вона міцно смикає за ланцюга, Ведмідь-копиця гарчить і, потрушуючи жмутами соломи, суне далі.

Так, Красноїльська Маланка – традиція, сповнена поваги і любові, лишається святом для своїх, але і набуває нових рис. Окрім Циганів із Ведмедями, в гурті побачимо і «беркута», який замахнеться на камеру дубинкою, і навіть одну з кандидаток у президенти, геть усю обвішану біжутерією. На крилах архаїчних Ведмедів загоряються гірлянди на акумуляторах, а одного з Ведмедів-копиць таки веде єдина в цій ролі дівчина Маланки, чого раніше не бувало… Шалений гурт невпинно, під барабан, свист, пісню про «Ведмедя, якого спіймали в лісі й ведуть до людей; стрибай, Ведмедю!» йде дорогою свого рідного села, являючи найяскравішу і найдикішу з усіх можливих процесій.

Ведмеді-метелики танцюватимуть, перевалюючись з ноги на ногу та обертаючись й зачіпаючи крилами, Ведмеді-копиці зіштовхуватимуться й стрибатимуть у ритм барабану, Ведмеді у шкурах гарчатимуть на тих, хто шалено свистить і б’є булавами об землю, вже майже розтрощивши, вони сперечатимуться, чия візьме…

До центральної площі Красноїльська маланкарі прямуватимуть, доки не впаде темрява. Губитимуть стрічки й жмути сіна, знаходитимуть радість, вертатимуть собі своє, рідне.

Текст і відео: Алла Хаятова

Фото: Сергій Гудак

1 комментарий

Залишити коментар