Вівторок, 19 лютого

Олексій Горбунов – справжній народний артист, якого знають і люблять не лише в нашій країні. У творчому доробку актора майже півтори сотні зіграних ролей у кіно й добрий десяток у театрі, сотні концертів із гуртом «Грусть пилота». 

Киянин. Тривалий час мешкав і працював у Москві, але ось уже п’ять років як повернувся в Україну. Фактично живе на два міста: в одному – на березі Чорного моря – родина й дім, а у столиці – друзі й справи, і по всій країні концерти й зйомки. П’ять років відмовляється від спокусливих пропозицій російських режисерів. П’ять років мріє про нове українське кіно.

Під час розмови Олексій перейшов на російську, коли почав емоційніше говорити. Часто з удячністю згадував своїх учителів, особливо Костянтина Степанкова, колег по сцені й фільмах, із захватом розказував про молодь, яка його надихає, цитував улюблену Ліну Костенко. Це був своєрідний монолог актора, якому небайдуже.

Пам’ятаю себе років із чотирьох-п’яти, як і всі діти. Пам’ятаю, як будували Русанівку – масив, де я жив. Ми переїхали туди, коли мені було років п’ять. У нашому дворі будівельники постійно смолу варили; вона так заворожуюче булькала в діжках, та смола. А ми дітьми брали палиці й умочали туди, у ту киплячу смолу, намотували її на палицю; вона застигала, і в нас виходила така собі булава. Не іграшкові, а реальні такі булави робили, щоб битися. Старші у дворі показували, як із нею «рубатися» треба. Якось мені капнула ця смола на руку. Запам’ятав її надовго… І двір пам’ятаю, дорослих пацанів…

Я потім, коли на Майдані ті бочки побачив, одразу згадав дитинство  якось воно все склалося, якось закільцювалося все.

Виріс я у дворі: вулична дитина. Незважаючи на те, що в мене інтелігентні батьки: тато інженер-проектувальник, комуніст, свідомий такий був; а мама – інженер-технолог. Батько із Сибіру, ​​з Алтаю (зараз уся його рідня там проживає), а мама з Луганської області, із сім’ї шахтарів  там нікого вже не залишилося, навіть двоюрідний брат уже помер.

Мій дід – шахтар, похований у Перевальську. Це таке шахтарське містечко на Луганщині. Там, до речі, теж частково моє дитинство минуло. Пам’ятаю, що бував там досить часто, у чотири, п’ять, шість років. Діда вже не застав  він помер на той момент. Був дядько Жора, який працював на шахті. Мене в дитинстві завжди дивувало, чому нафарбовані очі в шахтарів. Якось не витримав і запитав у бабусі, на що вона відповіла, що очі не нафарбовані, що це пил так в’ївся. І ось у мого дядька Жори в’ївся в очі той пил: такі чорні-чорні підводки були навколо очей.

Ще пам’ятаю терикони, за якими ми бігали й гралися. У бабусі був будинок приватний. У війну в цьому будинку ще німці стояли. Мама моя розповідала, що коли їй було три роки, там німці жили. І один німець пригощав її шматочком шоколадки. Моя бабуся з мамою та ще трьома моїми тітками тоді в сараї жили, поки офіцери розкошували в бабусиній хаті. Я той сарай пам’ятаю; ми потім із братом там ховалися під час ігор. Там ще постійно жарко було, і запах такий від териконів специфічний. Я його одразу чую, щойно сідаю на поїзд «Київ – Ворошиловград». Для мене з дитинства ця назва була така містична  Во-ро-ши-лов-град (із насолодою розтягує слово – прим. ред.)

Мені так прикро, що у фільмі (ідеться про фільм «Дике поле», знятий за романом Сергія Жадана «Ворошиловград» – прим. ред.) не залишили назву Ворошиловград. Я вважаю, що це один із небагатьох українських фільмів, разом із «Рівнем чорного» Васяновича, за який не соромно, який і світові показати можна.

Так ось, щодо назви. Я був категорично не згодний, і говорив режисеру Ярославу Ладигіну, що не можна називати фільм «Дике поле», бо на кіностудії Довженка зняли фільм «Дике поле», і в Росії знімали фільми з такою назвою. От навіщо? Це все від незнання історії кіно: не знають, що знімали до них. Чому не залишити назву «Ворошиловград»? У ній же закодований сенс! Треба бути йолопом, щоб так боятися радянських топонімів і відмовлятися від унікальної адекватної назви тільки тому, що вона з тих часів.

Не розумію, чому Жадан, як автор, не відстояв свою назву, не наполіг на «Ворошиловграді».

Режисерів у нас талановитих багато, але їх не знають; багато з них не задіяні у великому кіно – і це біда. От, наприклад, чудовий Андрій Кавун чотири роки без роботи сидить, свого часу зняв такі фільми як «Кандагар», «Полювання на піранью», «Шерлок Холмс». Я в нього в усіх фільмах знімався. «Курсанти» – кращий фільм про війну, де я грав. Так ось, він не знімає! Усі талановиті й відомі командири (так Олексій називає режисерів – прим. ред.) сидять без роботи, жебраками поставали. Молодь зараз така талановита й сильна з’явилася, а пробитися не може. Це відповідь на всі запитання про нове українське кіно. От у боксі так не можна  там усе, як на долоні: вийшли на ринг – і весь світ побачив, хто є хто. А в кіно думають, що будь-який Вася може прийти і зняти картину. І перед цим ще «подерибанити» зі своїм кумом гроші, які виділили. Ось ми й маємо, що за весь час, на мою думку, тільки чотири-п’ять нормальних фільмів зняли. А інші 75, на які виділяли гроші, де вони?

Мені болить! Це все цвяхи в моє серце! Мені 57 років; у мене часу не так багато! Я не можу розкидатися роками: п’ять років туди, п’ять років сюди. Я не можу чекати й нічого не робити! Я не можу так!

Мені нещодавно надіслали потужний сценарій короткометражки про війну. У мене відразу відторгнення: «Ну, скільки ж можна вже. Не можу я про війну більше читати». За останній час уже штук п’ять прочитав. Кілька були більш-менш, а все інше – це суцільна пропаганда. Так ось, цей сценарій короткометражки написав Крістіан Жереги (учасник творчого об’єднання «Вавилон’13» – прим. ред.). Сам він народився в Москві. У нього батько відомий молдавський режисер (Валерій Жереги – прим. ред.). Крістіан закінчив у Москві ВГІК, а в 2013 приїхав на Майдан. Усе знімав на свою студентську камеру. Цей хлопчина настільки перейнявся подіями, що залишився тут. Ось це нове покоління. Він же в Москві народився, а живе і творить в Україні. Відвоювавши два роки, написав по-справжньому крутий сценарій. А він же – ще й режисер; багато документальних стрічок зняв. У нього про війну є і хроніка, і інтерв’ю, і портрети, і замальовки.

Я тут стільки людей бачив, які в Європі все кинули, в Москві, в Америці. Ми всі приїхали працювати на країну: одні – економіку піднімати, інші – кіно знімати, і театр новий робити, і показувати все це світу. Чим закінчилося, ми бачимо.

Нещодавно на запрошення французького режисера Еріка Рошана знявся у четвертому сезоні шпигунського серіалу «Бюро легенд». У головній ролі там Матьє Кассовіц. А я зіграв там полковника ФСБ Карлова. Усім рекомендую подивитися, хороший серіал зі світовою славою.

***

А вообще сегодня надо снимать о любви. Тем более, что это можно хорошо снять за небольшие деньги. Я уже устал говорить об этом. Снимать надо только о любви! Не о войне люди хотят, а о любви. Я уже третий год предлагаю снять камерную историю о любви взрослых людей. Я в главной роли. Снимаем в небольшом старинном украинском городке, типа Мукачево, Берегово. Приезжает женщина отдыхать, приезжает мужчина отдыхать – в кафе сидят на завтраке в гостинице, знакомятся…

Вот недавно я снялся в Optimus gang. Он снимает с матюками дикими, и у него миллионы просмотров. Как он работает: мобильный телефон, съемка пять минут, в эфире через четыре дня, через неделю у него миллион просмотров, через две – второй миллион. Мы тут реальное кино снимаем, и на Ютубе имеем в лучшем случае 10 тыс. просмотров за год. Мы все хотим этого нового кино, а его нет! Надо объективно смотреть.

И культурные мосты нельзя рушить, ни в коем случае. Шедевры нельзя запрещать  с них пылинки сдувать надо. Мы должны смотреть хорошее кино и учиться на хорошем кино. Мы детям должны показывать лучшие фильмы и спектакли. Мне повезло, я видел на сцене Плятта и Раневскую, Миронова и Папанова, а с Евстигнеевым и Янковским снимался вместе; они учили меня простыми словами. У меня же гениальный учитель был – Кость Петрович Степанков! А у него учителем был непревзойденный Амвросий Бучма. Так ко мне знания попали, так все закольцевалось. Но современные дети… они же их не знают! Не видели их работы. А жаль.

И все равно я верю только молодому поколению! Нужно сделать все, чтобы им стало легче. Дальше они все сами сделают.

Они никого не должны слушать. Только свое сердце. Если пацан, то выбирать путь воина. А если девушка, то надо помнить, что главное оружие – нежность. На своих дочек смотрю… они же сейчас такие независимые. Чтобы у нас во дворе девчонка что-то сказала – у нас бы ее затюкали. А сейчас девчонки главнее пацанов. Так вот, я дочке своей говорю, не надо тебе пацаном быть, нежность – твоя сила. Ты одним поцелуем можешь войну остановить, одним взглядом. А пацаны должны быть, как Усик и Ломаченко, сильными, целеустремленными.

Мне тяжело это все говорить, поэтому интервью у меня превращается в монолог моей боли.

А наостанок процитую улюблену Ліну Костенко:

І в житті, як на полі мінному,

я просила в цьому сторіччі

хоч би той магазинний мінімум:

Люди, будьте взаємно ввічливі!

І якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

Розмовляла Світлана Бондар

Фото: Саша Населенко

Залишити коментар