Вівторок, 12 листопада

Казус Хачанова: як нам поводитися?

Студент Академії мистецтв (НАОМА) Спартак Хачанов створив інсталяцію із гіпсовими членами, які пародіюють військовий парад балістичних ракет і полонених вояк. В іншому його перформансі була задіяна вишиванка, зроблена із сала, яку після виставки митець демонстративно викинув у смітник. Дізнавшись про таке мистецтво, доцент кафедри графічного дизайну НАОМА Володимир Харченко розтоптав скульптури Хачанова ногами. Коли Хачанов намагався щось пояснити Харченку, той відповів: «Ти зараз, ***, добалакаєшся. Я влаштую завтра повістку в військкомат». Також він обіцяв «покликати “атошників”». Але натомість, чомусь в Академії з’явилися хулігани з організації С14, яких Харченко назвав «своїми друзями».

Казус Хачанова: як нам поводитися?

Фото Дмитра Десятерика

Топтання мистецтва ногами, перш за все, нагадує мені поведінку Микити Сергійовича Хрущова, який у Москві в 1962 році перегляд виставки художників-авангардистів супроводжував такими коментарями: «Что это такое? Вы что – мужики или пи****сы проклятые, как вы можете так писать? Есть у вас совесть? …все это не нужно советскому народу. …Запретить! Все запретить! Прекратить это безобразие! Я приказываю! Я говорю! И проследить за всем! И на радио, и на телевидении, и в печати всех поклонников этого выкорчевать!..» Очевидно, що Харченко брав приклад саме із Хрущова. Шкода, що така ганебна радянська практика досі існує в наших мистецьких закладах. Ось саме її і треба викорчувати. Що ж стосується С14, яких тепер викликають для вирішення проблем, то що це в нас тепер – хлопчики за викликом? А до НБУ їх теж можна покликати, коли курс гривні падає?

Своїми витівками Спартак нагадав, що справжнє мистецтво повинно дратувати й доводити людей до сказу. Справжнє – це не те, що робиться на продаж, і тому має максимально відповідати смакам поважної публіки (рожевощокі янголятка із цукерочками або ж козаки на конях із шаблюками) або поточній політичній ситуації (герої Євромайдану й АТО). Звісно, про якість будь-якого мистецтва варто і треба сперечатися – саме так і виникає культура.

Казус Хачанова: як нам поводитися?

Фото Дмитра Десятерика

Якщо розглядати фалічні скульптури Хачанова з погляду традиційної естетики, то вони виглядають потворно: він міг би взяти декілька уроків хоча б у Бориса Вальєхо (це був жарт). Але ж Хачанов – митець нетрадиційний. Він – концептуаліст, а в концептуалістів первинною є ідея, а не виконання. Дехто каже, що ідея ця хибна: мовляв, до війни схильні не лише ті, хто має фалос. Погоджуся, Фолклендську війну розпочала Маргарет Тетчер, а у 2014 році одночасно п’ять жінок очолювали міністерства оборони в європейських країнах. Це Урсула фон дер Ляєн (Німеччина), Жанін Хенніс-Пласшерт (Нідерланди), Карін Марта Елізабет Енстрем (Швеція), Іна Марі Еріксен Сорейде (Норвегія) та Мімі Кодхелі (Албанія). Я вже не кажу про те, що в українській армії нині служать понад 55 тис. жінок. Тому про роль жінок у військових конфліктах та відображення цього у скульптурах Хачанова можна сперечатися.

Що ж до того, чи не є раптом скульптури Хачанова зрадою ідеалам українського патріотизму, то, на мою думку, патріотизм – це останнє, що має хвилювати митця, коли він створює свої роботи. Утім парадокс ситуації полягає якраз у тому, що без українського патріотизму скандал таких масштабів Хачанову би ніколи не вдався. Саме тому, що сьогодні деяка й найбільш активна частина українського суспільства так боляче сприймає будь-які спроби критики різноманітних проявів державності (пригадаємо росіянина зі Слов’янську, який став українським націоналістом і покалічив чоловіка, котрий зняв прапорець із його машини), цей скандал і виник. Багатьох роздратувала фотографія, де Хачанов викидає на смітник вишиванку, яка до того була частиною його інсталяції в галереї. Що таке вишиванка? Елемент традиційного одягу українця. Але мені важко уявити, що хтось у США буде роздратований, коли побачить на смітнику джинси, у Мексиці – сомбреро, а в Японії – кімоно. Хачанов усе це знав, і саме тому влаштував цей перформанс в Україні, бо ніде більше, у жодній іншій країні він би не вдався.

Казус Хачанова: як нам поводитися?

Фото Дмитра Десятерика

Що ж таке запропонував нам Хачанов – мистецтво чи політичну акцію? Тут варто згадати французького філософа Жана-Поля Сартра, який запропонував будь-яке мистецтво, що має зв’язок із оточуючою реальністю, називати «ангажованим» (l’engagement). Звісно, тут мається на увазі політична ангажованість. Аргентинський авангардист Хуліо Ле Парк взагалі вважав, що всі митці є ангажованими: навіть якщо вони малюють кошенят, то тим самим відволікають увагу від інших проблем, а це може бути вигідно владі.

Але чи припустимо влаштовувати такі художньо-політичні перформанси взагалі? Якою є межа припустимості для митця? Чи існує вона? А от цю проблему мають вирішувати не патріотично налаштовані активісти та викладачі, а правоохоронні органи – тобто професіонали. Якщо раптом у творах Спартака Хачанова є порушення українських законів, то на це має звернути увагу Національна поліція і Прокуратура, або активні громадяни. Далі ці люди мають звернутися до суду; і вже суддя вирішить, було порушення закону чи ні. Чому саме суддя? Бо в такому випадку і Хачанов, і його прибічники зможуть подати апеляцію, касацію та, врешті-решт, звернутися до Європейського суду із прав людини, якщо їх не задовольнить рішення українського суду. Саме так це і працює у сучасній правовій державі, якою намагається бути (хоча й доволі безуспішно) Україна.

Що ж відбулося насправді? Група націоналістично налаштованих громадян на чолі з викладачем художнього навчального закладу влаштувала погром виставки у стилі найгірших радянських «искусствоведов в штатском», а також особисті переслідування й залякування митця вірменського походження. Це також в цій історії дуже важливо. За моєю інформацією, про цю історію вже готують статті декілька західних медіа. Великий матеріал вийшов на ВВС Україна. А отже, у черговий раз підтвердиться репутація України як землі, заселеної архаїчними мешканцями, яких навряд чи можна вважати громадянами, бо вони не поважають закон і толерують самосуд як єдиний прийнятний шлях вирішення конфліктів.

Олег Шинкаренко

1 комментарий

Залишити коментар