Неділя, 15 грудня

Царство небесне, Яріку

Коли я був малим і страшенно захоплювався футболом, найбільшою моєю мрією було вийти якось на поле разом із гравцями нашої збірної. Бути одним із тих пацанів, котрі за руку виводять найкращих футболістів твоєї країни і стоять, гівнюки, задоволені та з посмішкою до вух. Мені навіть було б усе одно, з ким саме виходити на поле. Я ж не знав тоді, що футболісти також бувають мудаками.

Історія вчить, що кожен рано чи пізно може продатися.
Історія також вчить, що рано чи пізно всі стають мудаками.
Жадан

Узагалі, мудака виявити дуже просто. Чуєш від нього щось на кшталт «спорт поза політикою» – і все, готуйте довідку, ставте печатку, комісуйте його до диванних військ. Йому ж головне що – вірити у святість своїх слів, притулити рожеві окуляри ближче до очей та дивитися новий поєдинок Усика в Москві. Мудак – це не стан душі, не божий дар від народження, це діагноз, який насправді можна вилікувати. Але без бажання пацієнта не варто навіть і намагатись.

У випадку із Ракицьким мудаком є навіть не стільки він, як ті, хто намагаються виправдовувати його вчинок, із піною у роті захищаючи нове придбання «Зеніту». Їм, власне, і доводити вже нічого. Нам же сильно бідкатися та плакати так само не варто – ми не втратили нічого. Абсолютно ні-чо-го.

Давай на чистоту: чого можна було очікувати від людини, котра не здатна заспівати гімн своєї країни? Котра не береться принаймні відкривати рота та імітувати підспівування? Та нічого іншого. Гімн підспівують вчорашні регіонали та біглі грузинські президенти, навіть якщо ніхто їх про це не просить, навіть якщо нам це не потрібно. А тут же людина, на котру під час кожного матчу дивляться тисячі захоплених і стільки ж розчарованих очей. Ну як же так, Яріку, як же так?

Я розумію, що для когось це зовсім не показник і хтось може написати в коментарях щось типу «Горлання гімну – не показник», але тут трохи інша ситуація. Тут йдеться про людину, котра вдягає футболку збірної своєї країни, котра як-не-як репрезентує її на міжнародній спортивній арені. Країну, в якій триває війна, де окупованими досі залишаються частини двох областей та цілий півострів. У цьому випадку гімн – це голос цієї країни, як би шароварно це не прозвучало у твоїй голові. І якщо Ярік не може зробити навіть цього, то що ми втратили?

Нам не варто прив’язуватися до таких спортсменів та тим паче робити з них кумирів. Це не втрата, не програш і навіть не зрада. Це цілком логічне продовження, природний розвиток сценарію. Для нас це насправді – перемога. Рано чи пізно ця бульбашка мала вибухнути, одягнутись у футболку з написом «Росія» та зіграти перший матч за улюблену команду Путіна. Ракицький, можливо, хотів би і раніше, але не було нагоди. Ми не втрачаємо, ми очищаємося, відфільтровуємо.

Ні, Ярік насправді не мудак. Він просто одним підписом скоїв кар’єрне самогубство. Я не спеціаліст у футболі, але назви мені прізвище хоча б когось, для кого російський чемпіонат став ще однією сходинкою до піку кар’єри?

Ярік насправді не мудак, він просто зробив усе, аби розпрощатися з іграми в Україні та за Україну. Багато тут, звісно, залежить від нас. Ракицький дав шанс, який ми можемо або втратити, або використати. Шанс звільнити одну з позицій в основному складі національної команди. Аби ця команда була справді збірною України, а не збірною людей з українськими паспортами.

Вибач, Яріку, але мені було б неприємно дивитися на гру збірної, де на позиції захисника стоїть людина, котра перед цим розважала російську публіку. Людина, котра кожного матчу одягає на себе футболку «Зеніту», власником котрого є «Газпром». За кого ти тепер гратимеш, Ярославе? І чиї гімни ти все ж заспіваєш? Найгірше, якщо тепер ти заспіваєш наш.

Ти не став для мене мудаком сьогодні, це відбулося набагато раніше, але сьогодні я мушу тобі за цей вчинок… подякувати.

Дякую тобі, Яріку, що якийсь молодий та талановитий хлопець зможе зайняти твоє місце в збірній. Принаймні я на це сподіваюсь. Дякую, що ти знову нагадав нам, що є багато моментів, у яких ми продовжуємо програвати. Дякую, що підтвердив думку про те, що мати паспорт українця та бути українцем – це абсолютно не тотожні речі. І що довів: бути захисником на полі – це не бути захисником у житті.

Кейс Ракицького – це класний спосіб перевірити, наскільки ми готові визнавати недосконалість нашого суспільства. Наскільки ми готові до нових ударів в тилу, поки всі сили сконцентровані на захист ззовні. Це тест на реальність світу, який ми вибудовуємо у своїй уяві. Мені теж хочеться вірити в ідеальну Україну, в ідеальних українців. Але завжди і всюди є мудак, готовий продати й продатися, і завжди є мудаки, котрі його захищатимуть.

Нехай все в тебе там складеться, Яріку, ми не сумуватимемо та не чекатимемо в гості. Можеш навіть сам покинути збірну, аби не витрачатись зайвий раз на квитки із Санкт-Петербурга. І забирай із собою всіх цих, хто розповідає про спорт / мистецтво / секс / наркотики поза політикою. Живи собі щасливо в Росії, і спочивай з миром у моїй пам’яті. Царство небесне, Яріку. Ти, звісно, мудак, але дякую, що нарешті це зробив.

Дмитро Журавель

2 комментария

  1. Да-а-а. Інтелект автора цього допису зашкалює. Саме, цікаве те, що це опубліковано і поширено. Назвати когось мудаком,це закономірно в нашій країні. Автор даже не зважив на те що образив Людину. Зрозумійте, що Ви не маєте право звертатись до нього Ярик,щось верзти про його уподобання.Співати,чи переходити це його право, право вільної людини. Не подобається що не співає- не визивайте у збірну. Інше , переходити чи ні це також його справа, в нього талант даний природою,чи богом і його право визначатись де і як заробити на своє майбутнє. До речі автору,історія не вчить мудаків, вона акумулює досвід дураків.
    До речі в мене більш ніж 50 річний стаж болільники київського Динамо, але я завжди з повагою відношусь до вболівальників інших команд. Ви знаєте більша частина цих майданівських крис, які прикладають руку до серця і співають гімн Україні, не варті його. Ними ж була розкрадена ця країна. Так,що маразм укріплюється авторе! До речі я з своїми людьми відстояв дві революції на майданах і крім гіркого розчарування не залишилось нічого.

    • Вітаю, пане Леоніде.

      Усе в тексті – виключно моя точка зору, котру редакція може не поділяти. Але звертатись до нього на його ж ім’я чи коментувати якісь дії/вислови, здається, я все ж можу.

      Щодо іншого. Знаєте, я б ніколи цього не написав, якби Ракицький перейшов до клубу з іншої країни, або ж почав грати за російську команду у роки, коли війни ще не було. Я б просто не здивувався (так само, як зараз) і гортав би стрічку новин далі. Однак іноді вчинки, слова та дії публічної особи, котрою, власне, і є Ракицький, – це не просто рядок у трансферному вікні. Він може бути неймовірно талановитим та майстерним гравцем, але окрім власної кар’єри є ще дещо, що, на мою думку, мало б ним керувати. Сподіваюсь, ви розумієте, про що я.

      Спорт (і не тільки) не може бути поза політикою, це моя принципова позиція. Ніщо не може бути поза політикою. Так, це його право – переходити чи ні, як і де заробляти. Але права не можуть існувати окремо, ізольовано від усього іншого. Є речі, котрі варто ставити вище за гроші та нові трофеї. Якщо людина (безвідносно до того, митець це чи спортсмен) ізолюється від реального світу, і тим більше – від того, що відбувається у його ж країні, то про які таланти ми будемо говорити? І чи саме про них ми маємо говорити? Не думаю.

      Щодо вашої тези про гімн – я про це і писав, перечитайте. Гімн співають не завжди найкращі. Але: «Тут йдеться про людину, котра вдягає футболку збірної своєї країни, котра як-не-як репрезентує її на міжнародній спортивній арені. Країну, в якій триває війна, де окупованими досі залишаються частини двох областей та цілий півострів. У цьому випадку гімн – це голос цієї країни, як би шароварно це не прозвучало у твоїй голові».

      Словом, дякую за увагу та коментар, але ми з вами керуємось дещо різними ідеями та поглядами. Це нормально і природно. Та іноді речі варто називати своїми іменами. І так само зрештою варто мати хребет.

Залишити коментар