П'ятниця, 20 вересня

Деякі міркування з приводу плагіату

Аргументи на захист плагіату, і, найголовніше, плагіатчиків, самі по собі становлять такий безцінний текст, що доводиться придивитися до нього ближче. Бо якщо, наприклад, редакторку українського Vogue, яка переписала чуже звернення головного редактора до читачів, переважно засуджують, то зі «своїм хлопцем» Дмитром Дроздовським, який писав докторську, копіюючи і переказуючи джерела без посилань, не все так просто: тут аудиторія розділилася. Серед моїх друзів і френдів не один і не двоє його виправдовують. Чим далі я вчитуюся у ці виправдовування, тим ясніше мені стає, що мовиться не про якісь там поверхові нюанси поведінки окремої людини, її чесність чи нечесність, і навіть не про «систему» – а про глибинні переконання, сформовані, до значної міри, нашим спільним радянським минулим, яке насправді становить і частку нашого теперішнього моменту.

Проблема ще і в тому, що це минуле невідрефлексоване як слід, не проговорене в деталях, а відтак ніхто не знає, чим же воно є і як саме проявляється. А проявляється воно не тим, що людина малює транспарант «хай живе Ленін» і несе його на площу, а у набагато менш прозорий спосіб. Ми так радісно перегорнули сторінку, що забули запам’ятати, що на ній було написано. Радянське життя – це не лише кілька в томаті чи ще яка-небудь «заливная риба», яких же, зрештою, можна і не їсти, а певні мисленнєві схеми і підставові міфи, які ми винесли звідтам і які самі по собі, без нашого їх усвідомлення, не відімруть. Вже писали про психологію крадіжки, яка не вважалася в «совку» злочином, бо лише так можна було вижити. Але мені здається, що це ще не все і що є й інші світоглядні елементи, які варто проаналізувати.

Почну з кінця: левова частку  коментарів «на захист» – це таке собі співчуття до фігурантів, мовляв, «ну помилився, ну так скажіть людині тихенько на вушко, що він там список літератури не доскладав, а не кричіть про його помилки на весь світ». Або і взагалі – волання, мовляв, «ви доведете бідолаху». Тим часом і «бідолаха» теж буде у себе в соцмережах плакати, мовляв, от, знавісніла юрба, а я бідний, нещасний, ну помилився, ну що ж такого. Тут маємо цікаву конфігурацію дискурсів. По-перше, це клановість, належність до певного кола «своїх» – дуже важливу структуру в радянські часи. Тут можна згадати і орвелівську «внутрішню партію», і «знайомих продавчинь» у магазині, які відклали для когось ковбасу чи там сир, і славну радянську армію з її дідівщиною – безкінечним «відмазуванням» винних, бо ж «свої», і наших не менш славних уже начебто українських політиків, чиї сини і доньки час від часу влаштовували сафарі та збивали, наприклад, пішоходів, але не платили за це навіть і штрафів, тому що «свої». «Свої» – це опозиція до демократії як такої. Це опозиція до прозорості. Це опозиція до справедливості. Де є «свої», там більше нічого і нема.

Що ж стосується дискурсу «ви доведете бідолаху», то тут ще цікавіше. Коли я приїхала на навчання в Штати, я була змушена досить швидко зрозуміти, що насправді означає слово «наполегливість». У «совку» воно не означало практично нічого, крім відсилання до себе ж самого, або до підставових міфів тієї держави, наприклад, міфу про «незламність радянської людини». Нам забивали баки Павкою Корчагіним і нещасним Олександром Матросовим як зразками цієї «незламності», але якщо ми придивимося до власне наративів, то що ми бачимо? Ми бачимо Павку, який у шарфику, зімпровізованому з кухонного рушника, і в одному чоботі на босу ногу, чи, пробачте, з іще одним кухонним рушником – замість шкарпетки – будує якусь там вузькоколійку. Це закінчується погано, бо Павка просто підхоплює тиф, і на тому його трудові подвиги закінчуються. Усе, що нам показували як «незламність», – це непрофесіоналізм, дурість і садизм. Те ж саме з Матросовим – що ж це за армія, яка кладе людей на амбразури? Радянська людина – це людина екстремів, надривів, амбразур і будівництва вузькоколійок, іноді в Арктиці, але середини у неї немає, а тримає тебе власне-середина, це казали ще древні філософи. Зате є магічне мислення і надія на карго-культ: а раптом з нічого вийде щось, я ж так героїчно штурмую небеса зі своєї клуні?

Тут же починається і ще одна пісня – жалість чи то до фігурантів, з якими іде ототожнення, чи то до себе. Це теж типово для власне-радянських пережитків свідомості. Ніхто не вмів так себе жаліти, як нестійка радянська людина. Я іноді читаю пости членів Спілки письменників, і це суцільні плачі Ярославни – то їм премію не дали, то премію дали Андруховичу, то ще щось таке ж поважне. Іноді буває аж незручно, от наче ж уже доросла людина, і пише добре, але не може зупинитися і виписує у себе на сторінці, окремим постом, всі свої заслуги, і ледве не зі сльозами в голосі проголошує, що літпроцес – це таке збіговисько поганих людей, які «не оцінили». Те ж саме може писати і фігурант справи про плагіат – мовляв, ну старався ж усе одно, ну помилився, ну так із ким не буває! Я скажу, з ким цього не буває: з дорослою людиною, яка має почуття власної гідності та впевненість у собі. Але радянське життя би цього не потерпіло. Інфантильною людиною легше керувати, а про гідність не варто і говорити. Академічне і творче середовища не становили винятку – вони вибудовувалися як ієрархії, де той, хто вище, хапався за можливість «затопити в пузо молодшому», як сказав би ТГШ.

Але найулюбленіший аргумент, яким аж кишіли дописи і реакції, звучав приблизно так – «всі так роблять, ціла система прогнила, так чому ж відігруватися на одній людині» (варіант – «хіба можна сказати, що ім’ярек плагіатить? адже всі слова вже колись вживалися іншими людьми» – я не жартую!). Це логічна пастка із серії «неправильне узагальнення», і то характерна для радянських дискурсів – як і взагалі для тоталітарних, частково аби дати механізм самовиправдання («ну всі ж доносять на сусідів, чому ж звинувачувати одного?»). Казав же колись Мамардашвілі, що коли ми не мислимо точно, нами керує диявол. Штука, яка особливо мене насторожує, – це підвищення градусу «всікання» і «системних поломок» у часи, коли суспільство, наприклад, опиняється на роздоріжжі, переживає кризу або навіть просто банально готується до чергових виборів.

Напередодні виборів, які виграв Дональд Трамп, у суспільстві культивувалися настрої «та тут вся система поламана, добрих кандидатів і так немає, ну так, Трамп неідеальний, але вони всі там однакові». В результаті у Штатах маємо одного такого «однакового», абсолютно нездатного до державницької праці, любителя Манафортів та Путіних, а репутації двох останніх говорять самі за себе. Мантру про «всіх» особливо охоче цитували зовсім молоді люди, студенти. Це було так, ніби всім зробили якийсь заштрик байдужості і цинізму. Це прекрасна тактика як для самозаспокоєння, так і для масового зомбування – мовляв, розслабтеся, всі ваші дії не мають сенсу і ніколи не будуть мати.

Глибинні переконання мають здатність всотуватися дуже швидко, і це процес, який людина переважно не фіксує. Для цього не треба було довго жити при «совку» – можна було лише застати його, але бути вихованим і оточеним людьми, яких цей «совок» уже сформував. Можна було не читати ні про якого Павку Корчагіна, але тим не менше жити у згоді з нав’язаними міфологемами цього сорту «магічного героїзму». От на виході ми і маємо людину, яка не має в собі справжньої стійкості чи наполегливості і яка просто шукає «своїх», тобто зграю, яка «відмаже»; яка звикла себе жаліти; яка готова радше сплагіатити, а це теж свого роду робота – треба мати бодай навички «великого комбінатора» (ще один культовий герой чи антигерой «совка»), – ніж навчитися писати самій; і яка чомусь при цьому щиро чекає визнання (карго-культ) і поваги від суспільства за своє чергове «падіння на амбразуру». Хвиля «магічного героїзму» тут стикається з хвилею «великої комбінаторики»: «вкради, бо інакше як вижити?» Підхід «злочин і кара» тут не дасть довготермінових результатів і слугуватиме лише проміжним. Цей підхід неуникний і необхідний, але він не пропонує засадничих орієнтирів. Тільки власне внутрішнє дорослішання, власна гідність і впевненість можуть тут чимось зарадити. Етика, на жаль чи на щастя, не народжується зі страху.

Роботи у нас, словом, непочатий край.

Оксана Луцишина

1 комментарий

  1. Сергій Тильний on

    Це «тихий плагіат», але є плагіат нахабний, коли автора багато хто знає, але його ім»я не згадується на коференціях або в публікаціях. Навіщо це йому? Його знають, поважають, а ми молоді і нам треба захищати дисертації, друковатися, займати посади і взагалі рости. Маю на увазі, наприклад, інженерні спеціяльности сільськогосподарських вузів, де рівень фізматпідготовки нижче плінтуса, завдяки своєму департаменту освіти і науки, який наскрізь свій і нічого вирішити не може, бо жодна перевірка або атестація заздалегідь вирішена і погоджена на переферії.

Залишити коментар