П'ятниця, 10 липня

Вітько на конях

Зізнатися, я ніколи його не любив. Я не любив Вітька, свого дядька, молодшого материного брата. Він був завжди розхристаний і часто грубий. Бив картузом об землю. Розтягував міхи гармошки так, що я з жахом думав –ось зараз порве. Ходив на ферму порати коней і телят, терся там щокою об гриви. Розкотисто матюкався. Свистів, як соловей-розбійник. Колов свиней і забивав телят – удома й по всьому селу. Приносив додому свіжину. Не застібав сорочки на грудях. Якщо не міг знайти ременя, підперізувався мотузкою. Приносив із лісу повні кишені ліщини: сестрі давав, а мені – ні.

Я не любив із ним борюкатися на підлозі, не сміявся з його жартів і просто з себе виходив од злості, коли він ховався в кутку, щоб несподівано гавкнути мені над вухом. Не любив, коли він перед обідом ласо примовляв: «Животик, животик, ти перестань, ти зараз получиш свої двісті грам». Фе! А сестра все те, здається, любила. Вона залюбки їздила з ним підводою або на рамі велосипеда – у ліс, на луг і купатися, грала з ним у карти, підтримувала його дурнуваті витівки. Якось вони вдвох написали на коробці з-під цукерок «Любимой бабушке от внучки Виты», унизу намалювали дулю й повісили на стіні. Їм було смішно.

Вітько мав епілепсію – привіз із армії як сувенір. Напади в нього траплялися десь раз на два місяці. Кожен такий напад уся родина переживала дуже важко. Це звалося «Вітько впав». Вітько міг упасти на ліжку, міг посеред двору або посеред вулиці. І дід, і баба, і навіть моя мати листувалися з численними ворожбитами, ясновидцями, екстрасенсами, відьмами, мольфарами й журналом «Здоров’я» – шукали ліків. Пам’ятаю, як одна з таких віщунок порадила перетерти на порошок коров’ячий ріг, сипати в воду по дрібці й пити щодня до схід сонця… Один раз я навіть бачив напад – Вітько безладно борсався й хрипів на ліжку, аж поки баби не накинули на нього чорну хустку. Дивитися на це мені було дуже страшно.

Вітько постійно влазив у якісь підозрілі компанії, водився з усілякими пройдисвітами. Усім його друзям я вигадував клички на зразок «душогуб», «головоріз», «каторжанин», «посіпака», «конокрад» тощо. Дідові коштувало величезних зусиль по кілька разів на місяць утовкмачувати Вітькові в голову, що такі друзі до добра не доведуть.

– Ну й шо! – здебільшого кидав Вітько у відповідь, узував чоботи, надівав шапку – одне вухо вгору, друге вниз – і грюкав дверима.

– Вітику, синочку, ош послухай мене, – з патокою в голосі заводила прабаба.

– Та ну шо це за чортів батько! Ти нормальний чи ні?! – гримала на брата моя мати.

– Вітя, запомни, ферма – це твоє золоте дно! – впрягався у виховання навіть мій вітчим.

Але успіхи у виховуванні Вітька були приблизно такими ж, якби хтось узяв і почав із доброго дива розказувати котові про те, як негарно їсти курчат. Він огризався, ображався й ішов геть – туди, де в загороді стояли колгоспні коні.

– Сто чортів тобі в печінки, скотиняка отака! Хай би тебе діти так напували, як ти оце коней! – горлав Вітько на адресу ледачого конюха, який, проте, десь спав п’яний і нічого не чув, поки кінь із Вітькових рук допивав дванадцяте відро води.

Я не любив, коли він приходив до нас додому й голосно розмовляв із матір’ю на кухні. Я не любив жодної з його численних жінок, яких він частенько приводив у бабину квартиру, хоч одна з них – здається, Любка – колись навіть прасувала мені костюм на перше травня. Розпатлана, у пом’ятій нічній сорочці, стояла коло столу й прасувала, поки дядько голосно ніжився в ліжку й вигукував до неї якісь брутальні ніжності. Зовсім незадовго до цього я вичитав у газеті «Труд» красиве слово – «проститутка». І поки вона прасувала й дурнувато реготала з Вітькових жартів, відкидаючи набік погано пофарбоване руде пасмо, я стояв збоку й затято називав її проституткою. Подумки, звичайно. Але з усім презирством, на яке був здатний у десять років. А потім надів ретельно випрасувану нею сорочку й пішов на демонстрацію…

Того червневого ранку Вітько, як і завжди, подався на роботу, вкинувши в торбу шматок хліба з салом. Тільки чомусь перед тим спитав мене:

– Ну шо, наловив? – я саме прийшов із річки, де трусив свої безцінні ятері.

Я байдуже підняв металевий садок і показав йому – у садку було з десяток вгодованих зелених линів.

– Ох і молодець ти, матрос! – сказав Вітько і скуйовдив мені волосся.

Дивно, – подумав я, – якось дивно. Не гепнув межи плечі. Не дав щигля. Не труснув. А так просто, скуйовдив чуба, легенько. Було так дивно, що я чогось ще довгенько не ніс своїх сонних линів до баби в літню кухню, а стояв і дивився, як він іде обніжком – між пшеницею й картоплею, а вітер розвіває вічно розстебнуту сорочку.

Потім ми з другом Альошкою пішли тягати волоком рибу, хоч день був і непогожий. Потім я повернувся додому.

Баба якраз досмажувала моїх ранкових линів, коли у ворота щось загупало. Я вискочив надвір і побачив матір Альошки, фельдшерку, нашу сусідку – вона стояла за воротами в білому халаті.

Я не встиг нічого подумати, а вона гукнула:

– Вітька коні понесли! Забрала «скора» на Багачку без сознанія. Дуже погані діла! Дуже погані. Скажи дідові!

Дверцята «швидкої» грюкнули, мотор захурчав, ще дужче дратуючи нашого закудланого пса. Тітка Надька поїхала, а мене лишила. Я мав зайти в хату і сказати дідові, що… ну хоча би повторити її слова. Що той, кого я не любив, зараз десь там лежить. Що той, хто мені не давав горіхів, до тями не приходить. Що він, мабуть, у крові. Що він ось ще зовсім недавно кидався з ліжка масними жартами в Любку, а я тепер маю сказати про нього якісь слова, які начебто ж не можуть мати до нього жодного стосунку. Чи мені вигадати інші? Переповісти своїми словами? Нас у школі вчили. Усний переказ тексту. І письмовий… Треба сказати не так, треба делікатніше, м’якше, щоб ті слова не впали на діда так само, як упали щойно на мене.

Я не пам’ятаю, як я сказав. Якими словами. Але я сказав. Я приніс йому ту звістку. Через п’ятнадцять років, коли так само раптово вмерла моя мати, а я мав зайти в хату і сказати про це дідові, я не зважився. Зупинився в сінях і ступив два кроки назад. І його сповістили якісь материні подруги в чорних хустках. А про Вітька йому сказав таки я – і ноги мої були в муляці й рясці…

І втретє за день я пішов на річку. Роздягнувся на березі, забрів у воду й ішов – кілометрів два або три понад берегом. Було холодно, свинцево. Вітер брижив хвилі. Навіть натяку на сонце. Я піднімав куширі під очеретом, роздивлявся пуголовків і мальків, наближався до чужих ятерів, випускав із них великих ситих линів, бачив, як дядько перепливає річку на човні. Починав накрапати в’їдливий, як кислота, дощ. Ремез хитався на вербовій гілці разом зі своїм гніздом. Я заходив усе далі й далі. Я думав, що ось зараз я повернуся до свого одягу, заберу його й вистрибом побіжу додому, а дід мені скаже, що все обійшлося, що Вітько прийшов до тями, що то тільки спершу здавалося, що все дуже погано. І я, може, навіть зрадію, що ось зовсім скоро Вітько знову гавкатиме мені над вухом, боляче лоскотатиме й дратуватиме мене своїми дурнуватими примовками. Так, по воді, я дійшов аж до літньої ферми. Там, просто посеред лугу, паслися стриножені коні. Здається, тоді я вперше в житті подумав, що коням дуже незручно ходити отак, зі спутаними ногами.

Дід стояв на воротах. Я ще й до хвіртки не дійшов, коли він дуже тихо сказав:

– Мабуть, не виживе Вітько…

Увечері корова не хотіла заходити до двору. Стояла перед воротами, аж поки дід не вперіщив її ціпком.

Уночі почалася гроза. Бурхлива літня гроза з блискавками, вітром і дощем порвала дроти. Коли годині о другій ночі до вікна підійшли моя мати з бабою і хотіли постукати, дід сказав:

– Та не стукайте. Я бачу. Все ясно.

Одежу в домовину для мого дядька, якому не було ще й тридцяти, збирали при свічках. Баби голосили. Дід вив, як вовк. Як справжній живий вовк глухої ночі. Я ліг на ліжко, укрився з головою й старався ні про що не думати. Я вмовляв себе – «Треба просто пережити ці два дні, цей похорон, це все, ти ж його однаково ніколи не любив, він тебе дратував, бісив». Але з темноти грозової безмісячної ночі чомусь уперто випливала Вітькова рука –скуйовдити мені чуба. Я щільніше накривався ковдрою, я ховав голову під подушку, я затулявся долонями – а вона все випливала й куйовдила. Мені хотілося згадати всі його стусани, щиглі й ущипливі слова, а згадувалася тільки стежка між пшеницею й картоплею і вітер, що надимав його запрану сорочку.

На похороні мати з сестрою тужили й припадали до його рук. Баба й дід – уже ні. Вони каменями застигли над забинтованою остриженою наголо головою. Батюшка правив, півча вторила «нет ни болезни, ни печали, ни воздыхания, но жизнь бесконечная…».

За вікном, під шовковицею стояла дядькова колишня однокласниця в темних окулярах. Сльози викочувалися з-під скелець, вона знімала окуляри, витирала очі хустинкою, знову надівала їх, а сльози все викочувалися й викочувалися. Замість дивитися на Вітька я дивився на ту однокласницю – у неї очі почервоніли й помада геть розмазалась.

А через кілька днів сестра мені розказала, що Вітько до неї приходив уночі. Підійшов, – каже, – поздоровкався і спитав, чи можна сісти коло неї на ліжко. Сестра сказала, щоб сідав, а сама подумала: от зараз він сяде, металева пружина голосно скрипне, і в мене буде розрив серця. Він зрозумів і не сів, а просто розчинився в темряві, як і заведено в небіжчиків.

…а через кілька років на нашій фермі вже не було коней. Жодного. Корови були, телята були, а згодом – гуси. А коней – більше ніколи.

Сергій Осока

3 комментария

  1. Гарний пам’ятник Ви створили своєму дядькові з його трагічно-коротким життям!
    Це правда, що спогад про хвилину несподіваної ніжності переважує усе, що було до цього.
    Я думаю, він Вам вдячний.

Залишити коментар