Вівторок, 19 лютого

Для нього немає нічого абсурдного чи негативного в ненормативній лексиці, якщо правильно нею користуватися. Він ніколи не думав про те, що є українцем, бо важливіше – просто бути ним. Для нього найкращим президентом є Порошенко, а Зеленський – це гумор для бидла. Про відмінність від росіян, головні проблеми українців, зміну «гетьмана» та легалізацію корупції – зі слів письменника та художника Леся Подерв’янського в рубриці «Хто це…» на Opinion.

Не думай, що ти – українець, будь ним

Подерв’янський виріс у двомовному середовищі: батько був наполовину росіянином, а мати вільно володіла як російською, так й українською. Та навіть коли автор перейшов із української школи до російської, він… не думав, що є українцем. Бо думати не треба, потрібно бути.

«Брюс Лі колись сказав, що не треба намагатися бути – треба бути. Не варто вдавати із себе те, чого нема. Для мене не виникало питання, хто я. Хоча родина була російськомовна: тато наполовину поляк, наполовину росіянин. Але він – корінний киянин. Для матері українська – рідна, російська теж. Вона двома мовами думає, і легко перемикає одну на іншу. Я ріс у двомовному середовищі, вчився в українській школі. Потім ходив і в російську. І не думав про те, що я – українець. Не треба думати  треба бути. Українцем. В Україні багато людей, які багато думають, що вони – українці. Знову-таки треба бути, а не хотіти бути».

Лесь ніколи не думав про те, чи є він українцем, навіть коли буває на своїй малій батьківщині в полтавському селі. І все цілком логічно: коли ти кимось є, то й сумніватись у цьому та думати про це причин нема й не може бути.

«У дитинстві я щоліта їздив у полтавське село. І нині туди часто їжджу. Це моя мала батьківщина. Усі місцеві дядьки для мене рідні. І тоді я теж не думав, чи я – українець, а просто ним був. А коли ти є, тобі не треба думати, хто ти. Хіба китаєць думає про те, що він  китаєць? Не певен, що він про таке думає; десь усередині це знає, а думати про те, що ти знаєш, не треба».

Фото: molbuk.ua

Подерв’янський практично нічого не читає

Кожен письменник має не лише продукувати, але й споживати? Залиште цю тезу для когось іншого, бо, у випадку із Лесем, змінювати ресторан на «столовку» – далеко не кращий вихід. Митець переконаний, що все, що краще та було варте уваги, він вже прочитав, а сучасних українських авторів можна і взагалі… просто проглядати.

«Я давно нічого не читаю. Бо я вже прочитав усе те, що варте того, щоб це прочитати. Причому, давно. Я жорстко вважаю, що людина мусить все прочитати до 35 років – що я і зробив. А далі вже можна починати писати. А книги, що видають сучасні українські письменники… Я іноді їх переглядаю. Проглядаю, але не дуже уважно. У мене дуже висока планка. Розумієте, якщо ти все життя їв у “столовці“, то можеш їсти все, що завгодно. А інша справа, якщо ти їв у хороших ресторанах, то у “столовку“ ти вже не підеш. Щось перечитую, але не часто. Я люблю читати греків, Шекспіра, Фолкнера, Платонова… Такі речі».

Дискусії про ненормативну лексику – абсурд

Якщо можна було б складати рейтинг авторів, котрі дозволяють собі міцне слівце, то в першій трійці (якщо й взагалі не лідером) був би саме Подерв’янський. Для певної частини аудиторії він, можливо, навіть став відомим саме завдяки цьому. Утім, сам автор нічого негативного в цьому не вбачає. Якщо наше життя саме по собі є ненормативним, то про які дискусії може бути мова?

«Для мене не існує норма­тивної і ненормативної лекси­ки. Я не розділяю слів на по­гані й хороші. Саме життя наше ненормативне, і тому розмови про ненормативну лексику – це абсурд.

Усі слова однакові. Слово “х*й“ і слово “серце“ для мене абсо­лютно однакові – це частини людського тіла. Не розумію, чому “серце“ – це добре, а “х*й“ – погано. Що в “х*ї“ по­ганого? Ці слова не вживають привселюдно, а я вживаю. Хай мені хтось доведе, що “х*й“ – це погано. Логічно?»

Однак, просто лаятись і вміти це роботи правильно й доречно – речі абсолютно різні. За словами Леся, опанувати цю стихію вдається абсолютно не всім. Власне, так само як і з типовими словами-паразитами.

«Я вживаю їх тоді, коли це потрібно. А коли не потрібно – не вживаю. Люди лаються по-різному. Небагато людей справді вміють лаятися. Біль­шість людей лаятися не вміють і вставляють лайку у свою мову механічно. Так само, як інші слова-паразити. Наприклад, “Я, карочє, пішов, карочє…“. І так само: “Я, б**дь, на х*й, пі­шов, б**дь, на х*й“. Різниці не­має жодної. І в одному, і в іншо­му випадку мова засмічується. Що тут – слова-паразити, що там – слова-паразити. Але самі со­бою слова “карочє“ чи “х*й“ не є паразитами. Тут все залежить від того, як їх вживати. От і все».

Фото: Віталій Носач, РБК-Україна

Він – автор неофіційної української національної ідеї

Про неї чули навіть ті, хто ніколи не чув про самого Подерв’янського, не кажучи вже про інших авторів. Це фраза, котра в такому формулюванні цілком могла пролунати безвідносно до країни будь-де й будь-кого, але, зрештою, стала візитівкою саме цього письменника.

«Кажете, має бути національна ідея? Від..ться від нас“, – я це вже сказав. То було в мене, як у даосів, раптове просвітлення. Що тепер спало на думку… 1948 рік, коли закінчилася Друга світова війна й започаткувалася Держава Ізраїль. Євреї, які залишилися живі, винесли кілька уроків зі своєї історії.

Перший: те, що називають сучасною цивілізацією, – тільки пліснява на сирі. Зішкребти – і її вже немає. Другий: 6 млн осіб загинули – і ніхто не пчихнув. Нічого не було зроблено. Тож вони усвідомили, що ті євреї, які лишилися, теж можуть загинути – і ніхто не пчихне. Тобто всі ті міжнародні організації, які мали б допомогти їм, нічого не варті. А якщо так, то й не треба на них зважати. Якщо всім начхати на них, то їм теж начхати на таких. Якби вони виконували всі постанови ООН, то їх не було б ні на мапі, ні фізично.

І Україні потрібно вчитися в Ізраїля. Ґолда Меїр сказала одну прекрасну фразу, яка мені подобається: “Хоч у нас атомної зброї немає, та, якщо треба, ми шарахнемо“. От і вся національна ідея у цій фразі. Не треба жодної іншої національної ідеї».

Україна ніколи не зможе перетворитися на Росію, навіть якщо захоче

Із національною ідеєю наче розібралися. Але якщо вони не від… кхм, не прислухаються до Леся, то не бійтеся: на переконання митця, ми ніколи не перетворимося на сусіда. Як мінімум, тому що генетично ненавидимо владу, чого не скажеш про росіян.

«Ми – Україна. Україна не може перетворитися на Росію. Навіть якщо вона дуже цього забажає. Росіяни й ми – зовсім різні люди; нас не можна порівнювати. Уся історія України говорить про те, що українці генетично ненавидять владу. За такої постановки питання, ми однозначно не можемо перетворитися на Росію. Бо це не просто надбання останніх років, а українська генетична якість. Причому, я не скажу, що вона завжди конструктивна. Ще на початку XVII століття українці кілька разів скидали гетьмана Сагайдачного, ненайгірший був гетьман. Але в українців така традиція. Як тільки вони самі оберуть владу, вони відразу ж починають її ненавидіти. І з цим нічого не зробиш, це факт».

Фото: ua.news

Наші головні проблеми – провінційність та низька самооцінка

Олігархи, корупція, правоохоронна система? Цей перелік «головних проблем країни» можете також лишити для інших. Подерв’янський вважає, що чи не найбільшою нашою проблемою є самооцінка, а порадувати та надихнути українців може… поразка ворога.

«У нас реальні проблеми із самооцінкою, і, мені здається, нам не вистачає для її виправлення перемог. Ось, візьми будь-якого жителя Великої Британії, навіть найбіднішого пролетаря із Манчестера, поговори з ним – і відчуєш цей британський пафос. А в нас його немає.

Такою перемогою, котра б порадувала українців, може бути хіба що поразка наших ворогів. Ми чомусь безпосередньо радіти не вміємо, – нарешті видає він. – Якщо, наприклад, Кримський міст завалиться – ось це стане дійсно днем ​​національного єднання, і всі вийдуть у вишиванках».

Щодо провінційності в письменника також не зовсім типовий погляд. От ви можете думати, що це про «садок вишневий», як у Шевченка. А виявляється, що це не провінція, а наша справжня країна.

«“Садок вишневий“ – це і є найсправжнісінька Україна. Провінційність – це коли людину висмикують із її звичного середовища й поміщають в абсолютно інше. Я думаю, що Віктор Янукович був би прекрасним завідувачем гаража, але чорт його смикнув стати президентом. У нас усі біди від того, що прекрасний колгоспник раптово стає депутатом Верховної Ради».

Під час війни «гетьмана» не міняють

Бачили ж короткий виступ Леся під час висунення Петра Порошенка кандидатом на другий президентський термін? А бачили, скільки разів його назвали «порохоботом» та митцем, котрий продався? Насправді ж, Подерв’янський пояснив цю позицію ще минулого року. Коротко: коней на переправі не міняють.

«Я, як справжній українець, владу не люблю. Але вважаю, що на даному етапі, коли в Україні йде війна, владу треба підтримати в чомусь доброму, але треба її критикувати за все погане. А вже потім, коли війна закінчиться, – тоді із цією владою і треба розібратися всерйоз, по-справжньому. Але саме під час війни гетьмана не міняють».

Фото: Віталій Носач, РБК-Україна

Однак свого ставлення до чинного «гетьмана» письменник не приховує: для нього Порошенко є кращим з усіх українських президентів, і на це автор має чотири причини: церква, безвіз, армія та антиросійська коаліція.

«Він робить достатньо. Можуть бути претензії, але, щось я не чув, щоби його хвалили. Усі його сварять, а це, до речі, найкращий президент за весь час України.

Церква – раз, безвіз – два, антиросійська коаліція – три, армія – чотири. За посадою, він відповідає лише за дві речі: міжнародне становище й армію. У мене немає претензій. Я – не військовий; можливо, можна було зробити краще, але я розумію, наскільки це зашкарубла система. Це дуже складно зламати за чотири роки».

У кожній країні – свій Зеленський

Про новоспеченого кандидата в президенти письменник висловлювався ще на початку січня, і, звісно, у характерній для себе, (себто відвертій), манері. Двома словами: це гумор для бидла, кількість котрого всюди однаковий.

«Це – не український гумор, це – гумор для бидла. А бидло – це завжди більшість. Нічого такого. Бидло любить, щоб поржати. Йому покажи палець – і воно буде ржати. Коли людина запрограмована на те, щоб поржати, абсолютно нічого не треба робити.

У кожній країні відсоток бидла приблизно однаковий. Тому що в кожній країні є свій Зеленський. І якщо ти включиш німецьке ARD або щось інше… воно все однакове. Ящик“ продукує саме такий продукт. “Ящик“ не може продукувати щось інше».

Фото: Віталій Носач, РБК-Україна

Корупцію в Україні можна… легалізувати

Ну, звісно, якщо це все продумати: із кожного хабара – береш і платиш податок. І у випадку, якщо ти його даєш і якщо отримуєш. А як не заплатив – ласкаво просимо за ґрати.

«У мене колись була одна думка… А що коли корупцію в Україні легалізувати? Щоб із кожного хабара та людина, котра дає хабар, і та людина, котра приймає хабар, – обидві платили податок. Тобто податок із хабара. Таким чином ми легалізуємо і корупцію, і податки.

На мій погляд, це буде дуже вигідна історія. Якщо якесь падло не заплатить податок із хабара – ось тоді йому й тюрма, 100 %. І в нас же буде два свідки – той, хто дає, і той, хто бере. І вони писатимуть кляузи один на одного. Спробуй довести, що я не правий».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації. 

1 комментарий

Залишити коментар