Неділя, 21 квітня

Мільйонери, олімпійський вогонь, шикарні вілли, успішні бізнесмени – усе це аж ніяк не асоціюється зі словосполученням «українське село». Проте буковинське село Волока, яке забезпечує весільними сукнями пів-Європи (і не тільки), ламає всі стереотипи. Як живуть там, за Дністром, за 40 км від кордону з Румунією: фотоекспедиція в Чернівецьку область, Глибоцький район, село Волока.

Їдемо по трасі, якою несли олімпійський вогонь. Зупиняємося на заправці й заходимо в невеличкий магазин в асортименті елітний алкоголь: віскі, метакса, мартіні. Проїжджаємо повз сучасне поле для міні-футболу. Шукаємо будинок, де жив мільйонер, у якого був власний вантажний літак.

Ліворуч ресторан, бар із приватною броварнею, школа з бюстом короля Румунії на подвір’ї.

Праворуч садиби, триповерхові вілли з кованими брамами, двоповерховий весільний салон із кришталевими люстрами, магазин Apple… Ласкаво просимо до… українського села Волока Глибоцького району Чернівецької області.

Строго кажучи, до 1940 року Волока входила до складу Румунії, і більшість населення румуномовна. Власне, як школа й церква навчаються і правлять службу тут румунською. Враження, що ми за кордоном, не розвіюється навіть після того, як розплачуємося за каву гривнями. Мешканцям Південної, Центральної та Східної України села Буковини здаються дивовижею. Ну ясно, вони ж усі по закордонах заробляють це перше, що спадає на думку. І справді географічні, історичні та культурні обставини створили сприятливі передумови для заробітчанства.

Проте з Волокою все дещо інакше. Село розбагатіло на… весільних сукнях.

Мешканка сусіднього села пані Ольга, або Ольтіка, як її кличуть на румунський манер, розповідає, що почалося все у 70-80-ті роки з вінчальних свічок. У Волоці їх виготовляли місцеві майстрині. Свічки були дуже красиві, оригінальні й недорогі. Потім почали виготовляти віночки для наречених, а там і до суконь дійшло.

Згодом майже вся Україна і пів-Росії одружувалися у волоцьких весільних сукнях. Щороку, навесні, до Волоки здійснюють паломництво наречені, щоб вибрати найкрасивіше вбрання до весілля. За останні декілька років через закриття російського ринку волочанські підприємці почали досить успішно освоювати світовий ринок. Країни Європи, Північної Америки, Південноафриканська республіка, ОАЕ, Японія й навіть Нова Зеландія закуповують тут білосніжні, кремові, кольору шампанського, щедро розшиті камінням Сваровські розкішні витвори місцевих дизайнерів і кравців. Розвинувся й суміжний бізнес продаж тканин і фурнітури найвищої якості з Туреччини, Франції, Австрії, ОАЕ.

Мільйонер, про якого ми згадували на початку, щоб не переплачувати за чартер, купив вантажний літак – возити тканини з Об’єднаних Арабських Еміратів. Розповідають, що він багато позичав грошей тим, хто цього потребував, і перед смертю заповів дружині спалити зошит, у якому були записані боржники.

Жителі сусідніх сіл зазначають, що волочани дуже консолідовані, допомагають одне одному, забезпечують роботою, не лишають напризволяще. Можливо, саме в цьому й полягає секрет їхнього успіху дбати про добробут усієї громади, а не тільки про власний.

Якісна дорога, що веде до села, заасфальтована коштом громади. Мешканці Волоки підтримують церковний хор, народні музичні колективи, дитячу футбольну команду.

До речі, частина дороги, що веде до Волоки через село з дивною назвою Валя Кузьмина (Валя це не жіноче ім’я, а «долина» в перекладі з румунської) стара траса, що веде з Румунії. Під час Олімпійських ігор у 1980 році саме по ній несли естафету олімпійського вогню з Греції. Самотній двометровий ведмедик з п’ятьма кільцями на паску, символ Олімпіади-80, височіє обабіч дороги, що в’ється серпантином. Поряд із ним порожня пляшка з-під шампанського, припорошена снігом.

А якщо проїхати далі по серпантину, то можна побачити пам’ятник загиблим у Першій світовій війні з написами румунською та німецькою мовами.

Але повернімося до Волоки.

Традиційні буковинські хатинки, яких у Волоці теж чимало, підтримують в ідеальному стані, як музейні експонати. Дивно спостерігати, як на одному подвір’ї сусідують старовинна хата зі стодолою та стайнею і модерновий будинок із баштами (тренд сучасної місцевої архітектури).

Паркан, облицьований диким каменем із кованими секціями, коштує, напевно, як квартира в Одесі. Охайні газони, фонтани і скульптури, вистелені плиткою тротуари, криті алюмінієм дахи, сонячні батареї гармонійно поєднуються з кукуріканням і класичною вишневою «дев’яткою» в гаражі.

На кожному подвір’ї криниця, довкола якої збудована дерев’яна споруда (цимбриня) з вікнами, жалюзі, вітражами під жерстяним дашком із химерними прикрасами півниками, лелеками, квітами, прапорцями, флюгерами.

У центрі села на чільному місці розташований весільний салон, поряд із ним крамниця з тканинами. До людей із фотокамерами тут ставляться дуже обережно всередині не дозволяють фотографувати. На вулиці, де розташовані цехи, нас супроводжували підозріливими поглядами чи ми часом не займаємося промисловим шпіонажем. Проте нас вразило, наскільки комфортні умови створені для працівників. Адже працюють тут люди багато, з раннього ранку до пізнього вечора, цілими сім’ями, і жінки, і чоловіки. Їм привозять комплексні обіди, а мешканці сусідніх сіл наймаються, щоб вести господарство й доглядати розкішні будинки.

Крім великих виробництв, у Волоці, а також у сусідніх селах працюють чимало приватних підприємців, деякі об’єднуються в кооперативи, дехто працює сам на себе. Одна з майстринь дозволила нам завітати до її майстерні. Вона виготовляє ліфи для суконь зшиває та обробляє їх. Інша майстриня їх декорує, ще інша шиє спідниці. Праця копітка й нелегка усе має бути ідеально, інакше виробу не куплять. Крім весільних суконь, тут виготовляють вечірні та дитячі на будь-який урочистий випадок життя хрестини, перше причастя, випускний бал. Блискітки, паєтки, мереживо, тасьма від розмаїття рясніє в очах. З усього цього вправними рухами майстриня створює казку на день суконьку для маленької принцеси.

Наполеглива праця і взаємодопомога, уміння кооперуватися, швидко орієнтуватися в умовах сучасного ринку безперечно, це ключі до успіху. А ще смак до якісного життя. У Волоці, як і в навколишніх селах, майже не зустрінеш занедбаних, покинутих хат, захаращених подвір’їв. Бути бідним «не краснО». Хоча це стосується не тільки Волоки, а й усіх навколишніх сіл.

Раз на тиждень волонтери з сусіднього села Коровія відсилають до Чернівців продукти для нужденних. Тут заведено допомагати малозабезпеченим та самотнім сусідам чи родичам, наглядати за хатами тих, хто поїхав на заробітки. Коли ми в селі Грушівка фотографували «палац снігової королеви» на безлюдній вулиці, поблизу зупинилася автівка, із якої за нами уважно спостерігали.

Грушівка – суміжне з Волокою село, у якому так само процвітає весільний бізнес. Сільська новозбудована церква стилізована під румунську середньовічну сакральну архітектуру з «крученими» куполами (схожий Свято-Миколаївський кафедральний собор знаходиться в Чернівцях). Розмах споруди вражає.

Волока також може похвалитися своїм храмом це найбільша дерев’яна церква на території України. Вона була зведена в 1825-1831 роках, тоді ж виготовлений іконостас, який зберігається досі. Споруда збудована без жодного цвяха у вигляді ковчега. Вона вміщує близько 500 парафіян. У 1991 році коштом громади церкву реставрували, але так, щоби зберегти її історичну та архітектурну цінність. Під час служби дотримуються старовинної традиції – чоловіки й жінки стоять окремо. Так само мешканці лівого кута села (відносно річки Дереглуй) стоять ліворуч, а мешканці правого кута, відповідно, праворуч. З пагорба, де стоїть церква, видно городище археологічну пам’ятку трипільської культури.

Ще одна цікавинка про Волоку, яку нам розповіла пані Ольга,  тут прийнято на другий день весілля перевдягатися в народний одяг полотняну довгу сорочку й горбатку (спідницю). Їх суцільно вишивають бісером. Ще одна відзнака волоцьких наречених – низка царських червінців на червоній стрічці. Вони передаються у спадок – сімейна реліквія. Червінці символізують заможність і вказують на статус родини. На Буковині була традиція закладати в кути хати, що будується, золоті монети, і в скрутні часи мешканці довколишніх сіл вимінювали ці скарби на хліб.

Отже, залишаючи невеличке село Волоку, яке може дати фору елітним районам Одеси, робимо висновки. «Красиво жити не заборониш», але для цього треба багато працювати, допомагати одне одному, дбати про інтереси громади, а не тільки про особисті, дотримуватися традицій і не боятися експериментів і здорової конкуренції, а головне – вірити, що й в Україні є можливість заробляти своїм бізнесом і жити якісно.

Текст: Дар’я Гармидер

Фото: Юлія Крижевська

Залишити коментар