Вівторок, 19 лютого

Він ніколи не хотів ставати кіношником, хоча й із самого дитинства любив кіно. Для нього боягузтво – це найбільший з можливих гріхів, а головні принципи – не здаватись та не розмінюватись. Про дитинство та власні переконання, справжню смерть героїв та можливість бути не таким, як всі, – зі слів Олега Сенцова у рубриці «Хто це…» на Opinion.

Кіношником стати не мріяв, а читав завжди багато

У своєму оповіданні «Автобіографія» Олег розповідає, що мав загалом звичайне дитинство: виріс у селі, у напівінтелігентній родині: мати була вихователькою, батько – шофером. У школі Сенцов вчився добре, багато читав, але ніколи не «зубрив»: «виїжджав» на гарній пам’яті та потягу до знань. А ось кіношником стати навіть і не мріяв.

«Кіношником ніколи не мріяв стати. Але з дитинства люблю кіно. Причому, добре. Чим старшим ставав, тим сильніше розвивав свій художньо-кінематографічний смак, як завжди, самоосвітою. Чим більше я зростав над собою, тим більше звужувалось коло людей, з якими я міг говорити про кіно.

А книги читав завжди. І багато. У школі писав твори. І завжди на відмінно. Після вливання у кіберспорт почав писати про нього публіцистичні статті – думки переповнювали, стримуватись не зміг. І як казав вельмишановний мною Міхал Міхалич, «писАти, як і пИсати, потрібно лише тоді, коли більше нема сил терпіти». Сил терпіти у мене не було, а сили писати – були. На початку все виходило доволі криво, але весело. Після десятка статей покращив техніку, напрацював свою манеру».

Хто такий Олег Сенцов?

«Нехай дитинство минуло, але я буду скакати на одній нозі»

Про дитинство Олег насправді пише по-особливому. Він не канонізує його і не називає ідеальним, але розповідає про важливі речі, котрі, очевидно, сформували його як особистість. Та й світло у дитинстві для Сенцова – це зовсім не мандарини та подарунки.

«Усі називають дитинство щасливим часом. Згодний. Тільки я б додав: ще й найбільш світлим. В основному. Майже у всіх. Мені щиро шкода всіх тих, у кого не було дитинства, або у кого воно рано закінчилось, або ж було недостатньо світлим.

У мене було все – і дитинство, і достатня кількість світла в ньому. І світло не вимірюється двома кілограмами мандаринів на Новий рік чи мультиками по чорно-білому телевізору. І кількістю подарунків до Дня народження воно також не вмиріюється».

Дитячі роки режисер пам’ятає частково, фрагментарно, але згадує одну історію, коли вперше подумав про власну смерть і при цьому не дозволив собі навіть заплакати.

«Особистістю я себе відчув дуже рано, років у п’ять. Тоді мені у палець потрапила скалка, і я не міг її витягнути. Якийсь друг, не можу пригадати цю сволоту, сказав мені, що це все – кінець, скалка з пальця дійде до серця, і я помру.

Мені п’ять, і я йду з дитсадку додому, у сандалях та шортах, недалеко від свого села. Все село внизу, далеко ліворуч. І я подумки прощаюсь з усім цим, готовлячись помирати. Обстановка спокійна. Доволі трагічна, вітряно. Але я не плачу, так – значить так. Не знаю, що було далі, раннє дитинство я пам’ятаю шматками, але якщо я досі живий, значить, скалка пройшла повз».

У своєму оповіданні про дитинство Сенцов розмірковує над тим, як ми все сприймаємо у дитинстві: усе видається повільним, довгим. Але головне, що тобі все одно, як ти виглядаєш зі сторони. Ти все одно можеш скакати на одній нозі.

«У дитинстві ми все робимо швидко, нам ніколи – ми поспішаємо, нам всюди цікаво, всюди треба встигнути, енергії вистачає, часу – ні. Все здається нам надто повільним, тягнеться надто довго. Школа ніколи не закінчиться.

Хлопчику, котрий скаче на одній нозі та наздоганяє дідуся-велосипедиста, абсолютно все одно, як він виглядає зі сторони – він поспішає, бігом, його переповнює. Я не хочу бути повільним, я не хочу нікуди поспішати. Я ніколи не хочу думати, як виглядаю зі сторони. Хочу, аби мене переповнювало. Нехай дитинство минуло, але я буду скакати на одній нозі».

«Чого вартують твої переконання, якщо ти не готовий за них постраждати?»

Не боятись. Це, напевно, головне правило Олега, яке він повторював і повторює неодноразово: у власних текстах, у листах та на судах. Не боятись та не здаватись. Це Сенцов зрозумів ще у шкільному віці.

«До школи я все ж ходив не дарма. Вона мене дечому все ж навчила. І це не про те, як прораховувати трикутники, мені це ні до чого – я навчився в ній ніколи не здаватись та не розмінюватись. Не здаватись та не розмінюватись. Не здаватись. Та не розмінюватись. А ще – зовсім не обов’язково намагатись бути, як всі».

І хоча школа – це вже далеке минуле, українець продовжує дотримуватись своїх слів та наголошувати: гіршого, аніж страх, нічого не існує.

«Боягузтво – найстрашніший гріх на Землі. Велика зрада починається іноді з маленького такого боягузтва… Коли тобі надягають мішок на голову, трохи б’ють, і через півгодини ти вже готовий зректися усіх своїх переконань, обмовити себе у чому завгодно, обмовити інших людей, тільки щоб перестали бити. Я не знаю, чого можуть вартувати твої переконання, якщо ти не готовий за них постраждати».

Зрештою, у листі до Сашка Кольченка, ще одного політв’язня, котрого так само незаконно утримує Кремль, Олег, цитуючи Гемінґвея, наголошує: людину можна вбити, але неможливо перемогти. Ось і з ним так само: він ніколи не здається.

Хто такий Олег Сенцов?

«Я бейсбольний м’ячик, чим сильніше мене б’ють, тим вище я потім злітаю»

Не здається, навіть дивлячись у очі «суду» країни-окупанта. Сенцов говорив і говорить все прямо, без подвійних сенсів. Для нього головний вчинок у житті – це участь у Майдані, а у в’язниці він має більше свободи, ніж переважна більшість росіян.

«Я громадянин України, який був незаконно захоплений працівниками ваших спецслужб… Я був на Майдані, і це головний вчинок у моєму житті. Ми виступали проти злочинця-президента.

Я був і залишаюся громадянином України. Я не визнаю анексії Криму та військового захоплення Криму Російською Федерацією. Я не кріпак, мене не можна передати разом із землею.

Я не боюся погроз, і цей термін – 20 років – мені не страшний. Я знаю, що епоха правління кривавого карлика у вашій країні закінчиться раніше«.

Ні про що ніколи не шкодую і ні на що ніколи не сподіваюся. Просто живу. Зараз я живу в тюрмі – ось і вся моя життєва позиція. Вважаю себе набагато вільнішим, ніж переважна більшість росіян, які живуть у чеховському футлярі і звідти через дірочку люблять Путіна».

«Гарно герої помирають лише в кіно та у книгах»

Однією з найвідоміших цитат Олега став вислів про те, що, на відміну від дитинства, він більше не боїться смерті, бо точно знає, що це чекає на всіх. Утім, на цю тему Сенцов написав значно більше, ніж два рядки.

«Усі ми помремо. І я, на жаль, не виняток. Я хотів би більше пожити молодим, повноцінним життям, отримувати від життя задоволення або дарувати його іншим, ходити або краще – бігати, спати ночами чи не спати, і щоб вирішувати це мав я, а не мій організм укупі з моїм лікарем. Таким життям я хотів би пожити довше. Але це неможливо. Всі ми помремо…

Кожний помре по-різному. Хтось тихо та спокійно, як зачиняють двері до дитячої кімнати, в котрій тільки що заснули діти. Хтось – у криках та муках, як при народженні. Я не знаю, як помру я, але точно не хотів би померти глибоким старцем у ліжку в оточенні рідні та позіхань».

Окремо Сенцов розмірковує про смерть… красиву. Таку, котру ми звикли бачити на телеекранах чи у книжках. Натомість Олег переконаний: у реальному житті герої помирають зовсім інакше.

«Одну людину якось запитали, як би вона хотіла померти, та відповіла: “З криком ‘Ура!’, з автоматом та з повним ротом крові”. Я б теж так хотів, це – красиво, це – по-чоловічому. Але так не вийде. Гарно герої помирають лише в кіно та у книгах. У житті вони мочаться під себе кров’ю, кричать від болю та згадують маму».

«Я не хочу, аби у мене була могила. Я хочу, аби мене спалили. Ні, не на вогнищі інквізиції, а у простому крематорії. Спалили, а попіл розвіяли над морем. Бажано над Чорним, бажано влітку, і щоб сонце світило, і дув свіжий вітер».

Хто такий Олег Сенцов?

«Рано чи пізно злочинці не будуть керувати Росією та росіянами»

Попри все Олег переконаний: рано чи пізно у Росії зміниться влада, так само, як змінилася вона в Україні після втечі Януковича. Головне – не мовчати. Та й взагалі, принципи, котрими керується Олег, виглядають як реальна панацея в боротьбі з будь-якою системою. Не мовчати. Не боятись. Не розмінюватись та не продаватись.

«… А навіщо ростити нове покоління рабів? Є частина населення Росії, котра чудово розуміє, що відбувається, котра не вірить у байки, котра розуміє, що відбувається на землі та у світі, які жахливі злочини коїть ваше керівництво, але ці люди чомусь бояться.

Вони думають, що нічого не можна змінити, що все буде, як є, що систему не зламати – ти один, нас мало, нас всіх замурують за ґрати, вб’ють, знищать… І сидять тихо в підпіллі, наче миші.

У нас теж була злочинна влада, але ми вийшли проти неї. Нас не хотіли чути – ми стукали в сміттєві баки. Нас не хотіла бачити влада – ми підпалювали покришки. Зрештою ми перемогли. Те ж саме відбудеться у вас рано чи пізно. В якій формі – я не знаю і не хочу, аби хтось постраждав. Я просто хочу, аби вами більше не керували злочинці».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації. 

Залишити коментар