Четвер, 21 березня

У дитинстві він думав, що Майк Тайсон – українець і живе десь зовсім поруч, однак у розмові з батьком зрозумів: головний кумир все ж «не наш». Втім, вже сьогодні такий недосяжний та далекий Тайсон сам заговорив про нього, назвавши найкращим у своїй справі. Про дитинство та українську школу боксу, роботу з батьком, мрію та нелюбов до програшів – зі слів самого боксера Василя Ломаченка у рубриці «Хто це…» на Opinion.

Думаю, що найкращим у боксі зараз є цей український хлопець.

Він б’ється дуже красиво і стильно, у нього класна техніка.

Він зараз найкращий.

Майк Тайсон

«У дитинстві думав, що Тайсон – українець і живе десь поряд»

Легенда світового боксу, чиїми словами починається цей текст, був для Ломаченка головним кумиром дитинства. Ба більше, Василь, майбутня зірка боксу, був переконаний, що Тайсон живе десь зовсім поруч, адже він – українець.

«У шість років, по-моєму, я дізнався, що він взагалі не українець. Я думав, що він українець і живе десь у наших краях. Завжди переживав за нього, вболівав. І так в один момент зайшла розмова з батьком, і він сказав: “Та ні, Майк живе далеко в Америці. І він – не наш”. Я дуже засмутився, почав плакати, я чомусь думав, що він досяжний, десь поруч знаходиться. Він завжди був моїм кумиром, і я чекав зустрічі з ним. Але ось минуло 20 років, і зараз Тайсон вже говорить про мене … Це дуже приємно, звичайно».

Символічно, що за стилем поведінки на ринзі Василя нерідко порівнюють зі ще одним легендарним боксером – Роєм Джонсом, котрий у дуеті з Тайсоном і був прикладом для наслідування Ломаченку.

«Був у мене в дитинстві ще один кумир. Рой Джонс. Ті, хто його знають, вважають віртуозом своєї справи. Жодного мордобою, жодної крові по пояс. Він писав, як кажуть, картини на рингу. Його бої можна було дивитися на одному диханні. Боксуючи, він сам отримував задоволення. І це було видовище. Вони були боксерами, заради яких я прокидався дуже рано. Коли мені було років 13, я вже хотів бути схожим на них».

Хто такий Василь Ломаченко?

«Програвати не люблю так само, як і суперників, котрі забагато говорять»

Велика кількість поразок – це не те, чим можна було б дорікнути Ломаченку. Навпаки, його статистиці можна позаздрити. Та сам спортсмен зізнається: програвати не любить, бо… народжений для перемог.

«Не люблю програвати. З цим, мабуть, народився. Народився перемагати, і кожна поразка, навіть якщо взяти школу, садок, якісь конкурси, де я щось програю … це все неприємно та образливо, що хтось – кращий за мене. Це гучно, звісно, звучить, що я народжений перемагати. Але я народився з цим відчуттям всередині. Я народився задля того, аби змагатися. І якщо я програю, я засмучуюсь. Тому я й сказав: народжений перемагати. Тільки коли перемагаю, відчуваю себе комфортно».

І якщо контролювати кількість перемог та поразок – це цілком питання самого спортсмена та його підготовки, то занадто впевнені суперники – це вже суцільна лотерея, в якій, схоже, Василю чомусь таланить.

«У мене особиста неприязнь до всіх суперників, які багато говорять, обіцяють, що вони поб’ють мене так чи сяк. Таке сталося з ямайським боксером Ніколасом, який зробив картинку зі мною у вигляді індички, тому що ми боксували на День подяки. До індички він причепив моє обличчя, а сам виступив у ролі кухаря. Така картинка точно не може бути приємною.

Гільєрмо Рігондо теж багато висловлювався на мою адресу. А ось із Марріага у мене не було жодної неприязні, тому що він мовчки й скромно вийшов і робив те, що вміє. Він доводив всю свою силу в бою, а не за канатами словесно», – додамо лише, що всіх перелічених боксерів Ломаченко все ж переміг.

«Хочу довести, що мій батько – найкращий тренер у світі»

Усі, хто хоча б трохи слідкують за виступами та перемогами Ломаченка, знають, наскільки важливу роль у його житті відігравав батько, а за сумісництвом – і головний тренер. Коли Василь вперше одягнув рукавички, Анатолій Ломаченко працював учителем фізкультури, у вільний час ведучи секцію з боксу.

«У дитинстві завжди крутився біля батька в залі, а вже в шість років твердо вирішив, що стану олімпійським чемпіоном з боксу. Я запитав у тата, що краще виграти – Чемпіонат світу чи Олімпійські ігри. Тато відповів, що Ігри. Тоді я сказав, що буду олімпійським чемпіоном. Більш серйозно я почав усвідомлювати, що бокс – це вид спорту, яким я хочу займатися, років у 10-11, коли почалися серйозні змагання, турніри і ми почали виїжджати. У боксі, впевнений, я на все життя. Коли прийде час, продовжу справу батька, стану тренером».

Звісно, без проблем у стосунках не буває, однак Ломаченко-молодший переконує: завжди цінує та поважає його як батька, а не як тренера. І навіть на ринзі тато залишається татом. Жодне «переналаштування» на тренера не відбувається.

Хто такий Василь Ломаченко?

«Особисто мій приклад це заслуга батька, який тренує мене. Він знає, яким чином необхідно побудувати тренувальний процес: коли потрібно дати навантаження, коли зменшити. Він відчуває спортсмена, відчуває момент, коли можна вийти на пік форми. І, звичайно, він знає дуже добре саму стратегію боксу.

Ми з ним друзі. Він мій тренер, мій батько та мій наставник, який завжди може дати правильну пораду. Дуже люблю його й глибоко поважаю. Це щасливе почуття знати, що він завжди поряд і допоможе в будь-який момент».

І хоча молодший Ломаченко наголошує, що батько може навчити лише половині з усього, а інше – вроджене, амбіції та бажання Василя кажуть дещо про інше: «Лома» прагне довести, що Анатолій Миколайович – геній боксу. Бо Вася – гра, а тато – гравець.

«Хочу довести, що мій батько – найкращий тренер у світі, геній боксу. Як я казав раніше, я – гра, а батько – гравець. Виграти другий титул, третій, четвертий – це моя мета, мій план. Це не порада батька. Просто я хочу вписати своє ім’я в історію боксу».

«Боксери почали забувати, що бокс – це не бізнес, а спорт»

Батько з дитинства навчав Василя, що займатися потрібно лише однією справою, адже хапаючись за все, ти не встигнеш ніде. А тому головна мета та все сьогоднішнє життя спортсмена – це бокс. Що саме він вкладає у це поняття сьогодні? Зрозуміємо трохи далі. Та важливо, що боксер наголошує: найменше його цікавлять популярність і суперслава.

«Бокс для мене це спорт. У моїй свідомості він ще не став бізнесом. Мені досить того, що платять за контракт. І я не женуся за цифрою у багато разів більшою…У професійному боксі цікаво боксувати з сильними, цікаво бути найкращим із найкращих. Після того як ти завоював чемпіонський пояс, важливо, аби твої суперники були сильними бійцями. У професійному боксі є улюбленці публіки, є легенди. Історія запам’ятовує бої та імена. Для мене, мабуть, це найважливіше, аби історія запам’ятала мої яскраві бої, бої з найкращими.

Я знаю одне – раніше для чемпіона було важливим слово “чемпіон”. Тоді всі билися заради слави, заради перемоги, аби бути найкращими з найкращих, заради визнання. Зараз це бізнес, боксери заробляють. Багато хто з них відчув, що без особливих зусиль можна заробляти непогані гроші. Вони почали забувати, що бокс – це, передусім, спорт, а не бізнес. Для мене бокс – це спорт, так само, як було і дитинстві. Завоювання найвищої нагороди – це задоволення своїх амбіцій, реалізація тих цілей, котрі ти сам поставив перед собою».

Хто такий Василь Ломаченко?

«Української школи боксу… не існує»

Епоха братів Кличків минула, і сьогодні Україну на міжнародній арені представляють вже нові, молоді та амбіційні спортсмени. Однак чи варто розглядати, наприклад, успіх Ломаченка як певне продовження успіху легендарних братів-боксерів? Навряд чи. І тим паче не варто казати про якусь українську школу, адже її, за словами Василя, просто не існує.

«Ну, яка українська школа боксу? Ви говорите про українців, про того ж Кличка, який тренувався у німецького тренера, коли перейшов у професіонали і переїхав до Німеччини. Про яку українську школу ми говоримо? Хочу вас засмутити, але української школи боксу сьогодні не існує».

Не існує сьогодні, але, можливо, існувала раніше? Принаймні, за словами Ломаченка, українці на світовій боксерській арені «гриміли» ще задовго до історії успіху братів Кличків. І весь цей комплекс не залишився непоміченим безвідносно до того, чи існує національна школа боксу, чи ні.

«Такі майстри, як Олександр Ягубкін, Віктор Савченко та багато інших чемпіонів Європи, світу й Олімпійських ігор, гриміли на весь світ. На Олімпіаді 1996-го в Атланті золоту медаль у надважкій вазі виграв Володимир Кличко. І тепер у нас є перспективна та конкурентоспроможна група боксерів і тренерів, яка взяла на озброєння й розвинула все найкраще з того, що було накопичено попередниками в галузі підвищення боксерської майстерності. Звідси і результати».

«Я пишаюся тим, що народився в Україні»

У своїх інтерв’ю Ломаченко доволі нечасто говорить про політику та війну. Хоча й логічно – для того, аби говорити на ці теми, необхідно, аби журналісти цим цікавились. У тих небагатьох відповідях на подібні питання боксер наголошує: Україна виростила його, і він цим пишається.

«Мене засмучує війна на сході України. А тішать зазвичай спортивні досягнення: радію великим і малим перемогам наших спортсменів.

Патріотизм це не просто говорити, а щось робити для своєї батьківщини. Зробити конкретне для країни, і щоб про це знав увесь світ. Я думаю, яскравий приклад це спортсмени, які представляють честь нашої країни: вони не кричать нічого, але стають на п’єдестал, і тоді піднімається український прапор, грає національний гімн. Кращої реклами для України і не вигадаєш.

Я не буду голосно кричати, що це патріотизм. Але, знаєте, це моя батьківщина, тут моє коріння, тут мої друзі, родичі, велика частина мене знаходиться тут. Мені все тут звично, комфортно – я як риба в воді. Виїжджаючи в іншу країну, дивишся: так, все красиво, більше можливостей для життя, навчання, але людина, маючи достаток і відкриті двері, вже задумається про те, чи треба їй це – життя за кордоном. В принципі в ситуації, що склалася в нашій країні, для майбутнього дітей, може, і варто було б зібратися і виїхати туди, де я працюю зараз, в Америку. Можливо, коли-небудь ми і поїдемо. Якщо я і буду переїжджати – це буде Лос-Анджелес».

Хто такий Василь Ломаченко?

Та якщо у розмові з вітчизняними журналістами боксер дозволяє собі порозмірковувати над міграцією чи іншими темами, для закордонних видань все більш одностайно: каже, пишається тим, що народився саме в Україні, бо саме тут отримав шанс стати відомим спортсменом.

«Я дуже пишаюся тим, що народився в Україні. Дуже щасливий, коли після моїх боїв піднімають наш національний прапор. Я – українець і пишаюся цим. Україна – це земля, на якій живуть мої батьки. Тут вони подарували мені життя, тут я отримав шанс стати відомим спортсменом, атлетом. Ця країна виростила мене».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний із-поміж численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героя публікації. 

Залишити коментар