Середа, 17 липня

Біля станції метро «Осокорки» звичний гамір і метушня. Поруч – проспект Миколи Бажана (перша назва – Нова вулиця, потім – проспект Декабристів, зрештою названо на честь українського поета та енциклопедиста), по його вісьмох смугах мчать автівки різних вагових категорій. З іншого боку – ринок із господарськими товарами і продуктами. Трохи далі – висотки, які тут почали будувати з 1980-х, символ цього району, як і сусідніх Позняків та Харківського масиву. Сипле дрібний вологий сніг, усе біло-сіре – цю картину розбавляють ятки з мандаринами та жовті маршрутки. З однієї із них виходить краєзнавець та екскурсовод Олександр Михайлик, із яким ми домовилися про екскурсію так званою київською пустелею. Хвилин 20 ми йдемо повз міні-, супер- і гіпермаркети, між 16-поверхівок і хаотично запаркованих машин їхніх мешканців, щоби зрештою зайти на простір, де єдиний архітектор – природа.

Літописні землі

Дорогою розмовляємо про Лівобережжя, яке в багатьох жителів Києва асоціюється з нудною забудовою радянських часів і не надто вдалою інфраструктурою. Між тим, у давніх документах є згадки про «маєтності Осокорські», які аж у 1070 році князь Всеволод Ярославович подарував разом з іншими землями Видубицькому монастирю (про це написано в книзі «Дарниця: роки, події, люди»). Походження назви прочитується доволі легко: тут росло багато осокорів або чорної тополі.

Потім з’явилося село Осокорки, яке тривалий час ділили між собою Видубицький монастир і Києво-Печерська лавра. «Було за що сперечатися: заплавні луки, а це – сіножаті, плюс багато рибних ставків, – розмірковує Олександр Михайлик. – Узагалі період XVI-XVIІ століть – це суцільні суперечки між монастирями. У земельних документах збереглося безліч свідчень про те, як монастирі воювали за цю місцину. Завдяки цьому зафіксовано багато цінної інформації про давно забуті урочища».

Сам Олександр на аматорському рівні – «походити – поїздити – пофотографувати забудову» – досліджує київське Лівобережжя із 2009 року. «Лівобережжя привабило мене своєю недослідженістю. Цікаво бути першопрохідцем, а ця територія була величезною білою плямою в історії Києва. Усіх дослідників традиційно цікавили Хрещатик, Андріївський узвіз, Поділ, а досліджень і публікацій про лівий берег фактично не було, – каже Михайлик. – Тут забудова, в основному, радянська, і в дослідників спрацьовував стереотип, що радянське – нецікаве. Хоча тут є оригінальні ансамблі 1930-1950-х років».

У 2016 році захоплення вийшло на професійний рівень. «Тоді Кирило Степанець запропонував мені зробити книжку про Лівобережжя. Робоча назва була “Архітектурний атлас київського Лівобережжя”, але в результаті вона переросла в ”Невідоме Лівобережжя з кінця ХІХ до середини ХХ століття”. Ми зробили її не такою сухою, розповіли про розвиток забудови, місцевостей, промисловість, а тоді вирішили підготувати продовження, про 1960-1980-і роки», – розповідає Олександр.

Під час роботи над книгами він із колегами багато спілкувався зі старожилами, вивчав рідкісні фотографії та документи. У підсумку тема виявилася цікавою не лише для дослідників: так, тираж «Невідомого Лівобережжя. 1960-1980-і роки» розкупили за кілька місяців.

Піщані гори, чорні лози

Нарешті усі магазини, СТО та інші рештки цивілізації опиняються позаду – ми в пункті призначення. Пустеля присипана снігом, але в деяких місцях проглядається пісок. Залазимо на бархан 10-15 метрів заввишки. «Уявіть такий бархан у районі теперішньої станції метро “Дарниця” або масиву Вигурівщина – Троєщина. Там теж таке було», – зауважує Олександр, милуючись піщаним пагорбом.

Київська пустеля являє собою частину колись великого лівобережного піщаного масиву. За словами Олександра, до початку масової забудови на лівому березі було багато місць із піщаними барханами та горами, де утворювалися суховії. Наприклад, на фотографіях 1950-х років можна побачити такий ландшафт на місці Північно-Броварського масиву, нині – густонаселеного спального району.

«Десь у 1995 році, коли я був маленький, ми з бабусею приїхали на станцію метро “Позняки”, вийшли, і з одного боку була якась забудова, а з іншого – суцільні піски, подекуди порослі лозою, – згадує Олександр Михайлик. – Уже потім зрозумів, чому на місці цієї частини масиву Позняки, на південь від проспекту Бажана, між масивом та озером Вирлиця було урочище Чорні Лози: там росли ці чагарники. Вони невеликі, бо що ж буде рости на піску».

Усі ці піски – природного походження; такий ландшафт утворився у старій заплаві Дніпра. Піщані гори подекуди поростали сосною, а подекуди залишалися незалісненими. Зрозуміло, що люди тут не селилися. Але в другій половині ХХ століття пейзаж почав радикально змінюватися.

«По-перше, підняли рівень ґрунтів. Сама ідея будувати на намивних пісках полягала в тому, щоб намивати до незатоплюваних відміток, і тоді у випадку повеней будинкам нічого не загрожуватиме, – пояснює Олександр. – Рельєф сильно змінився, багато озер втрачено – там, де зараз житлові масиви. На Вигурівщині – Троєщині взагалі купу озер та урочищ засипали піщаною подушкою».

Тепер маленька київська пустеля між Позняками та Осокорками залишилась єдиною у своєму роді.

Озера

Із верхівки бархану дивимося на доволі велике озеро Небреж. На березі жінка вигулює двох собак, у віддаленні сидить рибалка. Тут чимало давніх заплавних озер: маленькі взимку замерзають, такі великі, як Небреж, – ні. Небреж, Пономарівське, Мартишів, Тягле, Коров’яче – назвам цих озер не одне століття.

«Я вивчав карти кінця ХІХ століття, то ці озера тоді в такому ж вигляді й існували, – говорить Михайлик. – Деякі назви згадуються ще кілька сотень років тому, але їх походження незрозуміле. Часто бракує картографічного матеріалу. У літописах та в документах про суперечки між монастирями ці озера згадуються, але часто важко їх локалізувати, нерідко доводиться прив’язуватися до сучасної місцевості. Із мапами ХІХ століття набагато простіше – там можна і назви вичитати, і подивитися, як змінювалися обриси озер».

До речі, у 1980-х деякі озера навіть збільшились у розмірах, бо з них добували пісок для намиву масивів. Наприклад, Вирлиця ще в 1940-х роках була близько 10 гектарів за площею, а зараз – 98 гектарів. Водночас Олександр зазначає, що при забудові Позняків засипали багато озер, які можна було зберегти.

Залишки села

До 1923 року Осокорки й Позняки були частиною Чернігівської губернії. «Зараз через Дніпро перекинуті мости, а в XVIII-ХІХ століттях він був величезною природною перепоною, якою було зручно прокладати кордони між губерніями», – розповідає Олександр. Такий поділ і зараз можна відстежити в архітектурі приватних будинків, які помітно відрізняються від будинків Правобережжя. Причому «чернігівський» акцент зберігається навіть у будинках, зведених у повоєнні роки. Утім, старішої забудови фактично й не залишилося, бо в 1943 році нацисти, відступаючи з Києва, знищили на лівому березі майже все.

«Характерні риси забудови Чернігівщини – активно використовується різьба по дереву. Як правило, нею прикрашали надвіконня, часто робили різьблені прикраси над дахом. На лівому березі це залишилось і по війні: було багато глиняних і дерев’яних будинків, часто з віконницями, над вікнами – хоча б примітивні оздоблення. Тоді як на правому березі переважає цегляна забудова з мінімумом прикрас», – описує відмінності наш гід.

Між тим, зараз і повоєнних приватних будинків майже не залишилося – буквально кілька хат. Якщо знати адреси, можна побачити дуже незвичні для великого міста сюжети. Так, на Батуринській 3 стоїть гарний будинок із дерев’яними прикрасами, а поруч, на Батуринській 12, місцеві випасають овець у ямі, і все це – із видом на висотки. Вулиця Позняківська на сьогодні вважається зниклою – якраз тому, що заради забудови знесли майже всі старі хати, бо там просто немає жителів. Але один старий будинок залишився. Олександр зауважує, що з появою багатоповерхівок рівень землі виріс, тому він фактично опинився в бетонній ямі, дах хати знаходиться практично на рівні землі.

Перспектива

Час від часу в київській пустелі знімають музичні кліпи, наприклад, на пісню «Голова» гурту Сашка Положинського «Був’є». Зрештою, тут ви можете зробити стильні фото у природних декораціях а-ля фестиваль Burning Man, що проводиться у США на території пустелі Блек-Рок. Олександр додає, що влітку це – популярне місце відпочинку жителів району.

Тим не менш, інформацію про пустелю в інтернеті можна знайти хіба що в кількох блогах про Київ, при тому в дописах регулярно зустрічається думка, що краще це місце не «світити», щоб не привернути увагу забудовників. А ті, можна сказати, підходять впритул. Гуляючи пустелею, ми проходимо повз побитий зелений паркан – восени й на початку зими тут загострилися сутички між забудовником і місцевими, які проти будівництва 43 житлових будинків у понад 20 поверхів заввишки. Натомість, люди пропонують створити на Осокорках екопарк.

Олександр Михайлик хоче, щоб ця місцевість стала більш впорядкованою. «У наших книжках ми не даємо оцінок епосі – просто розповідаємо про забудову. Так ось, у 1960-1980-х масиви забудовувалися за єдиним проектом, чітко планувалися зелені зони, комунікація, інфраструктура – дитячі садки, школи. Обов’язково проектувалися громадські центри: будинки побуту, універсами, універмаги. Масиви, які зараз будують на лівому березі, зводяться без єдиного плану, кожна компанія будує так, як бажає. У результаті немає єдиного архітектурного стилю, не враховуються навантаження на комунікації і потреба в соціальних об’єктах; школярі вчаться в кілька змін; до садків дітей записують ще до їх народження; немає зелених зон, – перераховує проблеми Михайлик. – Тож хочу, щоб розробили єдине планування, щоб до благоустрою й облаштування зелених зон підходили з розумом».

На думку Олександра, київська пустеля цілком достойна заповідного статусу, який дав би юридичний захист від потенційних зазіхань. Тут можна було б зробити зону відпочинку, але таку, яка б не псувала природної краси місцини: без доріжок із тротуарної плитки, гойдалок і кіосків. Хіба що пляжна зона з мінімумом для комфорту, де можна відпочити в тиші, посеред пісків і біля озера – із видом на натовп хмарочосів.

Текст: Мар’яна Зеленчук

Фото: Іван Печений

Залишити коментар