П'ятниця, 10 липня

Українська колискова для Марґері

Марґері – балерина. Британська балерина. Усе життя танцювала у класичному балеті, виступала з сольними програмами. Статура, грація, осанка, певний апломб – усе це про Марґері. Мало хто повірить, що їй нещодавно виповнилося 68. Марґері тримається як сорокарічна. І цілком можна повірити.

Марґері приїхала в Україну до подруги – тренерки з художньої гімнастики. Вони давно спілкуються в чатах і телефоном, бачилися три-чотири рази.

На порозі школи Марґері впала і зламала ногу. Якось посковзнулася, за перила вхопитися не встигла – удень тануло, а надвечір замерзло. Марґері стогнала й думала про те, як це так – їй зрадила ідеальна координація. Але якось зрадила. Поки Тетяна викликала швидку, Марґері лежала на снігу й відчувала, як до неї підступає невпевненість, а потім тривога, і нарешті – розпач. Тут не Великобританія. Сходи бач які. Хтозна, які ще лікарні…

Поки санітари піднімали її й клали на ноші, Марґері зойкала й дивилася на них із недовірою. Тетяна керувала процесом. Мороз міцнішав. Із величезних бурульок під дахом капати вже зовсім перестало.

Балерина хвилин 15 лежала під дверима до травмпункту. Її переклали на лаву. Подруга була поруч, але Марґері це вже майже не тішило. 15 хвилин! Черга…

– Знайдіть когось, хто покладе її на стіл, – визирнула медсестра з освітленого кабінету і сховалася.

Тетяна заходилася дзвонити знайомому лікареві. Через 5 хвилин із хірургії прийшли чоловіки й переклали балерину на стіл. Вона зойкала, намагалася тамувати емоції, не виказувати страху, але виходило так собі, не дуже виходило.

Серйозний перелом. Дуже серйозний. Марґері нарешті знеболили ампулкою з кишені приятеля Тетяниного приятеля – ну того, з хірургії. Балерина трохи опанувала себе. Боліти перестало, але думки нікуди не поділися: де я? що вони зі мною зроблять? о, така лава… такі бурульки… а перила там узагалі були?..

В обласній лікарні Марґері поклали в окрему палату-люкс. Дивилася з недовірою – ліжко сучасне, у належних місцях підіймається й опускається. Навіть душ є – окремий. Стіни не обдерті. Штори чисті. Тихо.

– Послухай ось це – і спи. Ми все зробимо. Все буде добре. Зараз вихідний, а завтра все буде добре.

Марґері засинала під колискову Ніни Матвієнко з дитячим хором. Вона не знає, чи їй сподобалася пісня, адже майже одразу заснула – приємні солодкі хвилі понесли кудись у затишок, у будиночок із садом.

Наступного ранку до Марґері прийшов лікар. Вона вже наготувала було гугл-перекладач, але не знадобився. Диво! Молодий лікар так пристойно говорив англійською, що балерина навіть не добирала фраз, говорила майже як удома. Тетяна стояла поруч і переможно всміхалася.

З ногою все виявилося таки погано. Перелом складний. Потрібен спеціальний титановий штифт – його вставлять на місце розтрощеної кістки. Такі штифти потрібно замовляти в Києві, але нічого страшного – запевнив лікар – він буде тут уже завтра, якщо зараз сплатити. Марґері не думала про гроші. Вона вагалася – заплатити за штифт чи все ж таки замовити спеціальний літак, який понесе її додому. І вже там лікуватися. Спокійно. Гідно. Як у них заведено. Хоч літак обійдеться дуже дорого. Марґері це не дуже бентежило, але…

– Усе буде добре. Не турбуйтеся, пані. Ми все зробимо якнайкраще. Вам краще заспокоїтись.

А він гарний, – думала Марґері. Що ж… Синові вже й не дзвонила. Нехай буде так. Хай. І Тетяна запевняє, що нічого поганого не станеться, що такі операції тут роблять. Нащо сина турбувати? Хай. І пальці в цього доктора тонкі, як у мене. Спробую. Будь що буде.

Відчувши себе живою після операції, балерина все ж трохи здивувалася. Гм. Жива. Уже це добре. Зважаючи на ті бурульки. Що ж…

Наступного дня молодий лікар велів їй уставати.

– Я Вам допоможу. Не хвилюйтесь. Ви зможете.

Він тримав її під руку, а вона йшла коридором, тонка, акуратно зачесана, і дивувалася сама собі. Проходячи повз велике дзеркало на стіні, кидала туди зацікавлений погляд. А що? Та в мене хода вирівнюється! Сьогодні тільки четвертий день ходимо, а до мене повертається грація. І цей доктор мені, здається, до лиця. От би запросити його до себе, на кекси. Лінда від заздрощів лусне! А Барбара сидітиме з покерним лицем. Цікаво було б… Але то таке… Головне – ось моя грація! Ось! Я ходжу. І з учорашнього вечора мені зовсім не болить…

– О-о-о, обережніше, пані, не махайте руками так різко. Ну, або хоча б попереджайте, – посміхнувся доктор.

Через місяць із гаком Марґері вже заходила до кабінету свого лікаря. Він її років уже 15 лікує? Чи 20? Марґері забула.

– Де, ви кажете, вам це зробили? – британський лікар пильно розглядав рентгенівський знімок.

– Е-е, в Україні. Україна! Київ!

– У якомусь науково-дослідному інституті? – підказував лікар. – Правильно?

– Та ні. У… у звичайній лікарні!

– Але у столиці? Так? – досі ще сподівався на щось британський доктор.

– Емм… Та ні, докторе. У столиці штату. Округу. Обласний центр!

Доктор подивився на Марґері з недовірою. Заглибився в документи, спеціально перекладені для такої оказії. Довго їх вивчав. Потім зняв окуляри й повільно пішов до вікна:

– У нас би так не зробили. Ну… так добре в нас би не зробили. Запевняю вас. У Лондоні – напевно… так. У Йорку – ні.

Балерина дивилася на свого старого доктора переможно.

– Україна! – сказала Марґері й розсміялася.

Та нічого смішного насправді. Просто згадала, що має – про всяк випадок – електронну адресу того, кого варто запросити на кекси. Мабуть.

Сергій Осока

Залишити коментар