Неділя, 29 листопада

Дні 18-20 лютого п’ять років тому стали одними з найбільш трагічних в українській історії: криваве протистояння, напади тітушок, а згодом і озброєних силовиків. На третій день, 20 лютого, вони вбили найбільшу кількість учасників Революції гідності. Людей, котрі прагнули змінити систему та свою країну. Далі – у реакціях від Opinion.

У мережі складно зустріти довгі дописи про ці дні: тема занадто болюча для кожного, хто слідкував за подіями, і тим паче для тих, хто брав у них участь, відстоюючи перед кривавою системою власну свободу та свободу своєї країни. Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, наголосив, що Майдан – це віра, часто ірраціональна, але переможна. Зрештою, Майдан – це про свободу.

Народний депутат Володимир Ар’єв також наголосив, що ті дні п’ятирічної давнини є занадто затяжними, аби публікувати пафосні спогади. Утім, політик зізнався, що єдине, чого він хоче, – аби країна не звернула з нинішнього шляху, який тоді, крізь дим барикад, здавався недосяжним.

Політичний експерт Олексій Мінаков зауважив, що напередодні виборів ці дні можуть використовуватися політиками більш цинічно, аніж зазвичай. Спекуляцій не уникнути. Хтось хіба що відмовчиться через те, що на ту мить працював у Москві, а хтось неодмінно скаже про «державний переворот» чи побажає, як Дмитро Гордон, аби революції… не було.

Останнє якраз найбільше й обурює експерта, адже досить складно зрозуміти: як можна вважати, що все було дарма? Мінаков переконаний: дійсно, багато чого не вдалося, але Україна вистояла в часи неймовірної турбулентності, стає сильнішою. А українці довели, що можуть іти до кінця та перемагати.

Народний депутат і колишній журналіст Мустафа Найєм розповів, що насправді всі ці організовані групи тітушок могли бути… абсолютно легальними. Чинне законодавство дозволяє створювати подібні бойові загони, однак тупість, лінь та незнання законів не дозволили команді Януковича до цього додуматись.

Однак важливо, що ті ж самі закони працюють і сьогодні, а отже, їх треба змінювати, до того ж – швидко.

Громадський активіст Сергій Стерненко зізнався: в ці дні важко просто займатись буденними справами, адже здається, що повітря досі пронизане напругою та відгомоном страшних днів п’ятирічної давнини. Стерненко переконаний: хоча центральна площа країни вже не є полем бою, Революція гідності триває і досі, насамперед, у свідомості кожного з нас.

Богдан Петренко, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму, наголосив, що Майдан стояв не за соціалку, не за підвищення рівня життя: перші протестувальники вийшли за європейський вибір та проти поглинання країни наддержавними утвореннями, котрі б зрештою призвели до котролю Кремля над Києвом. І з цією роллю Майдан впорався.

Уляна Супрун, виконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я, переконана: сьогодні, як і п’ять років тому, боротьба за гідність триває, проходить всередині кожного, коли доводиться стикатися з несправедливістю чи боротися за правду.

Ірина Геращенко, перша заступниця голови Верховної Ради, впевнена: ми зобов’язані зробити ще дуже багато, аби перемогла Україна, а не антимайдан.

Журналістка Марина Данилюк-Ярмолаєва натомість зазначила: є теми, які не можна чіпати, хоч вибори, хоч потоп, хоч марсіани. Авторка переконана: хто насправді наживо бачив кров, у кого були пальці в сажі та хто боявся смерті від руки тітушки, той не графоманитиме.

І дійсно, багато хто не зміг у ці дні підшукати доречних слів. Наприклад, казкар Сашко Лірник і громадський активіст Віталій Устименко.

А ще, як розповіла блогерка Олена Добровольська, ці дні ще й дали зрозуміти, що ті, хто все твоє життя були твоїми, насправді твоїми ніколи не були. А декілька днів та декілька ночей і люди, з якими ти не був особисто знайомим, здатні змінити твій маленький всесвіт назавжди.

А ще, як зазначив блогер та політик Віталій Чепинога, річниця Майдану дана українцям, аби бодай раз на рік припинити гарчати один на одного та згадати, як колись усі були разом, з одного боку барикад.

І наостанок: Майдан – це не разова акція, це стан громадянської свідомості. Про це написав музикант Іван Леньо, і не погодитися з цим вкрай складно.

Збирав реакції Степан Коза

Залишити коментар