Четвер, 21 березня

Стрічки новинних сайтів повідомляють про те, що цьогорічну  Шевченківську премію отримала Оксана Забужко. Щоправда, не літературну –  відзначили саме за публіцистичний доробок. Однак ми пропонуємо познайомитися з нею не як з авторкою, а  як із «татовою доцею», котра мала щасливе дитинство, але змалечку боялась одного: не встигнути всього. Про дитячі роки, молодість, культурний фемінізм, суржик та боротьбу за незалежність – зі слів Оксани Забужко у рубриці «Хто це…» на Opinion.

Мати – нетипова радянська вчителька, Забужко – типова «татова доця»

Сьогодні Оксана Стефанівна наголошує: з дитинством їй пощастило, оскільки саме воно залишається базовою структурою особистості, джерелом вражень про світ. Зрештою, як у своїх «Польових дослідженнях…» писала сама авторка, лише у дитинстві є правда, тож лише ним це життя і варто міряти.

«Я сама не пам’ятаю, але з батьківських записів знаю, що десь у 4 роки заявляла: не хочу рости, бо не хочу помирати! Але це в мені не затрималося. Зате пам’ятаю, як у 5-річному віці відкрила існування часу (“куди йдуть дні?”). Якось у мене страх смерті поступився іншому страхові: не встигнути зробити в житті те, що хочу й мушу».

Хто така Оксана Забужко?

Мати авторки аж ніяк не нагадувала типову викладачку літератури часів СРСР, навпаки: вона всіма фібрами душі ненавиділа радянську школу, а найтупішим прошарком населення вважала… самих вчителів.

«Вона те, що називається учитель-дисидент, – таких люблять учні і не любить начальство і колєґи. Я пам’ятаю, як вона показувала мені малій на опубліковані в міській газеті “Прапор комунізму” фотографії ще радянських кандидатів у депутати і казала: “Я тобі зараз скажу на око, хто з них вчителька: оця, оця і оця”. Читаю підписи – так і є, заслужений вчитель, тра-та-та УРСР… Жодного збою! Вона їх впізнавала просто за виразом обличчя: “Найтупіші морди”, – казала. Вираз якоїсь закляклої авторитарності і ніби самовдоволення людини, яка отримала право вчити, “командувати отарою”, – образ самовпевненої і тупої жіночої влади дрібного калібру, саме це. Це, на жаль, дійсно класичний типаж радянської вчительки».

Та попри все Забужко вважає себе, насамперед, «татовою доцею». Каже, це синдром не лише за численними літературознавчими, соціологічними, культурологічними дослідженнями.

«Це американці проводили дослідження і дійшли висновку, що всі успішні жінки, ким би вони не були, бізнесменами, кінозірками, письменницями чи художницями, але всі успішні жінки є татовими доцями».

Молодість була непростою, студентство – мороком, легше стало після 40

У цьому письменниця зізнається сама. Каже, тоді було в принципі складно, а саме її молодість ще й припала на «найтемніший час імперії, Брежнєв Андропов Щербицький».

«…Пора студентства – це взагалі повний морок був, просто жаль себе стає, коли озираюся, – як у тюрмі ті “найкращі роки” пройшли… Але, думаю, молодій жінці завжди складно. Після 40 і далі стає все легше і легше – ти дедалі впевненіша в собі і вже нікому й нічого не мусиш доводити. А коли ти молода і гарненька, дуже багато енергії витрачається просто на те, щоб тебе сприймали всерйоз».

І хоча для багатьох може здатись, що сьогодні Оксана Забужко завжди все контролює та не хвилюється через дрібниці, насправді виявляється, що для письменниці є дещо, що досі викликає хвилювання, так само, як і у дитинстві, – час.

Хто така Оксана Забужко?

«Мене вже давно турбує оцей розрив між обсягом зробленого і задуманого. Ніхто ж, крім мене, не бачить, скільки я ще маю зробити. Того, що, крім мене, справді ніхто не напише, не скаже світові. Після 50 вже дуже чітко розумієш, що твій час фізично обмежений, 20 чи 30 років активної праці залишилося – це як пощастить. І ти починаєш «оптимізувати навантаження», якісь речі скидати з корабля: цього не буду робити, туди не поїду, за це не візьмуся. Починаєш економити час, бо саме це стає найдорожчим. Не гроші, не соціальний ресурс якийсь, слава чи визнання, не те, як тебе сприймають. Ти маєш зробити своє, незалежно від того, як це буде сприйнято за твого життя».

Вона любить бути «натюрель», а її життя саме таке, як вона хотіла

Доволі несподівано, але одна з журналісток, перестрибуючи з теми на тему, у розмові із Забужко запитала… чи не задумалась та про якісь пластичні втручання у власну зовнішність. Погодьтесь, це далеко не найчастіше питання для Оксани Стефанівни. Однак відповідь авторка дала гідну.

«Мені абсолютно комфортно з моїм обличчям і моїм тілом. Я вже навіть від декоративної косметики починаю відмовлятись потроху. Мені подобається бути натюрель. А оце їздити кожні півроку на рихтовку свого тіла кудись у Європу? Чинити наругу над своєю психікою, повсякчас змінюючи своє обличчя, а з ним і ідентичність? Я вважаю це проявом серйозного душевного розладу, якщо хочете – жіночої й людської ущербності».

Натомість, пригадуючи дитячі мрії, поетка зізнається: загалом вона є саме тією жінкою, котрою хотіла стати у дитинстві. Власне, тією, якою сама себе і зробила.

«За мірою свободи, яку я маю, – так, я саме та жінка. До речі, не думайте, що вона мені легко далася, все це треба було виборювати, і то довгі роки. Легко не було, але от чого точно ніколи не було – не було нудно. Я ніколи не жила, як “приписано”, тому що “всі так живуть”. Моє життя – воно саме моє: таке, яким я собі його зробила, бо так хотіла».

Чоловіки та жінки – різні, через це воно і цікаво

Під час однієї з розмов письменниця зізнається: їй страшенно радісно, що народилась жінкою. Адже жінки, порівняно з чоловіками, набагато менше і значно гірше описані в культурі. Звідси, вочевидь, і любов авторки до так званого «культурного фемінізму»: жінки мають таке ж саме право на іншість і відмінність.

«У чоловіків все чітко зав’язано на сексуальності, просто і ясно, можна порахувати – дві, три чи чотири, і всі одного типу. Годиться арифметичний підхід. А у жінок такий широкий і “розмитий” спектр любовних стосунків, що, скажімо, два роки співжиття з бурхливою сексуальною складовою можуть значити менше, ніж яка-небудь абсолютно платонічна “закоханість на відстані”, де, крім кількох розмов, нічого не було – а воно тебе всю “переліпило”. В кожному почутті – різна амплітуда переживань, різні патерни, різні пропорції еросу і агапе… Не підходить тут “один, два, три, чотири”, тут не арифметика, а алгебра з диференційними рівняннями. Тобто давайте не будемо міряти себе чоловічими мірками. Ми різні, жінки й чоловіки, тим воно якраз і цікаво.

За це я і люблю так званий “культурний фемінізм”, який відкрив і обстоює право за жінками на оцю відмінність, іншість – на свій світ. Не мусимо підганятися під вироблені чоловічою культурою стандарти, котрі були проголошені універсально людськими. Ви, хлопці, кажете, що людина думає-почуває-поводиться ось так і так? Ні, вибачайте – у нас це по-іншому, і це по-іншому, і це також… Тому, власне, й цікаво спостерігати, пізнавати, відкривати – як саме. Цікавіше писати про жінок, ніж про чоловіків, тому що жінки непорівнянно менше і гірше описані в культурі, менше досліджені. Так що мені, вважаю, страшенно пощастило народитися жінкою».

Цікаво, що ці порівняння «чоловік-жінка» Забужко проводила і на доволі конкретних прикладах, наприклад, на різниці між Януковичем та Тимошенко. Мовляв, відмінність – як між чоловічою та жіночою в’язницею. І ні, це не замовний коментар, про це авторка говорила ще близько 10 років тому.

«Коли я в 2009-му і 2010 році в кожному інтерв’ю казала, що різниця між Тимошенко і Януковичем – це лише різниця між чоловічою і жіночою зоною, мене ні одна душа не спитала – а яка ж різниця між чоловічою і жіночою зоною? Ніхто навіть не запідозрив, що я це не порядком метафори казала, а що між чоловічою і жіночою зонами дійсно є різниця!

Поговоріть із фахівцями з пенітенціарної психології, і вони вам розкажуть, що на чоловічій є хай викривлена, карикатурна, але ще ієрархія, пародія на суспільну структуру – бо “чоловіки живуть зграями”, тож якісь правила і в тюремному світі у них зберігаються. А от жіноча – це вже чистий “бєспрєдєл”, божевільня й пекло на землі, бо жінка заточена не на соціум, а на стосунки, і коли її нічого не держить, просто впадає в амок. Ось такі речі я хочу від феміністичних і ґендерних студій отримати і прочитати – бо жінки, на відміну від чоловіків, все ще не досліджені культурою як вид».

Хто така Оксана Забужко?

Україна може називатись суржикомовною, але російськомовною – ніколи

Саме про мову письменницю питають найчастіше. Напевно, інколи навіть більше, аніж про літературу. Сама Забужко наголошує: у молодості почути українську на вулиці – це було, окрім всього, ще й можливістю зрозуміти коло читання її носія. Сьогодні ж все інакше – мова вирівнялася.

«У роки моєї молодості я озиралася на звук української мови на вулицях. Україномовна молодь у 1990-х – це був маркер певної політичної позиції. 20 років тому можна було за мовою одразу визначити коло твого читання. Коли я перечитувала свої тексти 1990-х для збірки есеїв “З мапи книг і людей”, побачила, що тексти інші за порядком складності. У них є культурні цитати, ігри словами з текстами класиків, які сьогоднішньому пересічному читачеві нічого не скажуть. Зокрема й україномовному. Бо він читає Жадана, але не читає Нечуя-Левицького. Рівень тодішньої мови був для посвячених. Це була підпільна українська культура, люди, які зберігали таємне знання.

Сьогодні ж якщо молоді говорять українською, це зовсім не означає, що вони читали Хвильового, Забужко чи ще когось. Тепер україномовна молодь на вулицях Києва – це природно, як у всіх нормальних країнах. Тому пишеш уже не для кола посвячених, а мовою, яка у вжитку і абсолютно жива. І в якихось моментах помічаєш, що мова спростилася, вирівнялася. Почав відбуватися перепад тисків – за рахунок поширення української. Це “закон малинового джему” – що ширше його розмазуєш, то менш він солодкий».

Разом з тим Забужко підкреслює: наша країна може називатись суржикомовною, але російською вона не буде ніколи, навіть просто за визначенням. А ось щодо суржику, то це не що інакше як руйнування мови.

«Україна є суржикомовна. Чисто російська вона не буде ніколи. За визначенням. Фахівці мали би це відразу розтлумачити різного роду колесніченкам, щоби ті попустилися. Тому що ніколи артикуляційний апарат не дозволить українцям говорити лише російською. Російська імперія і совєтская власть не так працювали над русифікацією України, як це може будь-яка теперішня українська влада, і все одно їм не вдалося. При всіх депортаціях, при тому, що були завезені повно росіян.

Суржикізація є руйнуванням мови. І руйнуванням мислення, бо чистота мови пов’язана з чистотою мислення. Ігор Померанцев говорив дуже точно, що мова є пам’яттю, при всій своїй нібито крихкості. Цитуючи Юрія Шевельова, “кожна мова є чортячо небезпечний свідок історії народу, котрий цю мову вживає”».

«Складні і цікаві часи, в яких дуже незатишно жити»

Це часи, про які, за словами Забужко, через умовні 30 років буде вкрай цікаво читати нашим онукам та праонукам. А ще часи, коли стало зрозуміло: комплекс меншовартості – фікція, ми далеко не такі вже й малі, ми – самостійні.

«За моїми спостереженнями, ми вже давно ні на кого не надіємося. Ми якось пересвідчилися в 14-му році, що самі собі даємо раду – і, до речі, це великий фактор політичної зрілості. Бо перед війною в українців був комплекс не просто меншовартості, а прямо-таки зовнішнього патерналізму – дитячої надії на якогось чужого “дорослого дядю”, якогось мудрого європейця, шевченківського “німця”, який приїде і все нам, малим-дурним, “розкаже”.

А тут раптом виявилось, що ми зовсім не такі вже малі й дурні – і, в принципі, самі зараз можемо їм давати уроки резистансу, і вони могли б у нас дечого повчитися… Словом, складні й цікаві часи, в яких дуже незатишно жити, але про які через 30 років нашим внукам і правнукам буде дуже цікаво читати в підручниках».

Хто така Оксана Забужко?

Фото: Дмитро Липавський

Чи варто поєднувати та порівнювати між собою незалежність і Майдан? Безумовно, так. Незалежність – це не одноразова акція, і війна за неї триває і досі. Однак виникає інше питання – а чи здобули ми незалежність?

«Ну, як ми її здобули? Ми її не здобули, бо у нас іде війна за незалежність. І не тільки на Сході, не тільки пряма фізична, за території. А незалежність – це не акт. Незалежність – це процес.

Майдан був прямим волевиявленням народу з вимогою до влади повернутися у правове поле. Це свідчить про кризу політичної системи й еліт. З іншого боку, бачимо, що народ як замовник держави дорослішає, набирається сил. Суспільство готове контролювати владу.

Тоді, в 2014-му, хруснуло це криве дзеркало, і вийшли на якийсь час оті не прорекламовані, ніби не запотребовані медіями оці кращі ресурси суспільства, нації. Тому я думаю, що за умовчанням оцей самий потенціал добра у нас більший, що ми кращі потенційно, аніж ми про себе думаємо, аніж нас привчають думати.

В Україні проживають зовсім інші люди, ніж на початку 1990-х. З іншою свідомістю, цінностями. Чітко ця різниця помітна, якщо поїхати в Білорусь. Там суспільство зупинилося на рівні вихідців із СРСР. Вони вирішили повернутися назад на пайку. Створити свій власний Радянський Союз. Це коли ви не знаєте, як виглядає світ, хто вам дає роботу, не замислюєтеся над державними процесами. Ваша справа – з дев’ятої ранку до шостої вечора стояти біля станка.

Ми теж були такими. Зараз хочемо рухатися в Європу, розвиватись, ставати активнішими, об’єднуватись і будувати свою незалежну державу. Білоруси відмовилися від своєї мови, прапора і стали повністю підконтрольні Росії. Ми теж могли так зробити. Але обрали інший шлях. Ми два Майдани воювали за своє і продовжуємо цю війну зараз».

Текст: Дмитро Журавель

Матеріал був зібраний з численних інтерв’ю, виступів, промов та звернень героїні публікації. 

Залишити коментар