Вівторок, 1 грудня

Українські долі після анексії Криму та війни на Сході іноді нагадують гостросюжетні фільми. Так сталося з родиною Валентини, прізвище якої в цьому тексті не згадуємо за її проханням. Цей спогад – справжній індикатор українських подій початку 2014 року. Втратити майно, друзів, рідних людей, плани на майбутнє, а головне, надію на щасливу старість випало на долю Валі та її родини. Тепер вона живе в Європі та мріє про повернення на рідну землю, адже без Криму та Донеччини не бачить свого життя.

Донецьк + Крим в одній долі, таке буває

Анексія Криму та окупація Донбасу в іс

Фото: reuters.com

Син Валентини в дитинстві серйозно захворів. Лікарі порадили переїхати родині з Донецька в Крим для порятунку легенів хлопця. Таким чином сім’я опинилася в Ялті ще на початку нульових. 10 років щасливого життя і планів на майбутнє було зруйновано кримськими подіями навесні 2014-го. «Ми були щасливі тільки від того, що уявляли собі майбутнє. А потім, як сніг на голову, – анексія. Хоча передумови були – усі це бачили та розуміли. Я вже в лютому 2014-го відчула, що буде війна. Тоді почала всім у Донецьк телефонувати, тому що там усі друзі, товариші, однокурсники, однокласники. Проте вони вже розпочали свої демонстрації в Донецьку. Я їм говорила – сидіть, не брудніться. Але ніхто мене не слухав. Це було якесь божевілля кримсько-донецьке».

Перші «ластівки» анексії у Криму та протистоянь у Донецьку

Валентина згадує, як у Ялті в 2014 році під час анексії сусіди почали радіти перспективам російського окупації. Вони були абсолютно щасливими, це була просто ейфорія:

«Нас Росія забере, пенсії в два рази вищі будуть, зарплати виростуть. Я говорила з усіма, запитувала кожного: “А що ви зробили для Росії, щоб вам високі пенсії платили?”. Відповідь була одна: “Ми завжди були Росією”. А я кажу: “У Криму ж ні чорта не працює, які зарплати? Тут же усе під туриста налаштоване”. А вони кажуть: “Ну так, турист поїде багатий”. Я запитую: “А як він це зробить?”. “Путін, – кажуть, – щось зробить; міст збудує…”».

Анексія Криму та окупація Донбасу в історії однієї жінки

Фото: styler.rbc.ua

Це був тільки початок «кримських подій» – дні, коли ще можна було говорити відкрито з людьми, згадує героїня. «Щойно ми стали регулярно збиратися біля фонтана на набережній, звідкись бралися підозрілі спортивні хлопці, які спостерігали за нами. Уже потім ми дізналися, що вони живуть у готелі “Ореанда”. Їхнє завдання було – швидко реагувати на нашу поведінку, розігнати нас так, щоб ніхто більше не збирався».

Спроба сказати «ні» антиукраїнському настрою у Валі була ще в Донецьку, куди вона поїхала через сімейні справи ще у грудні 2013 року. Там біля пам’ятника Т. Г. Шевченка та наукової бібліотеки імені Н. К. Крупської збиралися ті, хто щиро висловлював підтримку київському Майдану. «З українським прапором та символікою, проукраїнськи налаштовані, ми збиралися вечорами та на вихідних. По периметру нас охороняла рідна міліція. А потім почали бити представники антимайдану»

Як починалася анексія Криму

Повернувшись додому в Ялту з Донецька, Валя застала перші дні російської окупації півострова: «24 – 25 лютого. Перше, що по телевізору ялтинська телестудія показувала – як на територію КЧФ під’їжджають тентовані автомобілі. Відкидають тент та випускають хлопців зі зброєю в руках на територію громадських об’єктів. Хто вони, що це за люди, – було не відомо, але зрозуміло».

Потім відбувся мітинг кримських татар під ВР Криму, за ним – захоплення кримської ради. Тоді пані Валентина вперше відчула нестерпний страх, адже неминуча трагедія була вже в повітрі: «Я була тоді одна вдома й почула військові вертольоти – так низько-низько. Було дуже страшно. Вони летіли прямо над дахом, так гучно вібрували; стіни будинку тряслися. Я вже знала, що це були російські вертольоти. На той час у новинах кожного дня говорили про якусь армію, яка прямує на Сімферополь».

Анексія Криму та окупація Донбасу в історії однієї жінки

Фото: pravda.com.ua

На той час про українську армію, як згадує героїня, не було навіть і чути. У людей складалося враження, що їх просто залишили на самоті: «Ми дізналися про їхнє існування тільки тоді, коли показали сюжети про те, як наших військових блокують прямо в частинах. А також, як татарські жінки носили військовим їжу. Я сама потім їх розшукала в інтернеті й долучилася до цієї акції».

Аналізуючи таку незрозумілу поведінку армії, героїня пригадує своє листування з одним нардепом: «Не буду називати його ім’я, він на попередніх виборах навіть був кандидатом у президенти. Так ось, я писала йому: “вивозьте хлопців звідси; не робіть їх зрадниками; урятуйте їх. У кінці всіх перемовин він мені пише: “Влада Крим здала”. Зараз, коли говорять, що ви ж самі цього хотіли, у мене просто немає слів. Я ж усе пам’ятаю – як перед референдумом автобуси з краснодарськими номерами сунули в Ялту з людьми, яких привезли невідомо звідки на голосування».

«Референдум»

Анексія Криму та окупація Донбасу в історії однієї жінки

Фото: ua.krymr.com

16 квітня Валентина з чоловіком вийшли на вулицю – в крамницю по цигарки. Але те, що вони побачили, просто шокувало: натовп людей, які стояли скрізь, навіть на дорозі, алкогольний угар, неадекватність публіки:

«Байкери, маргінали, невідомо хто був на нашій вулиці – маса. І це зрозуміло, тому що там –школа, а в ній – виборча дільниця. У той день навіть був політолог Путіна – Сергій Марков. Я пам’ятаю, як ми зустріли на вулиці нашого сусіда. Він так радів тому, що відбувається, каже: “Ви подивіться, до чого мене ненька Україна довела!”. Добре, що то був сонячний день і я була в окулярах, не видно було моїх заплаканих очей. Я нічого вже не відповідала, просто тихо витирала сльози. Я вже знала, що потрібно просто мовчати говорити щось марно».

У день референдуму Валентина з чоловіком зібрали свої речі, покидали в машину й поїхали з півострова в Донецьку область. Там ще не було війни, ще були надії на те, що можна врятуватися на рідній землі, на дачі під Слов’янськом. Там, де невдовзі розгорнеться справжнє пекло.

«Спасіння» під Слов’янськом

«Пам’ятаю, як з’явилися російські окупанти в Донецькій області. Вони були прекрасно екіпіровані; усі з російським акцентом. На блокпостах нас постійно зустрічали, зупиняли. І я пам’ятаю, як на одному “днрівському” блокпосту нас зупинили, побачили кримські номери й питають: “Ну як там у вас, у Криму, добре стало з Росією?”. А я відповідаю: “Так у нас завжди там було непогано”. Ну не вмію я брехати… ».

Анексія Криму та окупація Донбасу в історії однієї жінки

Фото: galinfo.com.ua

Активні бойові події розгорнулися на дачному масиві десь у квітні-травні 2014 року. Дачники, які опинилися заручниками масштабних обстрілів цієї території, рятували своє життя як могли. Свою дачу Валя та її чоловік будували власними руками. Город, на якому скрізь понатикані чорнобривці, овочі, фрукти, ягоди, що виросли на піску, навесні 2014 року перетворили на територію спасіння. Підвал дачі Валентини став єдиним місцем на їхній вулиці, який урятував кілька родин. У цьому підвалі, згадує Валя, навіть помирилися її сусідки, які раніше ніколи навіть не спілкувалися. Однак далеко не всі демонстрували тоді справжню людяність: «Сусіди приходили до мого чоловіка позичити цигарок доволі часто. І ось одного разу приходять такі щасливі і пригощають його. А він питає: звідки це у вас? Вони кажуть: “Так чув, бій учора був. Там поля всі усіяні трупами”. Тобто вони їх просто “відмародерили”, гроші взяли, цигарки, щось ще й пішли… Але мій чоловік подякував і сказав: “Ні, обійдуся”».

Після визволення дачного масиву, перемоги української армії та фільтраційних заходів Валентина з чоловіком повернулася в Ялту. На цей час там перебувала її донька з онуком. Упізнати свій рідний край жінка так і не змогла. Ялта влітку 2014-го вже була переповнена російською символікою, скрізь лунали путінські гасла, люди перетворилися на шептунів, у місті відчувався 1937 рік, – згадує Валя. 

Донос

«Я не знаю, хто на мене його написав. Є три версії, але вже неважливо. Було це так: прийшли до нас кілька чоловіків на чолі з міліціонером. Вони були без ордеру на обшук. Сказали, що тут має пройти огляд. Міліціонер прошепотів, що не треба боятися – це така зараз стандартна процедура. Усе це тривало 40 хвилин. За цей час вони 14-метрову кімнату перевернули повністю. Щось шукали в комп’ютері, перевірили телефон. Я запитала у дільничного: чим це все загрожує? Він відповів тихесенько так на вухо, що краще нам звідси поїхати…».

Анексія Криму та окупація Донбасу в історії однієї жінки

Фото: vectornews.net

Їхати в Донецьку область на дачу чи в Донецьк, який уже був окупований, не мало сенсу. Тому родина вирішила ризикнути та поїхати в Чехію – країну, куди збирався їхати здобувати вищу освіту їхній онук. Так і зробили.

«Я дуже чекаю повернення додому»

Протягом чотирьох років родина Валентини не була в Україні. Вони не знають, що зараз із їхнім майном у Ялті, як там дача, що з квартирою в Донецьку. Знайти своє місце в європейському середовищі Валя не змогла, каже: уже вік не той, щоб знову себе будувати.

Про окупований Крим не хоче навіть і згадувати, каже: «Ноги моєї там не буде, поки він не український».

Анексія Криму та окупація Донбасу в іс

Фото: censor.net.ua

Зараз вона носить на руці жовто-блакитну стрічку, вкриту чорною – це сум за Україною, пояснює героїня. «Моє життя повністю зруйноване. Я залишилася без житла, без країни, без майбутнього. Ми з чоловіком навіть в армію думали йти. Я тепер, коли дивлюся нові документальні фільми про нашу війну, завжди відчуваю біль і відповідальність за те, що ми тоді в Донецьку не дострайкували, не серйозно поставилися до всього, що відбувалося. Мені дуже соромно за це. Я згадую, як у Донецьку з’являлися чужі люди. А ми, щоб не бачити цього, іноді просто зашторювали вікна».

Текст: Наталя Мізюкіна

Залишити коментар