Субота, 20 квітня

Мій кримський лютий

Тато сказав:

– Володька дзвонив. Питав, чи приїдемо, як зазвичай. Погода «шепоче», у Коктебелі зараз плюс дванадцять. То їдемо?

– Я не можу, – радіє дорослий брат. У мене самбо в суботу й парашутна секція, я пас.

Брат щасливий, що його нарешті залишать самого вдома. Він у десятому класі. Я – молодша, мені проводити вихідні з батьками за щастя. Мама –директорка школи, я бачу її дуже рідко.

– Їдемо, – відповідає мама. – Тільки в суботу вранці, бо зі школи у п’ятницю повернуся пізно.

– Ура! Їдемо! – кричу я радісно. – Тільки можна я буду їхати на передньому сидінні? Ну, будь ласка, будь ласка, будь ласочка, ну татууу!

– Олено, це ж порушення закону, – серйозно відповідає тато, – а закони порушувати не можна.

– Тату, от коли мене знову закачає так, що ми будемо зупинятися через кожні п’ятсот метрів, то подивимось, що ти скажеш про закони, – нахнюпившись кажу я.

Мені десять. До омріяного місця попереду ще два роки. Але ж закони порушувати не можна. Не можна ніколи.

– Добре, о шостій стартуємо, – каже тато. – Тільки не запізнюватись, добре? О шостій – це рівно о шостій, а не о шостій десять чи ще пізніше.

– Та в нас же не літак чи потяг, чому ми маємо виїжджати з точністю до хвилини? – обурюється мама, бо це камінчик у її город. Мама ніколи не запізнюється на роботу, але завжди приходить пізніше на зустрічі друзів або на батьківські збори у моїй музичній школі.

– Тому що запізнюватися не можна. Пунктуальність – це важливо, це – правило життя, – відповідає тато. – О восьмій уже будемо на місці й поснідаємо біля моря.

Тато не запізнюється ніколи. Пунктуальність – це його власний непорушний закон.

Кримська зима вона різна. У північному Джанкої наприкінці лютого холодно, слизько та сіро. У східному Коктебелі квітнуть дерева, блакитніє небо, і можна гуляти без шапки. Ми часто подорожуємо, але поїздка зі мною в машині – то постійне міні-пекло для батьків. Тому що мене майже завжди закачує. Я ходжу тренувати вестибулярний апарат на спеціальних тренажерах на стадіоні у військовій частині, де ми живемо, часто кручуся на стільці для фортепіано, замість того щоб грати етюди та гами, та мені нічого не допомагає. Мене не закачує тільки на передньому сидінні автомобіля. Але закони і правила порушувати не можна. Так каже тато.

У дядька Володі, коктебельського друга мами й тата, наприкінці лютого день народження. Нас завжди чекають у гості, як найрідніших людей на світі. Я обожнюю ці поїздки, бо там ніхто на змушує мене їсти суп або борщ, а в тітки Тані (дружини дядьки Володі) завжди багато шоколадних цукерок і згущеного молока. А ще можна робити що завгодно, бігати до моря досхочу, шукати сердоліки (мама каже, що це напівдорогоцінне каміння, то може назбираю і зроблю собі кольє принцеси), купувати морозиво в кіоску на набережній без черги й додатково безкоштовно брати вафельні стаканчики для пломбіру, бо продавчиня знає: до Тетяни приїхали родичі, треба їх «уважити».

У дорозі батьки мене постійно відволікають різними заняттями. Я слідкую за знаками дорожнього руху й попереджаю тата: «попереду обгін заборонено», або «ми в’їхали до Золотого Поля, тату, зменшуй швидкість», співаю всі пісні, які тільки пам’ятаю (від романсів про білу акацію до «пропала собака»), рахую суми цифр на автомобілях, що проїжджають повз нас. Головна гра називається «Хто перший побачить гори». Призів немає, але це дуже важливо – побачити гори першою. Це майже як написати контрольну з математики на п’ятірку з плюсом або краще за всіх у класі пробігти стометрівку на фізкультурі. Арбітр – мама. Мама – не просто директорка, а ще й викладачка географії. Вона ви́ходила по всіх цих горах власними ногами, бо навчалася на географічному факультеті в Сімферопольському педагогічному інституті. Помилитися не можна, бо то гірше, ніж не помити посуд до повернення батьків з роботи або не з’їсти котлети. А насправді помиляєшся легко, бо іноді хмари прикидаються горами. Не переплутати гори і хмари – то важливо в десять років. Дуже важливо.

Ти вдивляєшся у вікно машини так, що очі вже болять від напруги, і нарешті кричиш: «Гори, гори! Я перша побачила». Мама затверджує твою перемогу, ти вкладаєшся задоволена на задньому сидінні машини й розумієш – скоро Старий Крим, потім дорога піде на Феодосію та Судак, а ви повернете праворуч. А потім ррраз – і ти побачиш море й гори. Коктебель. Восьма ранку. Приїхали. Цього разу без ускладнень зі мною. І, звісно, без порушень правил та законів.

Ррраз – і ти в дитинстві бачиш гори. Вони обов’язково з’являються на горизонті, якщо ти їдеш до них. Лютий. Закон природи.

Ррраз – ти доросла і востаннє бачиш тата в сімферопольській лікарні. Він іде десь в інше життя, а в тебе все йде шкереберть. Лютий. Закон життя.

Ррраз – і ти вже не можеш вільно поїхати додому. Ти більше не їздиш до гір та моря. Лютий. Без правил і законів.

Тепер у Києві влітку мені іноді пахне морем, а взимку, особливо наприкінці лютого, я навколо себе бачу гори. Раніше я думала, що це розум покидає мене, а зараз розумію: хмари над містом підсвідомо нагадують мені – не забувай нас. Ми поряд. Твої гори, твоє море, твій Крим. Який не можна відібрати, навіть якщо побудувати мільйон кордонів.

Тату, ти пішов наприкінці лютого, бо так комусь було потрібно. Пам’ятаєш, ти завжди казав: «Закони порушувати не можна»? Я знаю, що ти пам’ятаєш. Я боюся навіть уявити, що ти міг би сказати мені п’ять років тому, коли в нас відбирали Крим. Тільки вірю, що ти був би на боці закону. І на моєму боці. Бо ти так прожив усе життя. Допоможи, тату. Я знаю – ти все можеш. Мені дуже потрібно побачити вільні кримські гори взимку в лютому, а влітку відчути справжній солоний запах Чорного моря. Кордони мають бути зруйновані, адже закони життя непорушні. Правда, тату?

Олена Богатиренко

Залишити коментар