Субота, 24 серпня

Про перші дні окупації Криму і те, як потім звикали до нових умов місцеві, – у спогадах Яни Дубинянської для Opinion.

Тріумф брехні

– Прямо здесь – военная техника? Правда?!..

Нас із дочкою підвозив до міста джип: за кермом похмурий чоловік у камуфляжному жилеті, поруч – мініатюрна білявка. Росіяни. Схоже, підшукували собі нерухомість у Криму, це популярна забавка нині. Розпитували, що і як: чи скоро приберуть сміттєзвалище з гори, чи покращилося наше життя за останні роки, чи кримчани не шкодують, що повернулися до Росії?

Я розповідала. Про те, що тепер до нас узимку, тобто до квітня, не ходить жоден транспорт, отже, доводиться їздити автостопом. Що пенсії та зарплати не встигають за зростанням цін, а сміттєзвалище було й буде завжди. І головне: що особисто мене ніхто не питав, чи хочу я до Росії – просто з’явилася в місті військова техніка без номерів і солдати без розпізнавальних знаків. Просто військове захоплення территорії, решта – деталі.

Жінка з дитиною, яких ти пізвозиш до міста, – вірогідніше джерело інформації, ніж телебачення, ЗМІ й соцмережі. Білявка робила великі очі й повсякчас перелякано перепитувала: «Правда?!» А її чоловік ставив одне за одним запитання і зрештою підсумував:

– Значит, правда наши отжали.

…Правда.

Першою жертвою окупації Криму стала саме вона.

Кілька днів у холодному березні

Якщо в подіях на Майдані ще можна було бачити дві сторони зі своєю правдою кожна – те, що відбулося в Криму, стало, передусім, тріумфом тотальної брехні. І з плином часу ця брехня розростається й набирає силу, розмиваючи об’єктивну реальність.

Неймовірно, але величезна кількість росіян реально вірить, что Крим «пішов до Росії сам». Незважаючи на самовикривальний фільм за участю Путіна про «путь домой», незважаючи на безліч інформації, доступної кожному у відкритому суспільстві. Може здаватися, що насправді ці люди все прекрасно розуміють, свідомо беруть участь у загальній змові, але ж ні – вірять. Саме так працює постправда.

Найсумніше, що і в Україні навколо подій у Криму наросла своя постправда. Величезна кількість наших співвітчизників щиро вірять, ніби «кримчани самі покликали Путіна». І тепер, коли Крим, за версією української пропаганди, перетворюється на пустелю й військову базу, нібито «починають розуміти й тверезішати»: гарний привід для самозаспокоєння і зловтіхи.

Єдине що – це брехня. Це не має нічого спільного з тим, що відбулося в Криму тоді, у лютому-березні 2014-го. І з тим, що триває дотепер.

Кілька днів у холодному березні

«Поїзд дружби»

Іноді я перечитую свої записи того часу в «живому журналі». Короткі, уривчасті – в мене було багато справ і поганий інтернет. Мертві ланцюжки розмов з минулого, коли ніхто не розумів достоту, що відбувається. Втрапляли пальцями в небо з прогнозами, змагалися в дотепності й вимагали фотодоказів. Але фотоапарату в мене тоді з собою не було. А якби й був, не впевнена, що пережив би оту «зустріч поїзда дружби» на сімферопольському вокзалі.

Та краще по порядку.

Добре пам’ятаю, як побачила перепост повідомлення журналістки з сімферопольського аеропорту, де вперше з’явилися «зелені чоловічки», і короткий коментар: «Це окупація». Я була в Києві – ще довгі два тижні суцільного мороку й перезавантаження стрічки новин. А потім уночі в нас заволала з мобільного сигналізація кримського будинку: тоді ще був зв’язок, ходили смс. Зранку подзвонили сусіду, він обійшов будинок навкруги і виявив виламану решітку на вікні.

І ми поїхали, з чоловіком удвох; а збиралися ж усією родиною, з дітьми, трохи пізніше, на весняні канікули.

Тоді ще ходили поїзди. Нас зустрічав на вокзалі мій батько, напередодні він сказав по телефону, що все в Криму спокійно, а українські ЗМІ «нагнітають».

Нас зустрічав не тільки він.

Смішно, але тоді я ще навіть не чула про «поїзди дружби», повні озброєних бандерівців. Але, схоже, саме таким поїздом ми і приїхали, і «бандерівцями» теж були ми. На пероні нас миттєво оточив натовп чоловіків у камуфляжі, з «георгіївськими стрічками» на рукавах, із хамськими вимогами відкрити валізу. Я запитала, хто вони такі.

– Самооборона Крыма!

Уже потім, набагато пізніше, я оцінила реальну небезпеку того інциденту: вони ж, мабуть, не жартували, коли хапали мене за руки, тягнули, погрожували кудись відвезти і вже там допитати. Але тоді – це була якась ірреальна маячня. Я відмовлялася показувати речі бозна-кому, кричала на них, вимагала документи. Мій чоловік посунув мене за спину, затуливши собою, а батько тицьнув їм свій паспорт із кримською пропискою, це спрацювало. Хтось із «самооборони» теж показав якусь військову книжку, але не головний в банді, ні. Тепер я думаю, що документи в головного, скоріш за все, були російські.

З цього абсурдного конфлікту за межею фолу почалася моя «кримська весна».

Кілька днів у холодному березні

Листівки

У кімнаті, куди залізали через вікно, на ліжку відбилася підошва чийогось чобота: злодій злякався сигналізації й одразу втік. Думка про поліцію здавалася тоді геть позбавленою сенсу. Інша річ – покликати зварювальника й міцніше переварити решітки. Зберегти наш дім, принаймні спробувати – бо ж ніхто не знав, що буде далі.

У місті майже не було на вулицях людей: вітер, дощ і туман, пронизливий березневий холод. Але там, де люди збиралися – у маршрутках, кав’ярнях тощо, – одразу ж спалахували уривчасті, нервові розмови: бо напругу, з якою жили тоді кримчани, було неможливо тримати в собі. Я слухала й дещо потім занотовувала з пам’яті:

«Это же совсем разный менталитет! Украина – она жадная. Все наши налоги забирает, все, что мы зарабатываем, – в Киев, в Киев… А Россия – все для людей!..»

«На самом деле это все дядя Сэм. А остальные – так, шавки… Я в Крыму с сорок четвертого – как татар выселили, так нас и заселили. И я знаю, что Крым – лакомая ягодка… Они хотят базы свои в Крыму…»

«Я смотрел выступление мэра Львова. Он по-русски говорил! Нормально все. Ну, есть там радикалы, а где их нет? А так нормально, никто сюда не едет, живем как жили…»

«Ужас что творится, на нервах все. Я сама русская, муж из Западной Украины, никогда у нас на эту тему разногласий не было… А мои родственники из России звонят: у вас там бандеровцы. Ну, какие бандеровцы? А они мне: да как ты можешь так говорить, мы же сами видели по телевизору, Саша Белый… И ничего не докажешь».

«Кого ни спрошу – из нормальных людей – никто не пойдет на этот (непечатно) референдум».

Тоді здавалося, що це важливо: що думають люди, про що вони говорять. Це й справді було важливо – але на перебіг подальших подій не мало жодного впливу. Жодного.

Кілька днів у холодному березні

У Криму здійснювалася військова спецоперація, і кримчани як такі в ній не фігурували: тільки їхні страхи. Саме зі страхами працювала російська пропаганда, і не один рік: у березні 2014-го просто вистрелили всі напрацювання, зібраний роками матеріал. Моє місто заклеїли листівками зі свастикою і гаслами типу «Украина выбрала Бандеру», «Майдан – это фашизм», «Бандеровцы запрещают русский язык»; напередодні «референдуму» вони змінилися картинками із сердечками «Крым» і «Россия», злитими в екстазі. Усе це робилося в штабі «самооборони» (і я навіть особисто знаю людину, яка там волонтерила, переїхавши до Криму з Росії за два роки до того), керованому російськими політтехнологами. Якби йшлося про захоплення, скажімо, Галичини, вони використали б інші соціальні страхи – та й по всьому.

Це були декорації. І зривати ці листівки зі стовпів – попервах я таки зривала – не  було жодного сенсу.

А що тоді мало сенс?

День «ікс»

Фрустрація і соціальний стрес на півострові мали під собою цілком реальні підстави: до Криму дуже близько підступила війна. Сьогодні це слово баналізувалося – надто для тих, хто щодня чує про війну, але ніколи її не бачив, – тому так легко розмірковувати про втрачений шанс дати відсіч окупантам ще там, у Криму.

Але тоді все було інакше. Крим став прецедентом, завдяки якому українці зрозуміли, що таке війна. Тоді розуміння ще не було ні в кого. Була відчайдушна віра в те, що війну ще можна зупинити. В окремо взятому Криму це, зрештою, вдалося.

Про це чомусь не говорять в українському інфопросторі, де панує нині мілітарна риторика. А варто було б нагадувати знов і знов: саме Україна забезпечила в Криму мир. Росію влаштовував будь-який варіант: від «Кримської народної республіки», дикого поля із «самообороною» у формі з «будь-якого воєнторгу» – і до ядерного удару, яким похвалявся Путін у згаданому фільмі. Саме в Криму окупанти вперше позначили і свою ціну за мир: тоді, у березні 2014-го, її просто ніхто не знав. Крим у цій війні опинився на передовій – і саме тому став першою втратою.

16 березня 2014-го. Це був день «ікс», коли могло трапитися будь-що, кульмінаційна точка загальної напруги. Результат «референдуму» – безумовно, намальований заздалегідь, – попри це, до останнього залишався невідомим. Ще була надія на відкат: не можна ж отак нахабно загарбати чужу територію, на очах усього цивілізованого світу… І водночас готовність до будь-якого розвитку подій.

Кілька днів у холодному березні

Ми поїхали з Криму 14 березня. Бо в Києві лишалися діти, а варіант «кримської стіни» на кшталт берлінської – перешийок уже контролювали російські військові – здавався тоді аж ніяк не фантастичним.

«День референдуму» багато важив для кримчан – адже саме тоді мало щось вирішитися, розірвати нестерпний підважений стан. Саме цей день акцентує й канонізує російська пропаганда, яка отримала свою медійну картинку «мирного народного волевиявлення»;  впевнена, за аналогічних обставин її можна було б отримати де завгодно, хоч у Галичині.

Проте навіть у травневому Донецьку обставини були вже зовсім інакші – тому й інакша картинка. Не кажучи вже про інші області, які нині пишаються тим, що вистояли, приписуючи цю заслугу, передусім, патріотизму громадян. Та не варто забувати про безліч інших чинників, починаючи з найголовнішого: вони не були першими, не опинилися зненацька, без жодної підготовки, на передовій.

Важливо не забувати: на момент «референдуму» військове захоплення Криму вже відбулося. Пропагандистська вистава, незалежно від реальних чи вигаданих цифр, жодного значення не мала.

Жодного реального значення.

Жити далі

Наступного разу я приїхала додому, в Крим, у травні. Поїзд стояв на «кордоні» шість годин, вокзал ще патрулювала «самооборона», але вже не чіплялася до людей. Весна була невимовно прекрасна, люди – переважно щасливі. Бо найстрашнішого не сталося. Бо тривало життя.

Кілька днів у холодному березні

Життя це було сумбурне, переламане, перевернуте догори дригом. Туристи того року не приїхали, стрімко закривалися установи й банки, йшли з півострова великі компанії, уривався мобільний зв’язок. Виплата пенсій і комунальні платежі здійснювалися лише на пошті, яка стала філіалом пекла, а ФМС, де кримчанам переоформлювали паспорти та інші документи, а також надавали дозвіл на тимчасове проживання численним біженцям з Донбасу, – його головним офісом. Чергу під ним займали вночі, відмічаючись у зошиті в клітинку, а зранку починали битися за місця в ній – під наглядом російських військових. До 1 червня був терміново здійснений у ручному режимі перехід на карбованці. Усе це були «труднощі перехідного періоду», по телебаченню і радіо кримчанам обіцяли, що вони ось-ось закінчаться, і настане світле майбутнє.

На материковій Україні поширений стереотип, ніби всі притомні, проукраїнські кримчани емігрували з півострова вже тоді. Це неправда: прямої кореляції між еміграцією та патріотизмом кримчан немає. По-перше, молоді й амбітні люди виїжджали звідси завжди, як і з будь-якого провінційного регіону. По-друге, життєві обставини індивідуальні, і в багатьох вирішальними стали професійні чи економічні чинники: наприклад, переїзд персоналу компаній, які йшли з Криму через загрозу санкцій. І по-третє, залишитися на своїй землі, не знаючи, що буде далі, – це теж вибір, гідний поваги, часто не легший, ніж еміграція.

…Нині «перехідний період» таки в минулому, життя більш-менш налагодилося, гострі проблеми перейшли в хронічні, і турист, який схоче провести власне «соцдослідження», поговоривши з таксистом, екскурсоводом і кількома перехожими, безумовно, почує, що кримчани задоволені й раді «жити в Росії». Ті, хто так не вважають, скоріше за все, просто не стануть розмовляти з допитливим туристом.

Жодні соціальні настрої не є стабільними. І жодне, навіть фахове соціологічне дослідження не покаже, скільки кримчан сприйняли те, що відбулося, як стихійне лихо: воно вже сталося, його було неможливо відвернути, а отже, його наслідки треба мінімізувати, наскільки вдасться, – і жити далі. Бо ні в кого немає чарівного часовороту. Бо життя триває, попри все.

Кілька днів у холодному березні

І найголовніше, чим дуже часто нехтують у полеміці про Крим. Сам критерій «стало краще чи гірше» в контексті подій березня 2014-го – вже абсолютно хибний. І тут нема великої різниці, чи захоплюватися великими кримськими будовами, як це роблять пропутінські росіяни, чи зловтішатися з нестачі на півострові води, як, на жаль, дозволяють собі українці. Адже йдеться не про те, скільки в Криму проблем і наскільки ефективно їх вирішують чи, навпаки, створюють окупанти. Йдеться про те, що вони окупанти. Про те, щоб не забути, що саме сталося в Криму у лютому-березні 2014-го.

Відокремити правду від брехні.

І вже звідти вибудовувати стратегію, що робити далі.

Текст: Яна Дубинянська

Фото різних років окупації: Яна Дубинянська

Залишити коментар