Вівторок, 15 жовтня

Нехай суржик єднає серця

Останні тижні, ба вже місяці, я уважно слухаю й читаю розшифрування інтерв’ю зі швачками, комунальниками, агрономами, юристами тощо. Переважно це «глибинки», які проводять соціологи та маркетологи. Часом – вуличні записи, зроблені журналістами чи випадковими перехожими. Я виписую слова та фрази. Підкреслюю ті, які повторюються.

Практично в усіх регіонах трапряється, наприклад, отаке:

поняв

канєшно

получається

іменно

лучче

настоящі

каждий

мені нада

інтересний

карочє

прошлий, слідуючий

всігда

мене всьо устраює

нащот

обичний

і так дальше

і все остальне.

Підкреслю: є відмінності, проте так званий суржик з українською фонетикою є скрізь. Я згадую, як сам, коли їздив на шкільні олімпіади з української мови в обласний Івано-Франківськ, водночас удома «вдівав носки» й «виносив мусор». А коли приїхав у 2014 році робити репортаж на Донеччині, здивовано почув, як мешканки тієї самої Семенівки (район Слов’янська), звідки щойно вийшли бойовики Гіркіна, перемовлялися: «Карочє, ти поняла: ніхто нам криші восстанавлювати не буде». Чистісіньким суржиком з українською фонетикою!

Упевнений, що є науковці, які серйозно досліджують концептуальну різницю між діалектами, говірками та суржиком – і роблять вони це без упереджень. Бо нас, простих людей, учили «полоти бур’ян», плекаючи свою «чистішу від сльози». Спершу за Антоненком-Давидовичем, потім за професором Пономарівим. Згоден, вивчити літературну мову необхідно. Але зараз, коли ми вже вивчили, ми ж можемо собі дозволити повертатися до коріння? Знаєте, як у «Каві й сигаретах» Іггі Поп і Том Вейтс: «Тепер, коли ми кинули курити, ми ж можемо собі дозволити насолодитись однією сигареткою?».

Літературну мову називають «чистою», при цьому суржик іноді вважаючи «брудним». Соромлячись його. Чомусь у суржика ніби найнижчий статус в українській мовній ієрархії. До нього ставляться як до мови «неосвічених» – причому зверхність можна відчувати не тільки від україномовної (я згадував «полоння бур’яну»), але й від російськомовних. Конкретно в останньому випадку хочеться нагадати, що київське «пойдем сюдой, вернемся тудой», одеське «что вы имеете мне сказать» або підслухане на Запоріжчині «хай жинка подождет» – також не зовсім «язык Пушкина и Толстого» (і в цьому теж нема нічого поганого).

Сноби привчили соромитися суржика навіть його носіїв! У військовому госпіталі я мав брати інтерв’ю в пораненого 11 липня 2014 року під Зеленопіллям офіцера. Йому нещодавно ампутували роздроблену вибухом кістку. До нього підійшли кіношники старого типу: знаєте ото, «женщіна з високою причоскою» та втомлений підтоптаний оператор. Офіцер говорив російською, але вони сказали: «Ой, ми хочемо знімати про наших героїв. Але чи могли б ви розмовляти українською, бо ми шукатимемо державне фінансування». Офіцер знітився: «Я спробую». Потім я запитав: «У вас же українська рідна, я чую», а герой (йому ледь за 20) присоромлено: «Хіба ж то українська? Суржик».

Ідеш у піший похід степами Миколаївщини. У райцентрах і великих селах сначала с тобой, чужаком, заговаривают на русском. То вже потім, по мірі збліженія, постєпєнно переходять на суржик. І це значить, що ти вже трохи свій. Тобі довіряють.

У Кам’янці-Подільському знайомишся з юристом: він говорить українською «чисто» (із підкреслено твердим «ч»), щоб ти розумів, що він українець щирий (тверде «щ»). Але, знову ж, постєпєнно розслабляється, а коли виникає настояща довіра – переходить на той-таки суржик.

Може, просто визнати без сорому, що це наша мова розслабленості й довіри? Чи що в українській, як і в англійській, окрім proper Ukrainian існує нормальна собі розмовна мова? Так склалося, що в нас це часто не лише діалект, а й суржик (знову ж, нехай філологи визначають концептуальну різницю – головне не присоромлювати одним, уславлюючи інше).

У класика англійської літератури Лоуренса в «Коханці леді Чатерлей» головний герой – власне коханець леді Чатерлей – вміє перемикатися між proper English та broad vernacular, і що не менш важливо, Лоуренс уміє це передавати. Хоч і говорить устами леді Чатерлей, що часом «зміст уловлюється лише загалом». А з нашим суржиком нема навіть проблеми розуміння чи читабельності! Проте наші персонажі – байдуже, чи це автозаправники, бандити чи сільські відьми – часом говорять ніби диктори «УТ-1». Між іншим: герой еротичного роману, коханець леді Чатерлей, переключається на розмовну мову, зокрема в інтимних ситуаціях. При всій повазі до професора Пономаріва – чи часто ми його згадуємо, коли шепочемось у спальнях? Ні, я не унеможливлюю, що когось збуджує слово «ненАвидіти» з правильним наголосом, люди – істоти різноманітні.

У класика американської літератури Фолкнера герої «Коли я помирала» спілкуються, м’яко кажучи, не мовою гарвардських професорів. Звісно, коли Квентін із «Шуму й люті» їде вчитись у Гарвард, автор здатен передати й літературну мову. Точне відтворення розмовної мови – одна з ключових ознак фолкнерівського стилю. Часто це серйозно уповільнює читання й ускладнює розуміння тексту. А з нашим суржиком, знову ж, нема навіть цієї проблеми!

Якщо ж чужинецькі приклади не переконують прийняти й полюбити українців, Україну й мову такими, як вони є, що ж, залишається хіба зацитувати нашого класика:

Свою Україну любіть,

Любіть її во врем’я люте,

В останню, тяжкую мінуту…

Я от думаю. Якщо нас покоління за поколінням учать «полоти бур’ян», але в Шевченка в ХІХ столітті, мові мого дідуся родом із 1930-х, а потім у мові офіцера, молодшого за мене, трапляються ті самі слова та конструкції – може, прийшов час визнати, що це просто така стійка розмовна мова? Звісно, потрібно знати літературну, але не треба нічого «виполювати» з розмовної. Це просто різні мовні пласти. Можна по-доброму іронізувати чи самоіронізувати, але з любов’ю. Без сорому чи присоромлення.

Приємно бачити ознаки такого собі surzhyk revival або, якщо хочете, surzhyk embracement, наприклад, у фільмах Аркадія Непаталюка «Кров’янка» чи «Припутні». Чи в піснях «Сонцекльошу» («стояла Лєночка у кофті розовій») й «Дахабрахи» («збросив мундір, ще й очки, порвав рясу на клочки»). Я вже не кажу про сторінку полтавського земляцтва, де дівчата завершують свою «сочну рєчь» словами: «Слава суржику! Суржику слава!».

Якби ми пам’ятали, що на Прикарпатті в селах часом «виносять мусор», як і на Донеччині, можливо, ми не конструювали собі аж такого чіткого мовного розділення країни на «україномовну» та «російськомовну». Можливо, ми не уявляли би абстрактних «русскомірцев», а почули б ту бабусю із Лутугиного (нині під контролем «ЛНР»), яка в 2014 році плакала на Фролівській у центрі для переселенців і казала: «Я з сестрою вже півгода не общалася».

Канєшно, суржик – лиш один аспект нашої дійсності, но було б харашо, єслі би ми понімали, що це аспект, який об’єдіняє нас. І не нада його стіснятися.

Артем Чапай

13 комментария

  1. Татуся Бо on

    Мій уклін авторові. Дуже ловкотвсе вловив і розібрав. Ну і коли мене Закарпатці шпиняють за сурж, я згадую як 15 років тому намагалася зрозуміти жіночку з тих країв, і врешті не розуміла ні слова, бо то був такий мікс, красивий, мелодійний але все ж мікс угорської й української.
    І таки да, сурж є. І даже єслі написать стодвацять статей про те шо як це пагано і як важно балакать літературною, розмовну мову це ніфіга не змінить.

  2. Категорично і різко проти проштовхування ідеї легалізації суржика в українській літературі і українській мові !!! Суржик це перша ознака НЕВИМОГЛИВОСТІ людини до своєї мови, небажання зробити навіть найменших зусиль, щоб говорити правильно. Невимогливі люди ніколи не могли побудувати цивілізованого суспільства, їм усе » по барабану » вони байдужі до всього: » Стаканюру засосав і наверно пойду поспать » — і це Ваш взірець? Ну, звичайно, якщо Ви хочете щоб українці залишались байдужими захланцями і щоб діти і надалі соромились своїх » суржикомовних » батьків, то вибрана правильна стратегія. За таку стратегію Вам Путін дасть медаль » За развітіє Русской культури «, а » суржикомовні » збайдужілі рагулі із вигуками : » Наливай » із реготом підтримають Вас тактично. А тактика перевірена і 300 років застосовувалась в Україні — позбавити українців літературної мови, щоб вони » белькотіли » на » свойом нарєчії » і справно ходили на Московську панщину.

  3. Суржик- це поєднання російської і української мови людьми, які не здатні вивчити російську мову, а українською мовою соромляться розмовляти.

    • Татуся Бо on

      Суржик це поєднання будь-яких мов без урахування літературних вимог. І давайте подискутуємо на цю тему, коли ви більш детально вивчите питання)))

  4. Людям потрібна слава. Одні її досягають, матюкаючись на сторінках Фейсбуку. Інші смітять плакатами про Шевченка.
    Раденькі такі і насправді дурненькі. Бо то ж розумове безсилля. Зате матюкнулась — і десятки тисяч читачів!
    Інші бачать, що ця ніша московського матюччя вже кимось зайнята, вирішили агітувати за суржик. І ці больні на всю голову.
    Зате слава.

  5. Нічого дивуватися, що третє покоління покручене суржиком: давній у нас ворог-русифікатор. Шевченкову розмовну мову добряче правив освічений Куліш — це секрет Полішинеля. А в народу культурний рівень треба підносити, щоб не харкався, не сякався в пальці, не смітив, не матюкався, місцем, щоб молодь поступалася в транспорті (а то заткне вуха навушниками очі заплющить і чхати) тощо і в цьому ж ряду, щоб не говорив суржиком, а розмовною мовою в неофіційних ситуаціях нехай балакає. Тільки це дві великі різниці, як говорять в Одесі, розмовний стиль і суржик. Фахівці це давно описали й показали різницю. Ви можете, звісно на пухлину сказати — це гуля, але фахівець вам на підставі аналізу точно скаже злоякісне воно чи ні. Так от, ваша думка про суржик некомпетентна, аналіз фахівців показує, що суржик — смертельна недуга української мови

  6. Нічого подібного. Я знаю обидві мови. Спілкуюся українською, переважно літературною, але ж і я в побуті можу використати слова » всьо», «канєшно», «єсєсвєно», «нада» та ін.

  7. Хочу всем сказать, я живу в г. Славянске, я разговариваю на не русском ни украинском » здесь тоже свой суржик», но я ходила в школу, я вывчала як Украинский язык так и русский. Очень хочется писать,не поверите, на своем родном языке, т е УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ, но в телефоне даже шрифт стоит » российский». Знаете мне стыдно что я с детства не разговариваю » ридненькою мовою». Этот бред я в ковычках пишу потому что шрифт не украинский. А вы скажете говори по украински, кто тебе не даёт, но повторюсь, мне стыдно, не хочу позорить язык как Азаров. Я даже хочу обратиться к тем людям, которые говорят на прекрасном украинском языке, пожалуйста если вы всьретили собеседника говорящего «не риднеькою мовою» не надо ему потокать и переходить на разговор по русски! Я прошу людей, которые говорили со мной по украинскому, чтоб так и продолжали говорить, потому что так и только так я начну «розмовляти» правильно и мне наконец не будет стыдно! Почему при общении украиноязычный с русскоязычным переходит на общение по-русски? А не наоборот. Мы все ходили в школу, мы все изучали украинский наш язык и обязаны,это мое мнение , говорить на родном языке! Кохаю!

Залишити коментар